Прага, 20 серпня 2001 – Десята річниця з днів ДКНС – ҐКЧП викликала цілу хвилю спогадів безпосередніх учасників і свідків тих подій. Правда, з українського боку їх було поки що менше, і можливими причинами цієї байдужості до справжньої історії кремлівської змови були і форум українців у Києві, і трагедія на шахті імені Засядька, та й штурмові роботи на площі Незалежності в столиці України. Хоча роль громадян останньої в провалі планів ґекачепістів була якраз не останньою.
Основна мета Янаєва і компанії, до речі, найближчих соратників Михайла Горбачова, яких він і донині називає «серйозними і розумними людьми», була – будь-якою ціною зберегти СРСР. Це всі головні організатори ДКНС стверджували в один голос ще в Матроській тиші, московській спецв’язниці. І нині, згадуючи події десятирічної давності, на прес-конференції в редакції газети «Патріот» усі кремлівські організатори невдалого перевороту 19 серпня 1991 року стверджували одностайно, що «хотіли врятувати державу» і не шкодують за тим, що вони робили в ті серпневі дні десять років тому.
Неупереджені спостерігачі та аналітики й сьогодні стверджують, що роль Михайла Горбачова в тих подіях розкрита не до кінця, тобто вважають, що останній президент СРСР не каже головної правди про ті події. Днями в інтерв’ю одного з тодішніх найближчих соратників Горбачова Олександра Яковлєва прозвучало таке, що він не може повірити, що Горбачов не знав про путч. «Я казав йому: ось-ось буде путч, а він мені:«Ти переоцінюєш…», …я не можу повірити, – додає Яковлєв, – тут щось не те, не може бути такого», маючи на увазі інформованість Горбачова… Сам Яковлєв, щоби якось вплинути на президента, подав у відставку за кілька днів до ДКНС. На думку Яковлєва, правди про ті події не сказав і Єльцин, і Крючков та інші головні дійові особи. Чого тільки варта роль у тих подіях генералів Павла Грачова і Олександра Лебедя, котрі спочатку були ударною силою ДКНС і ввели в Москву, за наказом Крючкова і Язова, елітні повітряно-десантні війська, а потім перекинулися до Єльцина. Якби цього не сталося, путчисти взяли б верх у Москві хоча б на якійсь час. Але вони були, як дехто їх оцінює, «зрадниками та боягузами», зраджували один одного на кожному кроці… Тому й безславно провалилися…
З цього приводу для порівняння наведу дві характеристики Горбачова його другом Геннадієм Янаєвим, який тоді був віце-президентом СРСР і за Конституцією в разі надзвичайних обставин міг перебрати всю повноту влади в країні. Саме 19 серпня 1991 року Янаєв сказав на відомій прес-конференції ДКНС: «Мій товариш Горбачов зараз хворий…», – і далі підкреслив: «як усе вляжеться, я впевнений, він буде з нами»… І вже сьогодні Янаєв заявляє, що плани введення надзвичайного стану розроблялися задовго до серпня 1991 року і Горбачов знав про все, але погодитися на введення непопулярних заходів боявся. «Йому було вигідно нашими руками вирішити всі свої проблеми, включаючи проблему Єльцина». І додав: «Ніхто його не арештовував і не збирався, тим більше фізично зліквідовувати, це все маячіння Михайла Сергійовича. Хай не бреше собі й народові. Ніхто на нього не посягав».
Виглядає так, як кажуть найближчі до президента СРСР люди, – не міг не знати… Чому ж саме напередодні 20 серпня – дня запланованого підписання новоогарьовських угод оновленого СРСР – їхній хресний батько опинився в Форосі, нібито ізольованим і нічого не відаючи? А може, дуже вже хотів зберегти своє дітище – СРСР і бачив, після січня 1991 року у Вільнюсі, Баку, Тбілісі, що без брутальної сили не обійтися – але сам боявся і переклав усе на плечі соратників, а ті виявилися ще більшими боягузами і зрадниками. Судіть про Павла Грачова, про Олександра Лебедя, чи про ті ж таємні переговори Єльцина і Крючкова, про які й сьогодні далеко не все відомо.
У цьому ґекачепістьському вертепі особливою була роль України. Не завдяки якомусь визначному героїзмові Леоніда Кравчука, бо останній лише перестрахувався, коли запросив основних лідерів партій і рухів на зустріч із представником ДКНС генералом Варенніковим, котрий приїхав до Києва 19 серпня 1991 року з рішучим ультиматумом – підкорити Україну планам відновлення СРСР. Мабуть, самому Богові було завгодно тоді так підняти супроти ґекачепістів гнівний голос народу в республіці, його масові протести, котрі якраз і змусили путчистів найбільше завагатися. Про це, до речі, й признався сьогодні сам Варенніков.
