Київ, 16 серпня 2001 - Для української свідомості право на власну землю видається так само невідчужуваним, як і інші засадничі людські права. Для селян (а вони століттями становили більшість українців) земля завжди була і об’єктом трудових зусиль, і осердям космосу, і найціннішим багатством. Поширена в українській історії практика повторного освоєння спустошених татарами земель породила явище «займанщини», тобто привласнення селянами нічийних ґрунтів. Благодатне підсоння та родючі чорноземи робили добробут вільних орачів залежним тільки від їхньої працьовитості та завзятості. А у небезпечному степовому прикордонні селянину доводилося виходити на власну ниву, за висловом сучасника, «з рушницею за плечима і тесаком при боці».
Відвойована селянином в природи, окультурена ним земля цілком природно вважалася його власністю, санкціонованою самим Богом. Сама праця, яку хлібороб доклав до землі, автоматично перетворювала її на невідчужувану власність, за тодішнім висловом, «немов би куплену». Своєю чергою, традиція приватного землеволодіння сформувала і знаменитий український індивідуалізм, культивувала в землероба почуття гідності та незалежності і тим наближувала його до козака.
Російське, а згодом радянське кріпацтво було нав’язуванням українцям азійського ставлення до землі як до нічийної власності – общинної, державної чи «загальнонародної». Особисто залежний від «червоного феодала», колгоспник був відчужений від землі і навіть своєю присадибною ділянкою не мав права володіти, а тільки тимчасово користувався нею.
Теперішній розпад колгоспної системи дає можливість відновити традиційне для українців право на землю. І за наявності необхідних державних ґарантій український селянин незабаром знову житиме на своєму хуторі і «ходитиме» біля власної землі, або, за словами Тараса Шевченка, «на своїм веселім полі».
Відвойована селянином в природи, окультурена ним земля цілком природно вважалася його власністю, санкціонованою самим Богом. Сама праця, яку хлібороб доклав до землі, автоматично перетворювала її на невідчужувану власність, за тодішнім висловом, «немов би куплену». Своєю чергою, традиція приватного землеволодіння сформувала і знаменитий український індивідуалізм, культивувала в землероба почуття гідності та незалежності і тим наближувала його до козака.
Російське, а згодом радянське кріпацтво було нав’язуванням українцям азійського ставлення до землі як до нічийної власності – общинної, державної чи «загальнонародної». Особисто залежний від «червоного феодала», колгоспник був відчужений від землі і навіть своєю присадибною ділянкою не мав права володіти, а тільки тимчасово користувався нею.
Теперішній розпад колгоспної системи дає можливість відновити традиційне для українців право на землю. І за наявності необхідних державних ґарантій український селянин незабаром знову житиме на своєму хуторі і «ходитиме» біля власної землі, або, за словами Тараса Шевченка, «на своїм веселім полі».
