Київ, 11 вересня 2001 - Ситуація навколо інтеграції України до Європейського Союзу з самого початку нагадує старий жарт про те, що скільки не говори слово “ковбаса”, більш ситим від того не будеш. Так і вийшло з інтеграцією: українські політики про неї тільки говорили, навіть підписували відповідні документи, але практично нічого конкретного не робили для реальної реалізації привабливої ідеї.
Навпаки – як у випадку з спільним підприємством “АвтоЗАЗ – Деу”, коли Київ в односторонньому порядку запровадив протекціоністські бар‘єри перед ввезенням в Україну старих автомобілів із Європи, українська влада навіть відштовхувала цю Європу від себе. На континенті не люблять непередбачуваних і корумпованих партнерів. А про те, що, м‘яко кажучи, “форс-мажорні” обставини у вигляді чемоданчиків з грошима для лобістів з Дніпра зумовили братання з корейськими автомобілебудівниками, вже нікому й доводити не треба.
Сьогодні серед київської еліти знову ходова теза про те, що Україні краще інтегруватися до Європи тільки разом із Росією. Але ця ідея не нова. Першим її висловив ще на початку дев‘яностих років екс-заступник голови парламенту Володимир Гриньов, відомий своїми проросійськими настроями. Він запропонував Києву і Москві не сваритися, а на пострадянських теренах діяти за принципом “двох паровозиків” повоєнної Європи – Німеччини і Франції. Саме ці країни після другої світової війни не тільки змогли забути свої віковічні претензії одна до одної, а й виступити двома локомотивами об‘єднання держав континенту в різноманітні європейські структури, що діють на принципах рівноправ‘я.
І в ідеї “двох паровозиків” у виконанні України і Росії справді не було б нічого страшного, якби не одна, але головна і визначальна обставина. Україна і Росія як на початку дев‘яностих, так і нині не є рівноправними суб‘єктами політичного і – головне – економічного співжиття. Мало того, сьогодні неозброєним оком видно до чого призвів так званий “прагматичний курс” президента Росії Володимира Путіна щодо України – до поступового, але активного і наполегливого перебирання до своїх рук вже не тільки окремих стратегічних об‘єктів, а й цілих стратегічних галузей України. Київ за політичну підтримку окремих своїх керманичів, наприклад, президента Кучми, сьогодні свідомо здає Росії практично все, що вона забажає в економіці України. І, звісно, в такій позиції Україна не може бути не те що рівноправним паровозиком на шляху до Європи, а навіть більш-менш пристойним причепним вагоном.
І нинішній самміт “Україна – ЄС” у Ялті це може яскраво підтвердити, коли на ньому знову будуть тільки обопільні запевнення Києва у відданості європейському виборові і Європи – у важливості України для всього сущого на континенті. Коли не буде конкретних справ, то Росія щодо України знову діятиме за своїм відомим принципом “а кіт Васька слухає і далі їсть”.
Навпаки – як у випадку з спільним підприємством “АвтоЗАЗ – Деу”, коли Київ в односторонньому порядку запровадив протекціоністські бар‘єри перед ввезенням в Україну старих автомобілів із Європи, українська влада навіть відштовхувала цю Європу від себе. На континенті не люблять непередбачуваних і корумпованих партнерів. А про те, що, м‘яко кажучи, “форс-мажорні” обставини у вигляді чемоданчиків з грошима для лобістів з Дніпра зумовили братання з корейськими автомобілебудівниками, вже нікому й доводити не треба.
Сьогодні серед київської еліти знову ходова теза про те, що Україні краще інтегруватися до Європи тільки разом із Росією. Але ця ідея не нова. Першим її висловив ще на початку дев‘яностих років екс-заступник голови парламенту Володимир Гриньов, відомий своїми проросійськими настроями. Він запропонував Києву і Москві не сваритися, а на пострадянських теренах діяти за принципом “двох паровозиків” повоєнної Європи – Німеччини і Франції. Саме ці країни після другої світової війни не тільки змогли забути свої віковічні претензії одна до одної, а й виступити двома локомотивами об‘єднання держав континенту в різноманітні європейські структури, що діють на принципах рівноправ‘я.
І в ідеї “двох паровозиків” у виконанні України і Росії справді не було б нічого страшного, якби не одна, але головна і визначальна обставина. Україна і Росія як на початку дев‘яностих, так і нині не є рівноправними суб‘єктами політичного і – головне – економічного співжиття. Мало того, сьогодні неозброєним оком видно до чого призвів так званий “прагматичний курс” президента Росії Володимира Путіна щодо України – до поступового, але активного і наполегливого перебирання до своїх рук вже не тільки окремих стратегічних об‘єктів, а й цілих стратегічних галузей України. Київ за політичну підтримку окремих своїх керманичів, наприклад, президента Кучми, сьогодні свідомо здає Росії практично все, що вона забажає в економіці України. І, звісно, в такій позиції Україна не може бути не те що рівноправним паровозиком на шляху до Європи, а навіть більш-менш пристойним причепним вагоном.
І нинішній самміт “Україна – ЄС” у Ялті це може яскраво підтвердити, коли на ньому знову будуть тільки обопільні запевнення Києва у відданості європейському виборові і Європи – у важливості України для всього сущого на континенті. Коли не буде конкретних справ, то Росія щодо України знову діятиме за своїм відомим принципом “а кіт Васька слухає і далі їсть”.
