Київ, 5 жовтня 2001 - Віктор Петров народився 10 жовтня 1894 року у Катеринославі. Він закінчив гімназію у місті Холмі та історико-філологічний факультет Київського університету, де був залишений професорським стипендіатом. На початку 20-х років Петров, рятуючись від голоду, виїхав до містечка Баришівки на Київщині. Там він два роки викладав у місцевій трудовій школі, а після повернення до Києва працював у Академії наук.
Мовознавець, археолог, етнограф та літературознавець, Петров був також автором п’яти романів і низки оповідань, підписаних псевдонімами «Домонтович» та «Віктор Бер». Він був близький до поетичної групи неокласиків, і су часники називали його «шостим неокласиком».
1930 року доктор наук Петров був звільнений з посади керівника Етнографічної комісії Академії наук (цитата), «за допущення політичних вивихів». 8 червня 38-го року він був заарештований як колишній член монархічних організацій та контрреволюційно налаштована особа, проте вже через 12 днів звільнений «за недостатністю матеріалів для притягнення його до судової відповідальності». Імовірно, саме тоді він був завербований НКВД.
У січні 41-го року Петров був призначений директором Інституту фольклору. Влітку він керував евакуацією Інституту, а сам невдовзі опинився в окупованому німецькою армією Харкові. 43-го року Петров переїхав до Львова, наступного року – до Берліна, а із закінченням війни – до Мюнхена. Він був професором Українського Вільного Університету та Богословської Академії, співзасновником Мистецького Українського Руху, співробітником видавництва «Українська трибуна» та журналу «Арка». 18 квітня 49-го року Петров несподівано зник із Мюнхена.
Першу половину п’ятдесятих років Петров провів у Москві, а 56-го року повернувся до Києва і працював тут в Інституті археології. У цей час на Заході була видана його книга «Українські культурні діячі – жертви більшовицького терору». 66-го року Петров був нагороджений військовим орденом, і за сукупністю праць йому був повторно присуджений ступінь доктора наук. Віктор Петров помер 1969 року і був похований на військовому цвинтарі у Києві.
Мовознавець, археолог, етнограф та літературознавець, Петров був також автором п’яти романів і низки оповідань, підписаних псевдонімами «Домонтович» та «Віктор Бер». Він був близький до поетичної групи неокласиків, і су часники називали його «шостим неокласиком».
1930 року доктор наук Петров був звільнений з посади керівника Етнографічної комісії Академії наук (цитата), «за допущення політичних вивихів». 8 червня 38-го року він був заарештований як колишній член монархічних організацій та контрреволюційно налаштована особа, проте вже через 12 днів звільнений «за недостатністю матеріалів для притягнення його до судової відповідальності». Імовірно, саме тоді він був завербований НКВД.
У січні 41-го року Петров був призначений директором Інституту фольклору. Влітку він керував евакуацією Інституту, а сам невдовзі опинився в окупованому німецькою армією Харкові. 43-го року Петров переїхав до Львова, наступного року – до Берліна, а із закінченням війни – до Мюнхена. Він був професором Українського Вільного Університету та Богословської Академії, співзасновником Мистецького Українського Руху, співробітником видавництва «Українська трибуна» та журналу «Арка». 18 квітня 49-го року Петров несподівано зник із Мюнхена.
Першу половину п’ятдесятих років Петров провів у Москві, а 56-го року повернувся до Києва і працював тут в Інституті археології. У цей час на Заході була видана його книга «Українські культурні діячі – жертви більшовицького терору». 66-го року Петров був нагороджений військовим орденом, і за сукупністю праць йому був повторно присуджений ступінь доктора наук. Віктор Петров помер 1969 року і був похований на військовому цвинтарі у Києві.
