Київ, 19 жовтня 2001 - Обрано голову Національної спілки - Володимира Яворівського. Окреслено ряд проблем та нагальних питань, які стоять перед майже двотисячним загоном письменників. Особливо розпачливим виявилося становище регіональних літераторів.
Провінція позначена сьогодні більше відчаєм, ніж сільським та містечковим шармом занурених у тишу днів. Провінційний письменник бідніший від того, що творить у центрі. До прибитих дощами та нестатками місцин рідко доходять меценати, інвестори і вже навіть газети. А, враховуючи те, що більшість із членів національної спілки письменників живуть і працюють у провінції, проблеми їхнього виживання виходять на передній план. Виживання творчого і фізичного. Бо члени спілки пенсійного віку отримують мізерну пенсію, якою їх прирівняно до технічних працівників, себто прибиральниць, сторожів – шанованого й обділеного в усі часи прошарку суспільства. Хворіти старійшинам літератури – недозволена розкіш, бо ліки та лікарі дорогі. Видавати нові книги нема за що, бо видавництва безкоштовно майже нічого не друкують. Читати інших нема як.
Журнали “Київ”, “Дніпро”, газети “Літературна Україна”, “Книжник-ревю” , як взагалі вся преса, що видається в Києві, не доходить до сіл і хуторів, не доходить і до райцентрів. Передплатити – дорого, купити хоч зрідка – неможливо. Зате можна ще писати. В шухляду, як було в добрі старі часи. То й пишуть. Дехто примудряється дожити в нинішній Україні “часів розрухи” літ за дев”яносто і при цьому писати. Іноді твори провінційних письменників видаються, про що говорили Василь Густі із Закарпаття, Богдан Сушинський з Одеси та інші представники з регіонів.
Але то – крапля в пісок часу.
Настав час, коли спілка вже не може виконувати своїх учорашніх функцій: видавати книжки і платити за них високі гонорари, виділяти квартири, посилати письменників на курорти, як було ще недавно. Проте не цим, власне, журилися фахівці словесності на своєму з”їзді, хоч і про це велася мова.
Переймалися вони здебільшого долею українського слова, майже нечутного в незалежній Україні. Богдан Сушинський з Одеси повідомив про новоспечене рішення міської влади утвердити в Одесі й області тримовність. Голоси з Харкова, Івано-Франківська, Львова та інших країв закликали стати на захист української мови і літератури.
Третій з’їзд письменників показав, що Національна спілка з новообраним головою мусить розв’язувати проблеми. І, хоч від регіональних спілок було обрано делегатами тільки кожного десятого, найбільше роботи припадає все ж на провінцію, де в прибитих дощами і нестатками селах та містечках все більше свіжих могил і все менше свіжих подій. Із півтори сотні похованих за період між другим та третім з”їздами письменників сотня - у провінції. Не всі написані ними книги дійшли до читача.
Питання, чи довідається світ про українську літературу, чи пізнає її, залежить, можливо, і від тих книг теж.
І, хоч перспективи дуже туманні, хочеться все ж вірити, що на свій наступний з’їзд яскраві представники української еліти, майстри слова приїдуть з новими здобутками і – не погаслими від негараздів, а - сяючими очима.
Провінція позначена сьогодні більше відчаєм, ніж сільським та містечковим шармом занурених у тишу днів. Провінційний письменник бідніший від того, що творить у центрі. До прибитих дощами та нестатками місцин рідко доходять меценати, інвестори і вже навіть газети. А, враховуючи те, що більшість із членів національної спілки письменників живуть і працюють у провінції, проблеми їхнього виживання виходять на передній план. Виживання творчого і фізичного. Бо члени спілки пенсійного віку отримують мізерну пенсію, якою їх прирівняно до технічних працівників, себто прибиральниць, сторожів – шанованого й обділеного в усі часи прошарку суспільства. Хворіти старійшинам літератури – недозволена розкіш, бо ліки та лікарі дорогі. Видавати нові книги нема за що, бо видавництва безкоштовно майже нічого не друкують. Читати інших нема як.
Журнали “Київ”, “Дніпро”, газети “Літературна Україна”, “Книжник-ревю” , як взагалі вся преса, що видається в Києві, не доходить до сіл і хуторів, не доходить і до райцентрів. Передплатити – дорого, купити хоч зрідка – неможливо. Зате можна ще писати. В шухляду, як було в добрі старі часи. То й пишуть. Дехто примудряється дожити в нинішній Україні “часів розрухи” літ за дев”яносто і при цьому писати. Іноді твори провінційних письменників видаються, про що говорили Василь Густі із Закарпаття, Богдан Сушинський з Одеси та інші представники з регіонів.
Але то – крапля в пісок часу.
Настав час, коли спілка вже не може виконувати своїх учорашніх функцій: видавати книжки і платити за них високі гонорари, виділяти квартири, посилати письменників на курорти, як було ще недавно. Проте не цим, власне, журилися фахівці словесності на своєму з”їзді, хоч і про це велася мова.
Переймалися вони здебільшого долею українського слова, майже нечутного в незалежній Україні. Богдан Сушинський з Одеси повідомив про новоспечене рішення міської влади утвердити в Одесі й області тримовність. Голоси з Харкова, Івано-Франківська, Львова та інших країв закликали стати на захист української мови і літератури.
Третій з’їзд письменників показав, що Національна спілка з новообраним головою мусить розв’язувати проблеми. І, хоч від регіональних спілок було обрано делегатами тільки кожного десятого, найбільше роботи припадає все ж на провінцію, де в прибитих дощами і нестатками селах та містечках все більше свіжих могил і все менше свіжих подій. Із півтори сотні похованих за період між другим та третім з”їздами письменників сотня - у провінції. Не всі написані ними книги дійшли до читача.
Питання, чи довідається світ про українську літературу, чи пізнає її, залежить, можливо, і від тих книг теж.
І, хоч перспективи дуже туманні, хочеться все ж вірити, що на свій наступний з’їзд яскраві представники української еліти, майстри слова приїдуть з новими здобутками і – не погаслими від негараздів, а - сяючими очима.
