Рим, 12 червня 2001 – Свято є свято. Відбулася церемонія. Вчорашні опозиціонери, впродовж минулих семи років змушені повторювати тези свого лідера, тепер присягалися, що вірно служитимуть італійській республіці. На практиці це означає скасувати майже все, що зробили також в ім’я республіки їхні попередники.
Наприклад, новий міністр освіти Летіція Моратті, дружина нафтового короля і сама вміла підприємниця, відразу почне повертати до старого реформу шкільництва, з величезними труднощами проведену двома послідовними міністрами ліво-центристського уряду. Міністр охорони здоров’я поліпшуватиме державне медичне страхування, переводячи його чимдалі більше на приватну основу, міністр внутрішніх справ закрутить гайки на законах про іміграцію, міністр юстиції почне розслідувати тих, хто в минулому смів розслідувати нинішніх парламентарів та урядовців. Міністри праці й промисловості вже оголосили війну профспілкам. Прем’єр-міністр вступає на посаду з досі нерозв’язаним конфліктом інтересів. Випадок унікальний в західних демократіях.
Міністр державних реформ і лідер Північної Ліги Умберто Боссі, звинувачений у зганьбленні національного прапора, досі чекає вироку в цій справі, але тим не переймається, бо міністерством юстиції віднині керує його людина. Самозрозуміло, його присяга спричинила найбільшу і часто саркастичну зацікавленість преси. Адже всією своєю політичною кар’єрою міністр Боссі завдячує тому, що невтомно шпетив республіку, її центральні установи, уряд і парламент як збіговисько злодіїв. Навіть італійського гімну Умберто Боссі або не знав, або свідомо його не співав, як сталося під час виборчої кампанії. Зараз він читає стандартну присягу республіці, але на роботі займеться її негайною децентралізацією, себто передачею на розсуд обласних керівництв освіти, охорони здоров’я, контролю над еміграцією тощо.
За винятком 35-річної Стефанії Престіджакомо, міністра рівних можливостей, уряд Берлусконі є досить старий за віком. Серед нових міністрів знайшовся портфель і 75-річному Мірко Тремалья, непохибному ветеранові фашизму. Він захищатиме інтереси італійців, що мешкають за кордоном. З того ж кореня походить і віце-прем’єр Жан-Франко Фінні, голова пост-постфашистського Національного союзу, який вже віддавна називає себе не спадкоємцем фашизму, а просвіченим консерватором. Цікаво, що Берлусконі при формуванні уряду кілька разів запрошував очолити охорону здоров’я Умберто Веронезі, попереднього міністра лівого уряду, який був популярнішим на знього самого. Славетний онколог навідсіч відмовився, сказавши, що як старий партизан і антифашист, він не може сісти за один стіл з певними особами.
Інший ветеран антифашистської боротьби журналіст Джорджо Бока пише про новий уряд: «Економічна влада підприємців і фінансистів повторила маневр, знайомий з часів об’єднання Італії, фашизму і післявоєнної першої республіки, нав’язавши другій уряд, скроєний за подобою фінансистів і великих власників»… На добро, чи на біду зміни в Італії неминучі.
Наприклад, новий міністр освіти Летіція Моратті, дружина нафтового короля і сама вміла підприємниця, відразу почне повертати до старого реформу шкільництва, з величезними труднощами проведену двома послідовними міністрами ліво-центристського уряду. Міністр охорони здоров’я поліпшуватиме державне медичне страхування, переводячи його чимдалі більше на приватну основу, міністр внутрішніх справ закрутить гайки на законах про іміграцію, міністр юстиції почне розслідувати тих, хто в минулому смів розслідувати нинішніх парламентарів та урядовців. Міністри праці й промисловості вже оголосили війну профспілкам. Прем’єр-міністр вступає на посаду з досі нерозв’язаним конфліктом інтересів. Випадок унікальний в західних демократіях.
Міністр державних реформ і лідер Північної Ліги Умберто Боссі, звинувачений у зганьбленні національного прапора, досі чекає вироку в цій справі, але тим не переймається, бо міністерством юстиції віднині керує його людина. Самозрозуміло, його присяга спричинила найбільшу і часто саркастичну зацікавленість преси. Адже всією своєю політичною кар’єрою міністр Боссі завдячує тому, що невтомно шпетив республіку, її центральні установи, уряд і парламент як збіговисько злодіїв. Навіть італійського гімну Умберто Боссі або не знав, або свідомо його не співав, як сталося під час виборчої кампанії. Зараз він читає стандартну присягу республіці, але на роботі займеться її негайною децентралізацією, себто передачею на розсуд обласних керівництв освіти, охорони здоров’я, контролю над еміграцією тощо.
За винятком 35-річної Стефанії Престіджакомо, міністра рівних можливостей, уряд Берлусконі є досить старий за віком. Серед нових міністрів знайшовся портфель і 75-річному Мірко Тремалья, непохибному ветеранові фашизму. Він захищатиме інтереси італійців, що мешкають за кордоном. З того ж кореня походить і віце-прем’єр Жан-Франко Фінні, голова пост-постфашистського Національного союзу, який вже віддавна називає себе не спадкоємцем фашизму, а просвіченим консерватором. Цікаво, що Берлусконі при формуванні уряду кілька разів запрошував очолити охорону здоров’я Умберто Веронезі, попереднього міністра лівого уряду, який був популярнішим на знього самого. Славетний онколог навідсіч відмовився, сказавши, що як старий партизан і антифашист, він не може сісти за один стіл з певними особами.
Інший ветеран антифашистської боротьби журналіст Джорджо Бока пише про новий уряд: «Економічна влада підприємців і фінансистів повторила маневр, знайомий з часів об’єднання Італії, фашизму і післявоєнної першої республіки, нав’язавши другій уряд, скроєний за подобою фінансистів і великих власників»… На добро, чи на біду зміни в Італії неминучі.
