Москва, 24 серпня 2001 – Десять років незалежності України – цей ще й десять років нових російсько-українських узаємин. Якими вони були і чому склалися саме так, а не інакше?
Добре пам’ятаю перші дні української незалежності. Я щойно повернувся до російської столиці після того, як Верховна Рада України проголосила Україну незалежною державою. У кулуарах Верховної Ради Росії чи Верховної Ради Радянського Союзу чимало російських політиків було відверто приголомшено цією новиною. Деякі навіть пропонували надіслати до України танки, щоби припинити «цей комуністичний заколот проти нової російської демократичної державності».
Так, більшість російських політиків тоді сприймали свою перемогу як можливість створення демократичної імперії, демократичного Радянського Союзу. Вони просто не могли усвідомити, чому це колишні радянські республіки одна за одною проголошують незалежність, щоби покласти край існуванню радянської імперії.
Із цього почалася складна історія російсько-українських узаємин – історія, в перебігу якої російській еліті було досить важко, але необхідно усвідомити, що Україна стала незалежною державою раз і назавжди, що з цією державою варто формувати взаємини як із партнером.
Однак разом із цим виникає питання: а чому ж так просто пройшли ці десять років із погляду якихсь серйозних конфліктів між Росією і Україною, чому жодних можливостей виникнення якогось гарячого конфлікту не було навіть у свідомості політиків і громадян цих двох країн?
Можу висловити припущення: це відбулося насамперед тому, що еліти в Російській Федерації і в Україні залишилися близькими одна до одної – майже тотожними. І в Росії, і в Україні влада залишилася в нового ешелону політиків – ешелону, який вийшов із компартійної й радянської номенклатури.
Пригадую, як у перші місяці незалежності України в російських газетах з’являлися публікації з приводу того, що Україна – просто ще одна російська держава. Можна скептично ставитися до такої думки, але очевидно: з погляду номенклатурного наповнення Україна досить близька до Росії. Методи керівництва, ставлення еліти до своїх громадян і своєї держави в Росії і Україні залишалися тотожними всі ці десять років, та й залишаються сьогодні.
Тому номенклатурна злагода в керуванні обома країнами призвела до значного відставання в економічних і політичних реформах, у європейській і євроатлантичній інтеграції. Ця злагода постійно ставила під сумнів те, яким буде майбутнє Росії і України як демократичних держав, те, чи можуть вони бути розвиненими демократичними суспільствами – але виключала можливість гарячого конфлікту.
Таким чином, за ці десять років уникнення гарячого конфлікту між Москвою і Києвом створено можливість побудови вже нової, демократичної, зорієнтованої до Європи української держави. Але будувати її, звичайно ж, будуть зовсім інші люди, не пов’язані генетично з компартійно-радянською номенклатурою минулих часів.
Добре пам’ятаю перші дні української незалежності. Я щойно повернувся до російської столиці після того, як Верховна Рада України проголосила Україну незалежною державою. У кулуарах Верховної Ради Росії чи Верховної Ради Радянського Союзу чимало російських політиків було відверто приголомшено цією новиною. Деякі навіть пропонували надіслати до України танки, щоби припинити «цей комуністичний заколот проти нової російської демократичної державності».
Так, більшість російських політиків тоді сприймали свою перемогу як можливість створення демократичної імперії, демократичного Радянського Союзу. Вони просто не могли усвідомити, чому це колишні радянські республіки одна за одною проголошують незалежність, щоби покласти край існуванню радянської імперії.
Із цього почалася складна історія російсько-українських узаємин – історія, в перебігу якої російській еліті було досить важко, але необхідно усвідомити, що Україна стала незалежною державою раз і назавжди, що з цією державою варто формувати взаємини як із партнером.
Однак разом із цим виникає питання: а чому ж так просто пройшли ці десять років із погляду якихсь серйозних конфліктів між Росією і Україною, чому жодних можливостей виникнення якогось гарячого конфлікту не було навіть у свідомості політиків і громадян цих двох країн?
Можу висловити припущення: це відбулося насамперед тому, що еліти в Російській Федерації і в Україні залишилися близькими одна до одної – майже тотожними. І в Росії, і в Україні влада залишилася в нового ешелону політиків – ешелону, який вийшов із компартійної й радянської номенклатури.
Пригадую, як у перші місяці незалежності України в російських газетах з’являлися публікації з приводу того, що Україна – просто ще одна російська держава. Можна скептично ставитися до такої думки, але очевидно: з погляду номенклатурного наповнення Україна досить близька до Росії. Методи керівництва, ставлення еліти до своїх громадян і своєї держави в Росії і Україні залишалися тотожними всі ці десять років, та й залишаються сьогодні.
Тому номенклатурна злагода в керуванні обома країнами призвела до значного відставання в економічних і політичних реформах, у європейській і євроатлантичній інтеграції. Ця злагода постійно ставила під сумнів те, яким буде майбутнє Росії і України як демократичних держав, те, чи можуть вони бути розвиненими демократичними суспільствами – але виключала можливість гарячого конфлікту.
Таким чином, за ці десять років уникнення гарячого конфлікту між Москвою і Києвом створено можливість побудови вже нової, демократичної, зорієнтованої до Європи української держави. Але будувати її, звичайно ж, будуть зовсім інші люди, не пов’язані генетично з компартійно-радянською номенклатурою минулих часів.
