Прага, 22 серпня 2001 – Із 49-мільйонного населення України важко уявити собі народ, а націю й поготів. Бо народи і нації, як свідчить історія, завжди знаходили можливість постояти за себе і за свою державу. Нині ж десятиріччя незалежності зустрічають гості України на форумах, урочистостях, серед них зустрічаються особи одних і тих же українських політиків. Населення ж республіки, як у драмі Олександра Пушкіна, поки що мовчить. Навіть на художньому полотні, відкритому нині у стінах Верховної Ради до свята, народу не видно, зі ста фігур картини близько 70 – депутати парламенту… А що ж народ?
У всі історичні часи широкі народні маси вносили свій вагомий вклад в українське державотворення. Згадаймо хоча б Хмельниччину і сотні тисяч учасників визвольної війни, метою якої була незалежність України. Подальші події підтвердили загальну для всіх народів тенденцію: людність коливалася і робила смертельні хиби разом зі своїми вождями – Пушкарями, Виговськими, Хмельниченками… Такі помилки стали можливими внаслідок протистояння еліти народові і лише в другій половині 17 століття призвели і до скрочення населення лише Правобережжя майже на 600 тисяч осіб, і до втрати незалежності держави.
Надалі природня сила українців стала причиною їхньої демографічної стійкості і прагнення до свободи. Лише за російською статистикою, на кінець 17 століття в межах України, в основному Лівобережної, яка потрапила до складу Росії, нараховувалося близько 1,5 мільйона українського люду. А на офіційному бланку Російської імперії за переписом населення 1897 року українську мову назвали материнською понад 22 мільйони осіб, що складало близько 20 відсотків населення всієї імперії. Тому стали можливими визвольні змагання за незалежність України на початку ХХ століття. І знову хиби вождів, їхні безперестанні хитання і гризня коштували народові не лише втрати державності, а й багатомільйонних жертв.
Десята річниця нової незалежності України ознаменувалася небаченою пасивністю і байдужістю населення держави. Із 49 мільйонів люду нині можуть активно виступити в тій чи інший суспільно відкритій формі незгоди чи протесту, чи навіть підтримки курсу, всього лише кілька тисяч осіб. А опитування підтверджують, що понад 61 відсоток громадян України відчувають почуття ганьби за державу. Можливо, це той потенціал, котрий нарешті скаже своє слово в наступні 10 років існування суверенної України і заперечить образливі для нього характеристики в суспільній пасивності вже наступної весни, коли потрібно буде консолідуватися навколо своїх справжніх лідерів, котрих народ делегує до свого нового парламенту.
У всі історичні часи широкі народні маси вносили свій вагомий вклад в українське державотворення. Згадаймо хоча б Хмельниччину і сотні тисяч учасників визвольної війни, метою якої була незалежність України. Подальші події підтвердили загальну для всіх народів тенденцію: людність коливалася і робила смертельні хиби разом зі своїми вождями – Пушкарями, Виговськими, Хмельниченками… Такі помилки стали можливими внаслідок протистояння еліти народові і лише в другій половині 17 століття призвели і до скрочення населення лише Правобережжя майже на 600 тисяч осіб, і до втрати незалежності держави.
Надалі природня сила українців стала причиною їхньої демографічної стійкості і прагнення до свободи. Лише за російською статистикою, на кінець 17 століття в межах України, в основному Лівобережної, яка потрапила до складу Росії, нараховувалося близько 1,5 мільйона українського люду. А на офіційному бланку Російської імперії за переписом населення 1897 року українську мову назвали материнською понад 22 мільйони осіб, що складало близько 20 відсотків населення всієї імперії. Тому стали можливими визвольні змагання за незалежність України на початку ХХ століття. І знову хиби вождів, їхні безперестанні хитання і гризня коштували народові не лише втрати державності, а й багатомільйонних жертв.
Десята річниця нової незалежності України ознаменувалася небаченою пасивністю і байдужістю населення держави. Із 49 мільйонів люду нині можуть активно виступити в тій чи інший суспільно відкритій формі незгоди чи протесту, чи навіть підтримки курсу, всього лише кілька тисяч осіб. А опитування підтверджують, що понад 61 відсоток громадян України відчувають почуття ганьби за державу. Можливо, це той потенціал, котрий нарешті скаже своє слово в наступні 10 років існування суверенної України і заперечить образливі для нього характеристики в суспільній пасивності вже наступної весни, коли потрібно буде консолідуватися навколо своїх справжніх лідерів, котрих народ делегує до свого нового парламенту.
