Переяслав-Хмельницький, 24 жовтня 2001 - Якщо хочеш спізнати державу, відвідай провінцію... Ця сентенція абсолютно вірна і у випадку з Україною. Бо вона - це не лише хрещатицькі бруки і чиновна метушня на печерських пагорбах. Україну неможливо уявити без “глибинки”. Глибинки різноманітної і різноликої, в якій є і шахтарська Брянка, і галицькі містечка, і махновська столиця – Гуляй-Поле... І колишня козацька столиця – Переяслав-Хмельницький.
Ще донедавна мої уявлення про Переяслав обмежувались досить специфічним набором асоціацій. Так-так, отой, знаєте, майдан, хрусткий сніжок під схиленим козацьким коліном, просяний віник боярської бороди, багатоголосий отой, знаєте, видих : “Навіки разом!”, якого ніколи не було і який три з гаком століття гуляв в українському часопросторі, а ще більше – в мізках.
Від тих часів у Переяславі нинішньому збереглося мало що. Принаймні, його сонних, але на диво охайних вуличок козаки шароварами та жупанами не підмітають. Тут чинно ходять їхні нащадки, сучасні переяславці, в котрих і проблеми цілком сучасні. Наприклад, проблема безробіття, яка в Київській області найгостріше стоїть саме на Переяславщині. Та що там говорити, багато проблем...
Загалом же в Переяславі, як і в Україні в цілому, перетинаються старі і нові часи, така собі дивна еклектика епох, суспільно-політичних устроїв та ідеологій. Жовто-блакитні прапори майорять над камінними бовванами тоталітаризму; неподалік підприємства, давно приватизованого і прибраного до рук сучасними “господарями життя”, розташована дошка пошани з портретами передовиків соціалістичної праці. А на вулицях, що у дусі з часом вже йменуються не всуціль Леніна та Рози Люксембург, а й Мазепи з Грушевським, - так ось, на тихих вуличках жваво торгують комерційні ятки – гаряча кава, капучіно, піца і піта – були б гроші. А над всією цією сумішшю височіє дзвіниця величного Вознесенського собору, збудованого ще гетьманом Іваном Мазепою.
Все в Переяславі, як і всюди. Але тут, як ніде, в самому повітрі мерехтить відчуття чогось глибинного, кревного, споконвічно окраїнного. Та й як інакше, якщо сама найперша згадка слова “Україна” пов”язана із Переяславом, із Переяславським князем Володимиром Глібовичем, котрий в 1187-у році був смертельно поранений в бою із завойовниками “і плакалася по ньому всі переяславці... о ньому ж Україна много постона”. Як інакше, якщо саме в Переяславі Шевченко написав свій “Заповіт” і якщо одне з довколишніх сіл зветься Гречаники, а в заступника голови міськради, милого чоловіка, прізвище – Брехунець.
Ще донедавна мої уявлення про Переяслав обмежувались досить специфічним набором асоціацій. Так-так, отой, знаєте, майдан, хрусткий сніжок під схиленим козацьким коліном, просяний віник боярської бороди, багатоголосий отой, знаєте, видих : “Навіки разом!”, якого ніколи не було і який три з гаком століття гуляв в українському часопросторі, а ще більше – в мізках.
Від тих часів у Переяславі нинішньому збереглося мало що. Принаймні, його сонних, але на диво охайних вуличок козаки шароварами та жупанами не підмітають. Тут чинно ходять їхні нащадки, сучасні переяславці, в котрих і проблеми цілком сучасні. Наприклад, проблема безробіття, яка в Київській області найгостріше стоїть саме на Переяславщині. Та що там говорити, багато проблем...
Загалом же в Переяславі, як і в Україні в цілому, перетинаються старі і нові часи, така собі дивна еклектика епох, суспільно-політичних устроїв та ідеологій. Жовто-блакитні прапори майорять над камінними бовванами тоталітаризму; неподалік підприємства, давно приватизованого і прибраного до рук сучасними “господарями життя”, розташована дошка пошани з портретами передовиків соціалістичної праці. А на вулицях, що у дусі з часом вже йменуються не всуціль Леніна та Рози Люксембург, а й Мазепи з Грушевським, - так ось, на тихих вуличках жваво торгують комерційні ятки – гаряча кава, капучіно, піца і піта – були б гроші. А над всією цією сумішшю височіє дзвіниця величного Вознесенського собору, збудованого ще гетьманом Іваном Мазепою.
Все в Переяславі, як і всюди. Але тут, як ніде, в самому повітрі мерехтить відчуття чогось глибинного, кревного, споконвічно окраїнного. Та й як інакше, якщо сама найперша згадка слова “Україна” пов”язана із Переяславом, із Переяславським князем Володимиром Глібовичем, котрий в 1187-у році був смертельно поранений в бою із завойовниками “і плакалася по ньому всі переяславці... о ньому ж Україна много постона”. Як інакше, якщо саме в Переяславі Шевченко написав свій “Заповіт” і якщо одне з довколишніх сіл зветься Гречаники, а в заступника голови міськради, милого чоловіка, прізвище – Брехунець.
