Київ, 17 серпня 2001 - Такий висновок напрошувався внаслідок виступів журналістів , які цього тижня зібралися в одному з київських кафе на сороковини трагічної загибелі журналіста, директора телекомпанії “ТОР” Ігоря Александрова. Головне питання , яке порушувалося в цій уже другій поминальній дискусії, було те, як журналістові померти своєю смертю. Здавалося б, зовсім недавно журналісти збиралися у тому ж кафе пом’янути Гію Гонгадзе. Тоді хтось з них навіть висловив таку думку: Гонгадзе ціною свого життя врятував інших журналістів від наглої смерти. Але це була помилка. Через десять місяців після вбивства Гонгадзе світ - і особливо журналістів - потрясла інша страшна новина- вбивство Александрова. І те, й інше вбивство було цинічним і жахливим. А між ними були численні напади на журналістів та погрози. Мовляв, щоб знали своє місце... Нині член громадської організації “Хартія-4” Олександр Кривенко кваліфікував це уже як тенденцію, яка очевидно матиме чергові прояви, і якій забобігти неможливо. Цей колапс сьогодні особливо посилений в регіонах. Редактор кіровоградської газети “Відомості плюс” Ніна Пташкіна повідомила, що напередодні парламентських виборів регіональні журналісти особливо потерпають, і розповіла про проблеми власної газети, якій присудили сплатити 50 тисяч гривень за статтю, в якій журналіст запитав, за що народному депутату Ганні Антоньєвій було присуджено звання “Меценат року”.
Аналогічними проблемами поділилися й інші регіональні журналісти, яких переслідують, і залякують. І те, що на такий стан, в якому нині перебуває переважна більшість ЗМІ, нема ради було квінтесенціальним. Отже, їх били, б’ють і будуть бити. І про це журналісти знають.
Аналогічними проблемами поділилися й інші регіональні журналісти, яких переслідують, і залякують. І те, що на такий стан, в якому нині перебуває переважна більшість ЗМІ, нема ради було квінтесенціальним. Отже, їх били, б’ють і будуть бити. І про це журналісти знають.
