Прага, 3 липня 2001 – Поняття це має низку наукових визначень і різнобій підходів. Ясно, що пов”язано воно з етнічними ознаками народу і утворює теорію та практику етнічних і соціально-політичних відносин у суспільстві, котрі пов”язані із самоіндентифікацією нації та державотворенням. Для України трагізм цього поняття полягав і полягає у двох визначальних чинниках: тривалий колоніальний гніт з боку Росії і гальмування націотворення, а відтак його незавершенність до сьогодні, коли світовий поїзд передових націй давно вже зник за горизонтом.
Теоретики вважають, що сама ідентифікація народу відбувається на двох рівнях – етнічному і національному, а від цього залежать і прояви націоналізму, які за висловлюваннями Миколи Бердяєва можуть бути агресивними і руйнівними, навіть зоологічними або ж творчими, прогресивними, що може створити сприятливі умови для суспільного поступу.
За радянських часів, в умовах панування ідеології інтернаціоналізму, націоналізм трактувався, як виключно негативне суспільно-політичне явище. Докладалися чималі зусилля з метою акцентування уваги лише на етнічних його проявах. Цим пояснюється існування однобокого визначення націоналізму, як психології, ідеології і світогляду заснованої на проповіді національної зверхності й необхідності підпорядкування одних націй іншим. Не можна не погодитися з тим, що націоналізм відноситься нині до однієї з найсуперечливіших й найгостріших проблем у суспільних науках. Це й пояснюється реальними процесами на теренах колишнього СРСР, Югославії, інших країн Європи, де національні рухи значно зміцнили позиції націоналізму.
Плюралістична природа цього явища відбивається у існуванні кількох наукових підходів, які по різному оцінюють роль і значення націоналізму в житті суспільства. Прихильники позитивного підходу \ із здобуттям державної незалежності в Україні состерігається значне підвищення їх політичної активності\ вважають націоналізм виключно позитивним явищем. Проте прихильники негативного підходу \Джон Актон, Карл Поппер, Арнольд Тойнбі, Андрій Сахаров, Альберт Енштейн, Ромен Роллан\ обгрунтували його як реакційне явище. Але є й інші підходи до націоналізму, зокрема - критичній, корректний, котрий проявився у працях Сульцбаха, Джорджа Сороса, котрі виходять з дихотомічності цього явища, тобто бачать у ньому прояви і конструктивні і деструктивні, залежно від “вибуховості” історичного пороцесу. Вже різноманіття самих теоретичних підходів і реальність цього явища стверджують його різнобічність. Але для України сьогодні актуальне насамперед те, чи виступить національна ідея у повну силу саме державотворчим процесом, чи стимулюватиме вона прогрес суспільства. А це залежить, насамперед, від консолідації і самосвідомості самого народу України.
Теоретики вважають, що сама ідентифікація народу відбувається на двох рівнях – етнічному і національному, а від цього залежать і прояви націоналізму, які за висловлюваннями Миколи Бердяєва можуть бути агресивними і руйнівними, навіть зоологічними або ж творчими, прогресивними, що може створити сприятливі умови для суспільного поступу.
За радянських часів, в умовах панування ідеології інтернаціоналізму, націоналізм трактувався, як виключно негативне суспільно-політичне явище. Докладалися чималі зусилля з метою акцентування уваги лише на етнічних його проявах. Цим пояснюється існування однобокого визначення націоналізму, як психології, ідеології і світогляду заснованої на проповіді національної зверхності й необхідності підпорядкування одних націй іншим. Не можна не погодитися з тим, що націоналізм відноситься нині до однієї з найсуперечливіших й найгостріших проблем у суспільних науках. Це й пояснюється реальними процесами на теренах колишнього СРСР, Югославії, інших країн Європи, де національні рухи значно зміцнили позиції націоналізму.
Плюралістична природа цього явища відбивається у існуванні кількох наукових підходів, які по різному оцінюють роль і значення націоналізму в житті суспільства. Прихильники позитивного підходу \ із здобуттям державної незалежності в Україні состерігається значне підвищення їх політичної активності\ вважають націоналізм виключно позитивним явищем. Проте прихильники негативного підходу \Джон Актон, Карл Поппер, Арнольд Тойнбі, Андрій Сахаров, Альберт Енштейн, Ромен Роллан\ обгрунтували його як реакційне явище. Але є й інші підходи до націоналізму, зокрема - критичній, корректний, котрий проявився у працях Сульцбаха, Джорджа Сороса, котрі виходять з дихотомічності цього явища, тобто бачать у ньому прояви і конструктивні і деструктивні, залежно від “вибуховості” історичного пороцесу. Вже різноманіття самих теоретичних підходів і реальність цього явища стверджують його різнобічність. Але для України сьогодні актуальне насамперед те, чи виступить національна ідея у повну силу саме державотворчим процесом, чи стимулюватиме вона прогрес суспільства. А це залежить, насамперед, від консолідації і самосвідомості самого народу України.
