Белград, 20 серпня 2001 – Рік тому белградська преса оприлюднила повідомлення, що тодішньому президентові Югославії вітальну телеграму з приводу дня народження надіслав патріарх московський і всієї Росії Алексій Другий. У телеграмі було зазначено: “Щиро вам бажаю, пане президенте, доброго здоров’я, сили, мужності та блискучих успіхів у важкій праці для добра країни, яку очолюєте, й добра багатостраждальнму народові Югославії”. У сербській щотижневій газеті “Време” саме тоді друкувався фейлетон про діяльність радянської політичної поліції. В ньому йшлося, що патріарх Алексій ІІ та агент КГБ Дроздов – та сама особа.
Цікаво, що сербський патріарх Павло не вітав Мілошевича з днем народження ні минулого, ні, звісно, цього року. Сербські ієрархи рік тому вже ясно бачили те, чого не хотів бачити глава Російської православної церкви: що народ відкинув і Мілошевича, і його злочинну політику.
Хоча окремих її єпископів і сьогодні називають червоними, Сербська православна церква мовчала, й коли екс-президента було видано Гаазькому трибуналові. Зрештою, Мілошевича кілька днів перед видачею в белградській в’язниці відвідав владика Амфілохій, один із його колишніх обожнювачів. У повідомленні зазначалося, що владика відвідав не політичного діяча, а просто в’язня, з суто гуманітарних причин. Це, власне, означало: Сербська церква зреклася Мілошевича.
Колишньому президентові Югославії 20 серпня сповнилося 60 років. На його батьківщині цієї дати не відзначали. Люди в Сербії намагаються забути і Слободана Мілошевича, і його епоху. У зв’язку із цим мені пригадалося, як була здивована сербська громадськість, ба більше, просто іронізувала, коли дізналася, що лідери Селянської партії України передали до посольства Югославії в Києві петицію, під якою зібрано нібито майже півмільйона підписів громадян України з протестом проти ув’язнення Мілошевича.
Нагадаємо, що українські комуністи засудили видачу Мілошевича Гаазькому трибуналові, розцінюючи її як “факт порушення прав людини”. Було б цікаво знати, чому вони мовчали, коли Мілошевич та його компанія впродовж десяти років порушували основні права кількох мільйонів людей. Видачу колишнього президента Югославії КПУ назвала “логічним продовженням імперіалістичної політики США та інших країн-членів НАТО”. Українські комуністи й тут щось переплутали, бо демократичну владу в Белграді обирали не американці, а громадяни Сербії.
У Сербії ніхто б не здогадався збирати підписи на підтримку Мілошевича. Рештки його прихильників знають, що зібрати навіть 50 тисяч підписів було б важко. Бо Мілошевича серби згадують, якщо згадують, не по-доброму. Бо є за що!
Цікаво, що сербський патріарх Павло не вітав Мілошевича з днем народження ні минулого, ні, звісно, цього року. Сербські ієрархи рік тому вже ясно бачили те, чого не хотів бачити глава Російської православної церкви: що народ відкинув і Мілошевича, і його злочинну політику.
Хоча окремих її єпископів і сьогодні називають червоними, Сербська православна церква мовчала, й коли екс-президента було видано Гаазькому трибуналові. Зрештою, Мілошевича кілька днів перед видачею в белградській в’язниці відвідав владика Амфілохій, один із його колишніх обожнювачів. У повідомленні зазначалося, що владика відвідав не політичного діяча, а просто в’язня, з суто гуманітарних причин. Це, власне, означало: Сербська церква зреклася Мілошевича.
Колишньому президентові Югославії 20 серпня сповнилося 60 років. На його батьківщині цієї дати не відзначали. Люди в Сербії намагаються забути і Слободана Мілошевича, і його епоху. У зв’язку із цим мені пригадалося, як була здивована сербська громадськість, ба більше, просто іронізувала, коли дізналася, що лідери Селянської партії України передали до посольства Югославії в Києві петицію, під якою зібрано нібито майже півмільйона підписів громадян України з протестом проти ув’язнення Мілошевича.
Нагадаємо, що українські комуністи засудили видачу Мілошевича Гаазькому трибуналові, розцінюючи її як “факт порушення прав людини”. Було б цікаво знати, чому вони мовчали, коли Мілошевич та його компанія впродовж десяти років порушували основні права кількох мільйонів людей. Видачу колишнього президента Югославії КПУ назвала “логічним продовженням імперіалістичної політики США та інших країн-членів НАТО”. Українські комуністи й тут щось переплутали, бо демократичну владу в Белграді обирали не американці, а громадяни Сербії.
У Сербії ніхто б не здогадався збирати підписи на підтримку Мілошевича. Рештки його прихильників знають, що зібрати навіть 50 тисяч підписів було б важко. Бо Мілошевича серби згадують, якщо згадують, не по-доброму. Бо є за що!
