Київ, 2 липня 2001 - Відсутність кричущих політичних скандалів – явище позитивне. Це, втім, не означає вмирання чи навіть завмирання політичного життя. Просто деякі нагальні політичні процеси і проблеми можуть, так би мовити, відсунутися на задній план – але від того не стати менш нагальними. Так і поточного тижня в Україні: політико-правові проблеми, які держава конче мусить розв‘язати найближчим часом, на кілька днів виявилися наче забутими – та не менш пекучими.
Мовою міждержавних стосунків приїзд Папи Римського звався “візитом”, мовою церковною – “прощею”. Дехто у верхах київської влади, видається, намагався зробити все, можливе, щоб це справді був тільки державний візит. Тобто, зорієнтований на спілкування з представниками офіційної політичної еліти та ретельно відфільтрованими науковцями, митцями та бізнесменами. І, звичайно, хлопчиками і дівчатками в національних убраннях. Але земна влада не впоралася із владністю Апостольського престолу над людськими душами. Лишається сподіватися, що лідери України були у ці дні щирими, і висловлені ними в присутності Івана Павла Другого погляди не зміняться на другий тиждень після від‘їзду римського первосвященика.
День Конституції, який також припав на цей знаменний тиждень, висвітлив, власне, ту ж саму проблему: у суспільстві має панувати влада закону, якій підпорядковані всі – згори до низу. Закону писаного (тобто юридичних норм) і неписаного (тобто – норм моральних). Коли ухилитися від виконання цих норм прагнуть рядові громадяни – це небезпечно для їхнього оточення; коли цього ж домагаються “капітани” політики, “барони” бізнесу і “магнати” мас-медіа, це стає загальносуспільною загрозою. Бодай тому, що тих, хто нагорі, зазвичай масово мавпують ті, хто унизу.
Коли ж немає прагнення до дотримання таких норм – виникає чинна ситуація: напередодні свята десятиліття відновлення державної незалежності Україна опинилася на грані національної катастрофи. Яка, можливо, не самоочевидна, але від того не менш реальна. Держава, що за десять років не може створити демократичне судочинство, нормальну податкову систему, зрештою, таке виборче законодавство, яке зумовлює ефективність влади і її підзвітність виборцям, навряд чи життєздатна у сучасному світі.
Тим часом, малі і великі “розбірки” між кланами, партіями, голдинґами, олігархами й предстоятелями Церков призвели до того, що загальнонаціональні інтереси виявилися занедбаними. Чи, можливо, після спілкування Івана Павла Другого з українською елітою станеться диво?
Мовою міждержавних стосунків приїзд Папи Римського звався “візитом”, мовою церковною – “прощею”. Дехто у верхах київської влади, видається, намагався зробити все, можливе, щоб це справді був тільки державний візит. Тобто, зорієнтований на спілкування з представниками офіційної політичної еліти та ретельно відфільтрованими науковцями, митцями та бізнесменами. І, звичайно, хлопчиками і дівчатками в національних убраннях. Але земна влада не впоралася із владністю Апостольського престолу над людськими душами. Лишається сподіватися, що лідери України були у ці дні щирими, і висловлені ними в присутності Івана Павла Другого погляди не зміняться на другий тиждень після від‘їзду римського первосвященика.
День Конституції, який також припав на цей знаменний тиждень, висвітлив, власне, ту ж саму проблему: у суспільстві має панувати влада закону, якій підпорядковані всі – згори до низу. Закону писаного (тобто юридичних норм) і неписаного (тобто – норм моральних). Коли ухилитися від виконання цих норм прагнуть рядові громадяни – це небезпечно для їхнього оточення; коли цього ж домагаються “капітани” політики, “барони” бізнесу і “магнати” мас-медіа, це стає загальносуспільною загрозою. Бодай тому, що тих, хто нагорі, зазвичай масово мавпують ті, хто унизу.
Коли ж немає прагнення до дотримання таких норм – виникає чинна ситуація: напередодні свята десятиліття відновлення державної незалежності Україна опинилася на грані національної катастрофи. Яка, можливо, не самоочевидна, але від того не менш реальна. Держава, що за десять років не може створити демократичне судочинство, нормальну податкову систему, зрештою, таке виборче законодавство, яке зумовлює ефективність влади і її підзвітність виборцям, навряд чи життєздатна у сучасному світі.
Тим часом, малі і великі “розбірки” між кланами, партіями, голдинґами, олігархами й предстоятелями Церков призвели до того, що загальнонаціональні інтереси виявилися занедбаними. Чи, можливо, після спілкування Івана Павла Другого з українською елітою станеться диво?
