Прага, 8 серпня 2001 - Та без Чеської Республіки, котра першою прийняла чи не найбільшу хвилю трудової еміграції, цей перелік уявити не можна.
Можна по-різному уявити собі злату Прагу: унікальні готичні пам’ятки, увінчаний бароковою скульптурою Карлів міст чи багаті музейні збірки. Та переді мною це місто постає передусім сотнями втомлених облич українських робітників, розсіяних чи не по всіх празьких будівельних майданчиках, нелегальною українською трудовою біржою поблизу найгарнішого в Празі Стромовського парку, жінками, які миють посуд у десятках багатих столичних ресторанів чи бавлять чужих, не своїх дітей. Обов"язковим образом нинішньої Праги є і групки трохи переляканих з вигляду українських робітників у незмінних спортивних костюмах, які намагаються якнайнепомітніше в крамниці купити собі скромний харч на вечерю. І такою є чеська Прага, місто безтурботних канікул для одних і тяжкої щоденної боротьби за хліб - для інших.
Проблема українського заробітчанства в Чехії має стільки ж років, як і незалежність України. В ній, як у краплині води, відбились всі українські труднощі: бюрократичний розгул, правова безпорадність та економічна стагнація з її обов"язковою химерою - безробіттям. На початку 90-х років, коли Україну і Чеську Республіку єднали ще безвізові стосунки, а приплив інвестицій перетворив цю країну в один великий будівельний майданчик, Чехія стала справжнім українським Клондайком. Тисячі робітників знайшли тут роботу, та водночас десятки їхніх співвітчизників зайнялись "чорним" бізнесом. Повставали будівельні фірми, котрі приймали на роботу сотні заробітчан, однак платили їм у кращому випадку тільки половину реально зароблених грошей. Інша йшла до кишень місцевим працедавцям та українським "клієнтам" - так тут називають посередників. У сфері тіньової економіки, зрозуміло, без оподаткування, почали крутитись шалені гроші, зросла і злочинність в країні. Очевидно, що чеська поліція для іноземців фактичний стан справ зафіксувала відразу.
Стало ясно, що процеси працевлаштування і нелегального заробітчанства потребують державного контролю з обидвох сторін. Цю функцію значною мірою мала взяти на себе підписана 1995-ого року угода про взаємне працевлаштування, згідно з якою всі, хто хотів би працювати в Чехії, мав би звернутись до центрів працевлаштування в областях. Та гарний задум виявився цілковито відірваним від реального життя. Подорожі з сіл до міст, черги, довге очікування і головне, правова непрозорість не витримали опору життя. Так званий "клієнт" давав роботу негайно, без прописок і тяганини. І він переміг, перемагає і зараз, уже після запровадження віз. Правда, тепер ці послуги плюс отримання віз коштують значно дорожче, а тому для багатьох в Україні фінансова скрута дорогу до Чехії, за кордон взагалі закрили.
Рік тому, перед запровадженням віз у Чехії нараховувалось 30 тисяч офіційно зареєстрованих українських громадян, які отримали дозвіл на працю. Неофіційно ця цифра декотрими множилась навіть на 10. Сьогодні мовиться про близько 20 тисяч громадян з України, які в Чехії офіційно працюють. Неофіційно різні джерела називають і до 100-а тисяч громадян. Очевидно, що справа не в кількості. Живучи на чужині, серед чужих людей кожен українських громадянин повинен мати впевненість у своєму правовому і соціальному захисті. Та це вже пробема не тільки чеська.
Можна по-різному уявити собі злату Прагу: унікальні готичні пам’ятки, увінчаний бароковою скульптурою Карлів міст чи багаті музейні збірки. Та переді мною це місто постає передусім сотнями втомлених облич українських робітників, розсіяних чи не по всіх празьких будівельних майданчиках, нелегальною українською трудовою біржою поблизу найгарнішого в Празі Стромовського парку, жінками, які миють посуд у десятках багатих столичних ресторанів чи бавлять чужих, не своїх дітей. Обов"язковим образом нинішньої Праги є і групки трохи переляканих з вигляду українських робітників у незмінних спортивних костюмах, які намагаються якнайнепомітніше в крамниці купити собі скромний харч на вечерю. І такою є чеська Прага, місто безтурботних канікул для одних і тяжкої щоденної боротьби за хліб - для інших.
Проблема українського заробітчанства в Чехії має стільки ж років, як і незалежність України. В ній, як у краплині води, відбились всі українські труднощі: бюрократичний розгул, правова безпорадність та економічна стагнація з її обов"язковою химерою - безробіттям. На початку 90-х років, коли Україну і Чеську Республіку єднали ще безвізові стосунки, а приплив інвестицій перетворив цю країну в один великий будівельний майданчик, Чехія стала справжнім українським Клондайком. Тисячі робітників знайшли тут роботу, та водночас десятки їхніх співвітчизників зайнялись "чорним" бізнесом. Повставали будівельні фірми, котрі приймали на роботу сотні заробітчан, однак платили їм у кращому випадку тільки половину реально зароблених грошей. Інша йшла до кишень місцевим працедавцям та українським "клієнтам" - так тут називають посередників. У сфері тіньової економіки, зрозуміло, без оподаткування, почали крутитись шалені гроші, зросла і злочинність в країні. Очевидно, що чеська поліція для іноземців фактичний стан справ зафіксувала відразу.
Стало ясно, що процеси працевлаштування і нелегального заробітчанства потребують державного контролю з обидвох сторін. Цю функцію значною мірою мала взяти на себе підписана 1995-ого року угода про взаємне працевлаштування, згідно з якою всі, хто хотів би працювати в Чехії, мав би звернутись до центрів працевлаштування в областях. Та гарний задум виявився цілковито відірваним від реального життя. Подорожі з сіл до міст, черги, довге очікування і головне, правова непрозорість не витримали опору життя. Так званий "клієнт" давав роботу негайно, без прописок і тяганини. І він переміг, перемагає і зараз, уже після запровадження віз. Правда, тепер ці послуги плюс отримання віз коштують значно дорожче, а тому для багатьох в Україні фінансова скрута дорогу до Чехії, за кордон взагалі закрили.
Рік тому, перед запровадженням віз у Чехії нараховувалось 30 тисяч офіційно зареєстрованих українських громадян, які отримали дозвіл на працю. Неофіційно ця цифра декотрими множилась навіть на 10. Сьогодні мовиться про близько 20 тисяч громадян з України, які в Чехії офіційно працюють. Неофіційно різні джерела називають і до 100-а тисяч громадян. Очевидно, що справа не в кількості. Живучи на чужині, серед чужих людей кожен українських громадянин повинен мати впевненість у своєму правовому і соціальному захисті. Та це вже пробема не тільки чеська.
