Київ, 14 вересня 2001 - 16 вересня минає рік, як за загадкових обставин зник журналіст Георгій Гонгадзе. Справа Гонгадзе стала найбільш резонансною за всю історію Незалежної України. Увесь світ стежив за цією страшною історією впродовж року і чекав відповіді на запитання: що саме сталося, чому це сталося, і хто до цього причетний?
Однак , минув рік, а знайти істину у цій справі так і не вдалося.
Знищення в Україні неугодних політиків та журналістів стало за 10 років традицією. Коли зник рухівець Михайло Бойчишин, усі дивувалися, як таке могло статися. Коли було нагло знищено Бориса Дерев”янка і Вадима Гетьмана , країна була приголомшена. Коли рік тому зник Георгій Гонгадзе – країна була налякана, а подальшими некрофільськими історіями з тілом – просто шокована. Коли вбили Ігоря Александрова , стало очевидно, що країна почала звикати до подібних фактів. Звикати до чужого болю, до недорікуватих, а інколи цинічних та аморальних пояснень владних інституцій з цього приводу.
Це страшний стан. Нині страшно за дітей, які цілий рік бачили з телевізора деталі історії з таращанським тілом. Боляче передовсім за рідних і близьких Георгія , які волали на цілий світ про свій біль, а ті, які могли цей біль якось вгамувати , не те, що не чули їх , а ще більше його посилювали. Боляче за дітей Гонгадзе та Александрова, яким цинічно пояснюють, що їхні батьки стали випадковою жертвою чи то наркоманів, чи то бомжів. Прикро і сумно за тих політиків, які вжилися у ці справи не так для пошуку істини, як для вирішення власних проблем. Ще прикріше за правоохоронні органи , які покликані пильнувати порядок , а вони своїми діями засвідчували некомпетентність, і найгірше – натякали своєю поведінкою на причетність до тих, хто не хоче, аби правда була викрита.
Дата 16 вересня спонукає усіх нас замислитися, що сталося з Гією Гонгадзе, і що відбувається з суспільством і з нами. І не лише тому, що в цей день зник Георгій , який був небайдужий до патологічних недугів, якими просякнуто суспільство, і який за цю небайдужість постраждав. Коли нам пояснюють, що, мовляв у світі, та й в Україні, щодня зникає багато пересічних людей, долею яких ніхто не переймається, цим не можна заспокоюватися, бо це поганий аргумент. Спокійним можна бути лише тоді, коли будь-які люди перестануть зникати , і особливо ті, які несуть правду своєю професійною діяльністю.
Нині ніхто не може дати гарантії, що посягання на життя журналістів, політиків і пересічних громадян не продовжуватимуться. І до цього не можна звикати, бо така адаптація є свідченням деградації суспільства, в якого немає майбутнього. Саме тому 16 вересня треба замислитися.
Однак , минув рік, а знайти істину у цій справі так і не вдалося.
Знищення в Україні неугодних політиків та журналістів стало за 10 років традицією. Коли зник рухівець Михайло Бойчишин, усі дивувалися, як таке могло статися. Коли було нагло знищено Бориса Дерев”янка і Вадима Гетьмана , країна була приголомшена. Коли рік тому зник Георгій Гонгадзе – країна була налякана, а подальшими некрофільськими історіями з тілом – просто шокована. Коли вбили Ігоря Александрова , стало очевидно, що країна почала звикати до подібних фактів. Звикати до чужого болю, до недорікуватих, а інколи цинічних та аморальних пояснень владних інституцій з цього приводу.
Це страшний стан. Нині страшно за дітей, які цілий рік бачили з телевізора деталі історії з таращанським тілом. Боляче передовсім за рідних і близьких Георгія , які волали на цілий світ про свій біль, а ті, які могли цей біль якось вгамувати , не те, що не чули їх , а ще більше його посилювали. Боляче за дітей Гонгадзе та Александрова, яким цинічно пояснюють, що їхні батьки стали випадковою жертвою чи то наркоманів, чи то бомжів. Прикро і сумно за тих політиків, які вжилися у ці справи не так для пошуку істини, як для вирішення власних проблем. Ще прикріше за правоохоронні органи , які покликані пильнувати порядок , а вони своїми діями засвідчували некомпетентність, і найгірше – натякали своєю поведінкою на причетність до тих, хто не хоче, аби правда була викрита.
Дата 16 вересня спонукає усіх нас замислитися, що сталося з Гією Гонгадзе, і що відбувається з суспільством і з нами. І не лише тому, що в цей день зник Георгій , який був небайдужий до патологічних недугів, якими просякнуто суспільство, і який за цю небайдужість постраждав. Коли нам пояснюють, що, мовляв у світі, та й в Україні, щодня зникає багато пересічних людей, долею яких ніхто не переймається, цим не можна заспокоюватися, бо це поганий аргумент. Спокійним можна бути лише тоді, коли будь-які люди перестануть зникати , і особливо ті, які несуть правду своєю професійною діяльністю.
Нині ніхто не може дати гарантії, що посягання на життя журналістів, політиків і пересічних громадян не продовжуватимуться. І до цього не можна звикати, бо така адаптація є свідченням деградації суспільства, в якого немає майбутнього. Саме тому 16 вересня треба замислитися.
