Київ, 18 червня 2001 - Кожен журналіст (якщо він справді журналіст) має власну думку щодо українського інформаційного простору і ситуації зі свободою слова в Україні. А дехто не боїться висловити цю думку вголос.
Навряд чи хтось колись зуміє перевищити ступінь довершеності, яку мав інформаційний простір покійного Радянського Союзу. Цілісність, оперативність, професіоналізм... але в подачі або ж відвертої дезинформації, або дуже дозованої і часткової інформації.
Сьогодні нічого схожого на інформаційний простір радянської доби в Україні немає. І це викликає у багатьох сум. У одних – тому, що чергове рішення “партії влади” втілити у життя зараз вельми непросто – постійно плутаються під ногами різноманітні опозиційні видання. У інших – тому, що часом в Україні більший уплив, ніж вітчизняні, мають зарубіжні мас-медіа, а державні засоби масової інформації стають знаряддями пропаґанди й аґітації олігархічних та бюрократичних кланів.
Власне, як такі, мас-медіа в Україні (за винятком спеціалізованих) майже відсутні. Практично всі газети, телеканали, радіостанції є засобами впливу на аудиторію з боку фінансово-політичних структур або президентської адміністрації. Єдиний порятунок для споживача – це різниця (часом суттєва) в інтересах кланів та їхня незацікавленість приватним життям західних поп-зірок, внаслідок чого можна здибати фахово і правдиво зроблені матеріали. Опозиційна ж преса, яка веде боротьбу під прапором захисту демократичних свобод, за цих обставин неодмінно стає не менш політично заанґажованою, і свою власну свободу виявляє хіба що у ставленні до влади.
Чи розуміє споживач загальну ситуацію з мас-медіа? Якщо й не розуміє на рівні раціо, то, принаймні, відчуває. Згідно з даними центру “Демократичні ініціативи”, за останні вісім років жодного разу оцінка українськими громадянами рівня довіри до мас-медіа не сягнула навіть “трієчки” за п‘ятибальною системою. Зарубіжні журналістські організації тим часом упевнено поміщають українську владу й особисто президента Кучму до списку головних ворогів вільного слова. Як видається, не тільки тому, що глава держави, на думку багатьох, особисто причетний до переслідувань журналістів, а й – найперше – тому, що саме за роки президентства Леоніда Кучми й витворився політичний режим, у якому вільне слово може існувати лише у “шпаринах” між тілами могутніх кланів, а національний інформаційний простір є знаряддям захисту інтересів правлячих верств.
Навряд чи хтось колись зуміє перевищити ступінь довершеності, яку мав інформаційний простір покійного Радянського Союзу. Цілісність, оперативність, професіоналізм... але в подачі або ж відвертої дезинформації, або дуже дозованої і часткової інформації.
Сьогодні нічого схожого на інформаційний простір радянської доби в Україні немає. І це викликає у багатьох сум. У одних – тому, що чергове рішення “партії влади” втілити у життя зараз вельми непросто – постійно плутаються під ногами різноманітні опозиційні видання. У інших – тому, що часом в Україні більший уплив, ніж вітчизняні, мають зарубіжні мас-медіа, а державні засоби масової інформації стають знаряддями пропаґанди й аґітації олігархічних та бюрократичних кланів.
Власне, як такі, мас-медіа в Україні (за винятком спеціалізованих) майже відсутні. Практично всі газети, телеканали, радіостанції є засобами впливу на аудиторію з боку фінансово-політичних структур або президентської адміністрації. Єдиний порятунок для споживача – це різниця (часом суттєва) в інтересах кланів та їхня незацікавленість приватним життям західних поп-зірок, внаслідок чого можна здибати фахово і правдиво зроблені матеріали. Опозиційна ж преса, яка веде боротьбу під прапором захисту демократичних свобод, за цих обставин неодмінно стає не менш політично заанґажованою, і свою власну свободу виявляє хіба що у ставленні до влади.
Чи розуміє споживач загальну ситуацію з мас-медіа? Якщо й не розуміє на рівні раціо, то, принаймні, відчуває. Згідно з даними центру “Демократичні ініціативи”, за останні вісім років жодного разу оцінка українськими громадянами рівня довіри до мас-медіа не сягнула навіть “трієчки” за п‘ятибальною системою. Зарубіжні журналістські організації тим часом упевнено поміщають українську владу й особисто президента Кучму до списку головних ворогів вільного слова. Як видається, не тільки тому, що глава держави, на думку багатьох, особисто причетний до переслідувань журналістів, а й – найперше – тому, що саме за роки президентства Леоніда Кучми й витворився політичний режим, у якому вільне слово може існувати лише у “шпаринах” між тілами могутніх кланів, а національний інформаційний простір є знаряддям захисту інтересів правлячих верств.
