Прага, 1 серпня 2001 – Низка східно і центрально-європейських країн зрозуміли ще, мабуть, унаслідок трагічних подій 1956 і 1968 років, що позбутися тяжкої спадщини російського соціалізму без шокових заходів у суспільствах неможливо. Останнім часом до цього все більше вдаються навіть такі консервативні країни, як республіки Закавказзя. Зокрема, Азербайджан вірішив рішуче, з 1 серпня цього року, перейти на латиницю, новий алфавіт, зокрема, й тому щоб очистится, як вважає Гейдар Алієв, від гальмуючих впливів Росії. Колись і в Україні початку радянських часів передові кола інтелігенції вважали російський шлях загибельним для Києва і закликали відокремитися від «пасивно-песимістичної російської культури» та пропонували для цього низку охоронних для українізації заходів, у тому числі й латиницю.
У 20-і роки Москва розуміла всю небезпеку брутального тиску на національні околиці і тому вирішила тактично «попустити національно-політичні віжки» та оголосити на ХІІ з’їзді більшовицької партії так звану політику коренізації. Український різновид цієї політики називався українізацією і сприймався передовими силами української інтелігенції як шанс на зміцнення незалежності України. Щоб українізація мала довготривалі наслідки, необхідно було покласти край російській культурній монополії в республіці. Це добре розуміли такі українські діячі, як Микола Скрипник, Олександр Шумський, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Сергій Мазлах та інші. Зокрема, Микола Хвильовий відкрито і пристрасно закликав відмовитися від згубного «російського шляху» та відгородити українську культуру й мову від агресивної і настирної російськості, котра на його думку породжує лише «пасивно-песимістичні настрої» і застиглість на роздоріжжі. Пристрасний заклик Хвильового до українців йти своїм власним шляхом був висловлений ним у знаменитому гаслі «Геть від Москви!»
У руслі українізації і визволення від згубного впливу російського шовінізму була й пропозиція групи філологів-українців перевести письмо в республіці на латиницю (латинку). Її проект був оприлюднений 1923 року у 6-7 номерах літературного альманаху «Червоний шлях», де один з авторів Pylypenko S. opryljudnyv “Odvertyi lyst do vsich, chto cikavytsja cieju spravoju. Але спроба ця успіху не мала. Хоча латиниця залишила свою довгу історію, котра збереглася в історичних текстах Києво-Могилянської академії, Правобережжя України і Галичини і є підтвердженням культурної орієнтації на Захід. В Україні є чимало фахівців історикі і філологів котрі вважають що й сьогодні справа латинки актуальна у зв’язку з міжнародною латинською транскрипцією, сучасними засобами зв’язку, міжнародними контактами.
А в 20-роки українізація стала надзвичайно небезпечним для панування Москви явищем, як і подібні процеси в інших республіках СРСР, наприклад, латинка в Азербайджані. Тому Сталін вдався до брутальних респресій аби покласти край згубній для тоталітарного режиму коренізації. Відомі наслідки сталінських репресій і удар по українізацї в Україні. Подібні шоково-репресивні методи застосовувалися й в інших республіках, наприклад, переведення з латиниці на кирилицю азербайджанців.
Міжнародні експерти сьогодні вважають, що рудименти радянщини, а через них і нав’язування російського неоколоніалізму, й до сьогодні заважають становленню нових держав на руїнах колишнього СРСР. Відсутність рішучих, іноді шокових засобів, для здійснення нових реформ та створення дійсно незалежних держав відчувається у багатьох країнах колишнього СРСР і, особливо, в Україні. Тому ми й згадали про українських діячів 20-х років, котрі стали жертвами боротьби із ворожим свободі народів московським тоталітаризмом.
У 20-і роки Москва розуміла всю небезпеку брутального тиску на національні околиці і тому вирішила тактично «попустити національно-політичні віжки» та оголосити на ХІІ з’їзді більшовицької партії так звану політику коренізації. Український різновид цієї політики називався українізацією і сприймався передовими силами української інтелігенції як шанс на зміцнення незалежності України. Щоб українізація мала довготривалі наслідки, необхідно було покласти край російській культурній монополії в республіці. Це добре розуміли такі українські діячі, як Микола Скрипник, Олександр Шумський, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Сергій Мазлах та інші. Зокрема, Микола Хвильовий відкрито і пристрасно закликав відмовитися від згубного «російського шляху» та відгородити українську культуру й мову від агресивної і настирної російськості, котра на його думку породжує лише «пасивно-песимістичні настрої» і застиглість на роздоріжжі. Пристрасний заклик Хвильового до українців йти своїм власним шляхом був висловлений ним у знаменитому гаслі «Геть від Москви!»
У руслі українізації і визволення від згубного впливу російського шовінізму була й пропозиція групи філологів-українців перевести письмо в республіці на латиницю (латинку). Її проект був оприлюднений 1923 року у 6-7 номерах літературного альманаху «Червоний шлях», де один з авторів Pylypenko S. opryljudnyv “Odvertyi lyst do vsich, chto cikavytsja cieju spravoju. Але спроба ця успіху не мала. Хоча латиниця залишила свою довгу історію, котра збереглася в історичних текстах Києво-Могилянської академії, Правобережжя України і Галичини і є підтвердженням культурної орієнтації на Захід. В Україні є чимало фахівців історикі і філологів котрі вважають що й сьогодні справа латинки актуальна у зв’язку з міжнародною латинською транскрипцією, сучасними засобами зв’язку, міжнародними контактами.
А в 20-роки українізація стала надзвичайно небезпечним для панування Москви явищем, як і подібні процеси в інших республіках СРСР, наприклад, латинка в Азербайджані. Тому Сталін вдався до брутальних респресій аби покласти край згубній для тоталітарного режиму коренізації. Відомі наслідки сталінських репресій і удар по українізацї в Україні. Подібні шоково-репресивні методи застосовувалися й в інших республіках, наприклад, переведення з латиниці на кирилицю азербайджанців.
Міжнародні експерти сьогодні вважають, що рудименти радянщини, а через них і нав’язування російського неоколоніалізму, й до сьогодні заважають становленню нових держав на руїнах колишнього СРСР. Відсутність рішучих, іноді шокових засобів, для здійснення нових реформ та створення дійсно незалежних держав відчувається у багатьох країнах колишнього СРСР і, особливо, в Україні. Тому ми й згадали про українських діячів 20-х років, котрі стали жертвами боротьби із ворожим свободі народів московським тоталітаризмом.
