Бєлград, 17 липня 2001 – Протягом минулих мiсяцiв вони зробили дуже мало.
Протягом п’яти мiсяцiв уряд зробив бiльше, анiж колишня влада протягом п’яти рокiв. Дослiвно так недавно заявив республiканський прем’єр Зоран Джiнджич. Його найближчi спiвробiтники також говорять про низку заходiв якими Сербiя рiшуче розiрвала з минулим. Бiльшiсть незалежних полiтологiв попереджає, що перебудова навряд чи розпочалася. Щодо громадян, їх насамперед цiкавить кiлькiсть грошей у гаманцях, а вона не дуже збiльшился. Всi згаданi згiднi в одному: диктаторського режиму бiльше немає й немає умов для закрiплення влади однiєї людини чи однiєї партiї.
Все-ж, критики подають довгий список грiхiв демократичного уряду. Президент Воїслав Коштунiца, на їхню думку, став заручником Югославiї, яка iснує лише на географiчних картах та в його уявi. Щоби зберегти позицiю глави держави, вiн гальмував дiалог з владою Чорногорiї.
Прем’єр-мiнiстра Сербiї Зорана Джiнджича називають прагматичним канцлером, який керує республiкою наче окремою державою. Точнiше, Сербiєю керує так звана Президiя демократичних сил, яка складається з лiдерiв вiсiмнадцяти партiй. Це, за словами критикiв, свого роду Полiтбюро. Уряд беззастережно схвалює усi рiшення Президiї, а парламент – усi рiшення уряду. Iншими словами, влада контролює парламент, замiсть щоби народнi обранцi контролювали уряд.
I прихильники й опоненти Джiнджича його найбiльшим успiхом вважають видачу екс-президента Слободана Мiлошевича Мiжнародному трибуналовi у Гаазi.
Критики зазначають, що влада нiчого не зробила для децентралiзацiї республiки. До речi, Кабiнет мiнiстрiв вiдкрив кiлька бюро в регiональних центрах й на цьому звершилося. Щодо перебудови iнституцiй системи, її навiть не розпочато. Змiнилися лише люди, якi займають урядовi посади, вiд начальникiв округiв до керiвникiв iнших вiдомств. Але й тут є абсурди. Наразi, скажiмо, нi в Сербiї нi у Югославiї немає конституцiйного суду, бо в них залишилося лише троє з-помiж семи членiв. Нових не призначено тому, що про це поки-що не дiйшли згоди лiдери полiтичних партiй.
Парламент пiшов у вiдпустку, хоч не ухвалено низку законiв, необхiдних для економiчної реформи. Поки немає законiв, влада, тобто Джiнджич, править Сербiєю за допомогою декретiв. Правосуддя, полiцiя, освiта та охорона здоров’я змушенi чекати наступний етап перебудови. Один оглядач з цього приводу каже: “Влада проводить не те, що обiцяла, але те, за що виборцi не голосували. Хоча бiльше немає диктатури, ми дуже далеко вiд демократiї”.
Протягом п’яти мiсяцiв уряд зробив бiльше, анiж колишня влада протягом п’яти рокiв. Дослiвно так недавно заявив республiканський прем’єр Зоран Джiнджич. Його найближчi спiвробiтники також говорять про низку заходiв якими Сербiя рiшуче розiрвала з минулим. Бiльшiсть незалежних полiтологiв попереджає, що перебудова навряд чи розпочалася. Щодо громадян, їх насамперед цiкавить кiлькiсть грошей у гаманцях, а вона не дуже збiльшился. Всi згаданi згiднi в одному: диктаторського режиму бiльше немає й немає умов для закрiплення влади однiєї людини чи однiєї партiї.
Все-ж, критики подають довгий список грiхiв демократичного уряду. Президент Воїслав Коштунiца, на їхню думку, став заручником Югославiї, яка iснує лише на географiчних картах та в його уявi. Щоби зберегти позицiю глави держави, вiн гальмував дiалог з владою Чорногорiї.
Прем’єр-мiнiстра Сербiї Зорана Джiнджича називають прагматичним канцлером, який керує республiкою наче окремою державою. Точнiше, Сербiєю керує так звана Президiя демократичних сил, яка складається з лiдерiв вiсiмнадцяти партiй. Це, за словами критикiв, свого роду Полiтбюро. Уряд беззастережно схвалює усi рiшення Президiї, а парламент – усi рiшення уряду. Iншими словами, влада контролює парламент, замiсть щоби народнi обранцi контролювали уряд.
I прихильники й опоненти Джiнджича його найбiльшим успiхом вважають видачу екс-президента Слободана Мiлошевича Мiжнародному трибуналовi у Гаазi.
Критики зазначають, що влада нiчого не зробила для децентралiзацiї республiки. До речi, Кабiнет мiнiстрiв вiдкрив кiлька бюро в регiональних центрах й на цьому звершилося. Щодо перебудови iнституцiй системи, її навiть не розпочато. Змiнилися лише люди, якi займають урядовi посади, вiд начальникiв округiв до керiвникiв iнших вiдомств. Але й тут є абсурди. Наразi, скажiмо, нi в Сербiї нi у Югославiї немає конституцiйного суду, бо в них залишилося лише троє з-помiж семи членiв. Нових не призначено тому, що про це поки-що не дiйшли згоди лiдери полiтичних партiй.
Парламент пiшов у вiдпустку, хоч не ухвалено низку законiв, необхiдних для економiчної реформи. Поки немає законiв, влада, тобто Джiнджич, править Сербiєю за допомогою декретiв. Правосуддя, полiцiя, освiта та охорона здоров’я змушенi чекати наступний етап перебудови. Один оглядач з цього приводу каже: “Влада проводить не те, що обiцяла, але те, за що виборцi не голосували. Хоча бiльше немає диктатури, ми дуже далеко вiд демократiї”.
