Київ, 19 жовтня 2001 - Іван Драч – видатний поет і знаний громадський діяч та державо- творець, відзначив дві дати: 65 років від дня народження і 40 літ творчості. Набутків багато: книги поезій, кіноповість “Криниця для спраглих”, кіносценарії “Камінний хрест”, Пропала грамота”, “Вечори на хуторі біля Диканьки”, книга есеїв “Духовний меч”, публіцистики – “Політика”, та багато чого ще.
Творчість Івана Драча впродовж десятиліть перейнята світлом і сонцем. “Сонце і слово”, “Протуберанці сонця”, “Сонячний фенікс”, “Вогонь з попелу” – самі назви творів містять знак сонця, соняшника, вогню. Це відлуння давніх українських міфів чи те, що само стає міфом, вростаючи в свідомість читацьку тонким спогадом світла? Вочевидь, і те, і те. Поет, який чує, “як дише в горлі осінь тим вересневим сонцем самоти”, шукав у дарованих Богом десятиліттях своє світло, свою сонячність, і сам при житті поволі перетворювався на міф.
Поет Іван Драч, а потім публіцист і сценарист, громадський і державний діяч Іван Драч – кілька іпостасей однієї людини. В літературу він входив рвійно і справді сонячно, відчайдушно і гордо. Таким він у ній і залишається. Поетом своєї доби, поетом свого народу, поетом, якому вдалося оминути і стереотипи й інші “засідки” літератури і людей. Іван Драч не переймався тим, чи зможе він залишитися в рідній літературі назавжди. Він творив цю літературу, залишаючись у ній собою.
За ті сорок років, що минають від початку його творчого шляху, він тільки один раз сказав:
“Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриває тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником”,
І назавжди освідчився цим поезії.
Хтось любить поета Івана Драча, хтось намагається його наздогнати, хтось – не любить. Тепер це не має жодного значення. Його твори допомогли становленню української літератури тим, що підняли цю літературу на трішки вгору, на ще одну мить – у вічність, до сонця і світла духовності. То й він уже трохи ніби вічний, хоч йому тільки шістдесят п’ять.
Іван Драч - це той, хто чує “зелений крик трав”, бачить, як” чашник в чашу совість налива”, як летять віки і летять народи, а на землі віє вишневий вітер, і “злітає з віт” “вишневий цвіт”. Це поетичне бачення й чуття вирізняє поета Івана Драча, який, ким би не був, а поетом залишиться. Трибун? – Тепер і поняття трибуна якось відійшло в небуття, разом з трибунами, перепрошую за каламбур. Іван Драч ніколи не був трибуном, хоч теоретики від поезії й були б не проти туди його приписати. Його твори ніколи не палитимуть на майдані Незалежності, якою б оновленою не ставала дедалі Україна. Хоч – кожному доля дає і право на помилки, і право виправдати їх. Неординарній особистості, а саме такою особистістю є Іван Драч, дозволено трохи більше, ніж може він дозволити сам собі. Але Поет тим не користується. Іде по тоненькій линві свого життя, досі не знаючи “де в нас сидить той плач, такий маленький, де в нас джмелить гірке те джерело, коли ідем по линві по тоненькій свого життя”. І сам він, і творчість його помалу перетворюється на світлий міф.
Діти у школі вивчають одного Драча, студенти в університетах – іншого, література ввібрала його в себе ще інакшим, а сам він, можливо, й досі біжить, як “бігав наввипередки з вітром” – до нових сонць. Про те ніхто не знає, то й що. Іван Драч обіцяв колись приходити до таємниць “зненацька, стиха, тим шляхом, що вибила зневіра, скепсис і болючий чорний сумнів” і сам -хотів чи ні – став таємницею. Поетичну сутність його таємниці ще розгадувати й розгадувати новим поколінням міфологів.
Бог послав Україні унікального Поета. Хай шле йому многая літа.
Творчість Івана Драча впродовж десятиліть перейнята світлом і сонцем. “Сонце і слово”, “Протуберанці сонця”, “Сонячний фенікс”, “Вогонь з попелу” – самі назви творів містять знак сонця, соняшника, вогню. Це відлуння давніх українських міфів чи те, що само стає міфом, вростаючи в свідомість читацьку тонким спогадом світла? Вочевидь, і те, і те. Поет, який чує, “як дише в горлі осінь тим вересневим сонцем самоти”, шукав у дарованих Богом десятиліттях своє світло, свою сонячність, і сам при житті поволі перетворювався на міф.
Поет Іван Драч, а потім публіцист і сценарист, громадський і державний діяч Іван Драч – кілька іпостасей однієї людини. В літературу він входив рвійно і справді сонячно, відчайдушно і гордо. Таким він у ній і залишається. Поетом своєї доби, поетом свого народу, поетом, якому вдалося оминути і стереотипи й інші “засідки” літератури і людей. Іван Драч не переймався тим, чи зможе він залишитися в рідній літературі назавжди. Він творив цю літературу, залишаючись у ній собою.
За ті сорок років, що минають від початку його творчого шляху, він тільки один раз сказав:
“Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриває тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником”,
І назавжди освідчився цим поезії.
Хтось любить поета Івана Драча, хтось намагається його наздогнати, хтось – не любить. Тепер це не має жодного значення. Його твори допомогли становленню української літератури тим, що підняли цю літературу на трішки вгору, на ще одну мить – у вічність, до сонця і світла духовності. То й він уже трохи ніби вічний, хоч йому тільки шістдесят п’ять.
Іван Драч - це той, хто чує “зелений крик трав”, бачить, як” чашник в чашу совість налива”, як летять віки і летять народи, а на землі віє вишневий вітер, і “злітає з віт” “вишневий цвіт”. Це поетичне бачення й чуття вирізняє поета Івана Драча, який, ким би не був, а поетом залишиться. Трибун? – Тепер і поняття трибуна якось відійшло в небуття, разом з трибунами, перепрошую за каламбур. Іван Драч ніколи не був трибуном, хоч теоретики від поезії й були б не проти туди його приписати. Його твори ніколи не палитимуть на майдані Незалежності, якою б оновленою не ставала дедалі Україна. Хоч – кожному доля дає і право на помилки, і право виправдати їх. Неординарній особистості, а саме такою особистістю є Іван Драч, дозволено трохи більше, ніж може він дозволити сам собі. Але Поет тим не користується. Іде по тоненькій линві свого життя, досі не знаючи “де в нас сидить той плач, такий маленький, де в нас джмелить гірке те джерело, коли ідем по линві по тоненькій свого життя”. І сам він, і творчість його помалу перетворюється на світлий міф.
Діти у школі вивчають одного Драча, студенти в університетах – іншого, література ввібрала його в себе ще інакшим, а сам він, можливо, й досі біжить, як “бігав наввипередки з вітром” – до нових сонць. Про те ніхто не знає, то й що. Іван Драч обіцяв колись приходити до таємниць “зненацька, стиха, тим шляхом, що вибила зневіра, скепсис і болючий чорний сумнів” і сам -хотів чи ні – став таємницею. Поетичну сутність його таємниці ще розгадувати й розгадувати новим поколінням міфологів.
Бог послав Україні унікального Поета. Хай шле йому многая літа.
