Київ, 6 вересня 2001 - Проте високий рівень злочинності засвідчує, що ці структури не зовсім справляються із своїм завданням. Непоодинокими є випадки коли порушниками є і самі ”стражі порядку”, котрі виконують політичне замовлення влади, а не дотримуються букви і духу закону. Ті та інші аспекти, а також надмірна закритість правоохоронних відомств, спричинилися до того що рівень довіри суспільства до них невисокий.
Міліція України, незважаючи на майже десятиліття своєї роботи у незалежній державі, по-суті залишається закритою структурою радянського типу, головним чином через те що є поза межами досяжності громадського контролю і впливу з боку суспільства. У відповідності до статті 26-ї Закону України “Про міліцію”, контроль за її діяльністю здійснюють “( в межах своєї компетенції) Ради народних депутатів”. Проте на практиці це виглядає інакше.
Особливо високого рівня закритості міліція досягла в часи керівництва цим відомством Юрія Кравченка. У ході касетного скандалу, оприлюдненні записи майора Мельниченка, дали підстави опозиції звинуватити керівника МВС у причетності до зникнення і вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Врешті-решт Юрій Кравченко змушений був піти у відставку, хоча багато запитань залишилися без юридичної відповіді. Нагляд за дотриманням законності у діяльності міліції, відповідно до законодавства, здійснюють Генеральний прокурор України і підлеглі йому прокурори. В тім, таку опіку з боку прокуратури багато-хто вважає умовною, оскільки реальним керівником силових відомств є Президент Леонід Кучма, котрого опозиція небезпідставно, звинувачує у надмірній узурпації влади. Правоохоронні органи підпорядковуючись йому, не завжди зважають на закон. Коли йдеться про боротьбу із корупцію, та іншими правопорушеннями у верхніх ешелонах влади, то особи і бізнес-структури, які належать до оточення президента, фактично є недоторканними для правоохоронців і на них, за висловом колишнього міністра Юстиції Василя Онопенка, поширюється “політичне табу”. Хоча стаття 3-я Закону про міліцію говорить про те що “працівники міліції незалежні від впливу будь-яких політичних, громадських об’єднань”, але на практиці все виглядає інакше. Про це досить яскраво засвідчують, зокрема, виборчі кампанії. Зважаючи на наближення нових виборів дехто із експертів прогнозує новий, досі небачений виток політичної заангажованості міліції. Тож громадяни України не можуть бути впевненими у захисті нею своїх конституційних прав, зокрема в перебігу виборів. Правоохоронці продовжують залишатися заручниками старих радянських традицій, що підтримуються керівництвом держави. Віддзеркаленням цього є низький рівень довіри суспільства до право-охоронних органів та державних інституцій. Міліції, зокрема, довіряють всього-навсього близько 10 % респондентів. В тім у нас поняття «довіри суспільства» на відмінну від країн із усталеними традиціями демократії, не є категорією, що спонукає владу до дій, так само як і проблема відкритості правоохоронних органів і самої влади. Вони уникають публічності і оповиті ореолом епохи, що вже минає.
Міліція України, незважаючи на майже десятиліття своєї роботи у незалежній державі, по-суті залишається закритою структурою радянського типу, головним чином через те що є поза межами досяжності громадського контролю і впливу з боку суспільства. У відповідності до статті 26-ї Закону України “Про міліцію”, контроль за її діяльністю здійснюють “( в межах своєї компетенції) Ради народних депутатів”. Проте на практиці це виглядає інакше.
Особливо високого рівня закритості міліція досягла в часи керівництва цим відомством Юрія Кравченка. У ході касетного скандалу, оприлюдненні записи майора Мельниченка, дали підстави опозиції звинуватити керівника МВС у причетності до зникнення і вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Врешті-решт Юрій Кравченко змушений був піти у відставку, хоча багато запитань залишилися без юридичної відповіді. Нагляд за дотриманням законності у діяльності міліції, відповідно до законодавства, здійснюють Генеральний прокурор України і підлеглі йому прокурори. В тім, таку опіку з боку прокуратури багато-хто вважає умовною, оскільки реальним керівником силових відомств є Президент Леонід Кучма, котрого опозиція небезпідставно, звинувачує у надмірній узурпації влади. Правоохоронні органи підпорядковуючись йому, не завжди зважають на закон. Коли йдеться про боротьбу із корупцію, та іншими правопорушеннями у верхніх ешелонах влади, то особи і бізнес-структури, які належать до оточення президента, фактично є недоторканними для правоохоронців і на них, за висловом колишнього міністра Юстиції Василя Онопенка, поширюється “політичне табу”. Хоча стаття 3-я Закону про міліцію говорить про те що “працівники міліції незалежні від впливу будь-яких політичних, громадських об’єднань”, але на практиці все виглядає інакше. Про це досить яскраво засвідчують, зокрема, виборчі кампанії. Зважаючи на наближення нових виборів дехто із експертів прогнозує новий, досі небачений виток політичної заангажованості міліції. Тож громадяни України не можуть бути впевненими у захисті нею своїх конституційних прав, зокрема в перебігу виборів. Правоохоронці продовжують залишатися заручниками старих радянських традицій, що підтримуються керівництвом держави. Віддзеркаленням цього є низький рівень довіри суспільства до право-охоронних органів та державних інституцій. Міліції, зокрема, довіряють всього-навсього близько 10 % респондентів. В тім у нас поняття «довіри суспільства» на відмінну від країн із усталеними традиціями демократії, не є категорією, що спонукає владу до дій, так само як і проблема відкритості правоохоронних органів і самої влади. Вони уникають публічності і оповиті ореолом епохи, що вже минає.