Як не дивно на перший погляд, але за ці десять років Михайло Горбачов нічого доброго не сказав про Україну і завжди підкреслював, що восени 1991 року його зрадили Кравчук, Єльцин і Шушкевич. Через багато років, коли стане відомою більша правда про ДКНС і про Горбачова, українці переконаються, що провал планів порятунку СРСР путчистами врятував суверенну Україну від зрадницького краяння та міжнародного торгу її територіями…
Основна мета Янаєва і компанії, до речі, найближчих соратників Михайла Горбачова, яких він і донині називає «серйозними і розумними людьми», була – будь-якою ціною зберегти СРСР. Це всі головні організатори ДКНС стверджували в один голос ще в Матроській тиші, московській спецв’язниці. І нині, згадуючи події десятирічної давності, на прес-конференції в редакції газети «Патріот» усі кремлівські організатори невдалого перевороту 19 серпня 1991 року стверджували одностайно, що «хотіли врятувати державу» і не шкодують за тим, що вони робили в ті серпневі дні десять років тому.
Неупереджені спостерігачі та аналітики й сьогодні стверджують, що роль Михайла Горбачова в тих подіях розкрита не до кінця, тобто вважають, що останній президент СРСР не каже головної правди про ті події. Днями в інтерв’ю одного з тодішніх найближчих соратників Горбачова Олександра Яковлєва прозвучало таке, що він не може повірити, що Горбачов не знав про путч. «Я казав йому: ось-ось буде путч, а він мені:«Ти переоцінюєш…», …я не можу повірити, – додає Яковлєв, – тут щось не те, не може бути такого», маючи на увазі інформованість Горбачова… Сам Яковлєв, щоби якось вплинути на президента, подав у відставку за кілька днів до ДКНС. На думку Яковлєва, правди про ті події не сказав і Єльцин, і Крючков та інші головні дійові особи. Чого тільки варта роль у тих подіях генералів Павла Грачова і Олександра Лебедя, котрі спочатку були ударною силою ДКНС і ввели в Москву, за наказом Крючкова і Язова, елітні повітряно-десантні війська, а потім перекинулися до Єльцина. Якби цього не сталося, путчисти взяли б верх у Москві хоча б на якійсь час. Але вони були, як дехто їх оцінює, «зрадниками та боягузами», зраджували один одного на кожному кроці… Тому й безславно провалилися…
З цього приводу для порівняння наведу дві характеристики Горбачова його другом Геннадієм Янаєвим, який тоді був віце-президентом СРСР і за Конституцією в разі надзвичайних обставин міг перебрати всю повноту влади в країні. Саме 19 серпня 1991 року Янаєв сказав на відомій прес-конференції ДКНС: «Мій товариш Горбачов зараз хворий…», – і далі підкреслив: «як усе вляжеться, я впевнений, він буде з нами»… І вже сьогодні Янаєв заявляє, що плани введення надзвичайного стану розроблялися задовго до серпня 1991 року і Горбачов знав про все, але погодитися на введення непопулярних заходів боявся. «Йому було вигідно нашими руками вирішити всі свої проблеми, включаючи проблему Єльцина». І додав: «Ніхто його не арештовував і не збирався, тим більше фізично зліквідовувати, це все маячіння Михайла Сергійовича. Хай не бреше собі й народові. Ніхто на нього не посягав».
Виглядає так, як кажуть найближчі до президента СРСР люди, – не міг не знати… Чому ж саме напередодні 20 серпня – дня запланованого підписання новоогарьовських угод оновленого СРСР – їхній хресний батько опинився в Форосі, нібито ізольованим і нічого не відаючи? А може, дуже вже хотів зберегти своє дітище – СРСР і бачив, після січня 1991 року у Вільнюсі, Баку, Тбілісі, що без брутальної сили не обійтися – але сам боявся і переклав усе на плечі соратників, а ті виявилися ще більшими боягузами і зрадниками. Судіть про Павла Грачова, про Олександра Лебедя, чи про ті ж таємні переговори Єльцина і Крючкова, про які й сьогодні далеко не все відомо.
У цьому ґекачепістьському вертепі особливою була роль України. Не завдяки якомусь визначному героїзмові Леоніда Кравчука, бо останній лише перестрахувався, коли запросив основних лідерів партій і рухів на зустріч із представником ДКНС генералом Варенніковим, котрий приїхав до Києва 19 серпня 1991 року з рішучим ультиматумом – підкорити Україну планам відновлення СРСР. Мабуть, самому Богові було завгодно тоді так підняти супроти ґекачепістів гнівний голос народу в республіці, його масові протести, котрі якраз і змусили путчистів найбільше завагатися. Про це, до речі, й признався сьогодні сам Варенніков.
Як не дивно на перший погляд, але за ці десять років Михайло Горбачов нічого доброго не сказав про Україну і завжди підкреслював, що восени 1991 року його зрадили Кравчук, Єльцин і Шушкевич. Через багато років, коли стане відомою більша правда про ДКНС і про Горбачова, українці переконаються, що провал планів порятунку СРСР путчистами врятував суверенну Україну від зрадницького краяння та міжнародного торгу її територіями…
