Київ, 9 листопада 2001 - Українська Група Сприяння Виконанню Гельсінських Угод виникла у листопаді 1976 року і вже понад десяток літ, як припинила свою діяльність у квітні 1990-го. Це була чи не єдина справді визнана і відома в колишньому СРСР група правозахисників.
Багатьох членів групи – українців – було в 1977-1978 роках засуджено за політичними статтями тодішнього кримінального кодексу радянської України.
УГС протягом кількох десятиліть намагалася контролювати стан прав людини в тодішній Україні, кажучи сухими протокольними словами. Але за тими словами – живі люди, з неповторними галактиками їхніх життів, з дивовижною самовідданістю великій справі, без оглядки на обставини та ризик. Члени УГС – Олесь Бердник, Зіновій Красівський, Юрій Литвин, Левко Лук’яненко, Йосиф Зісельс, Микола Руденко, Олексій Тихий, Петро й Василь січки, Василь Стус та багато інших- пройшли крізь нелюдське приниження і жахіття радянських тюрем. Не всі звідти повернулися.
Із тих, хто мав таку несподівану радість, були змушені невдовзі емігрувати. Як генерал Петро Григоренко, який перед тим відбув кілька років особливого психіатричного ув’язнення, як Ніна Строката, Надія Світлична, Святослав Караванський, як подібні їм протестанти, котрі не хотіли миритися з існуючим ладом.
Не всі мали право на правду, за яку вони так терпіли, - навіть після смерті. Василь Стус помер у тюрмі в 1985 році, офіційно було оголошено, що він не витримав голодівки. Проте минув час, і з’ясувалося, що Стуса, який відбув загалом 12 років таборів, убили.
А скільки ще всього не з’ясувалося.
Так, досі не з’ясовано остаточно, чому пішов із життя сорокарічний Василь Січко, дисидент, син дисидентів Стефанії та Петра Січків.
Докладніше про Василя Січка розповідаємо.
У колишній радянській Україні, калиновій і вишиваній, співучій і мовчазній, притлумленій режимом і перманентно випростуваній з-під цього режиму Василь Січко не народився. Бо народився в Магаданській області, в сім’ї репресованих українців. Василь разом з батьками повернувся в ту Україну, де жили люди, котрим було все одно, і також ті, котрим було “не однаково”, як писав Шевченко. Василь своєю долею долучився до тих, кому було не однаково, що діється з Україною та її притихлим людом.
Василь став членом УГС у 1978 році, було йому тоді 22 роки. На два місяці пізніше став членом УГС і його батько Петро. В січні 1979 року обидва – і син, і батько – зуміли пробитися до зали, де йшов процес над членом УГС В.Стрільцівим. Це був один із карбів біографії Василя Січка, згодом вся його біографія виявиться в таких ось карбах. Вже за два місяці в будинку Січків відбувся обшук, а ордер був виписаний на ім’я Василя. Його батько зрікається радянського громадянства – у знак протесту. А ще за два місяці, у червні 1979, у Львові на могилі Володимира Івасюка відбувається громадська панахида, саме на свято Трійці. Там обидва Січки виступили, звинувативши владу у вбивстві композитора та закликавши присутніх підтримати діяльність УГС. Всі скандували “Слава Україні”. А Січків за кілька днів заарештували. Обом було інкриміновано “розповсюдження наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад”. Це була стаття 187-1 тодішнього кримінального кодексу УРСР. У їхньому помешканні, в той час там були Луцик та Мешко, зробили обшук. Василь відбув тоді 40 діб процедуру експертизи у психіатричній лікарні й визнаний осудним. Суд відбувся наприкінці того самого року. Батько отримав три роки таборів суворого режиму, а син Василь – три роки таборів посиленого режиму.
У 1982 році, за одну добу до закінчення терміну, Василь Січко був обвинувачений у “виготовленні та збуті наркотичних речовин” і знову засуджений ще на три роки ув’знення.
У 1085 році він нарешті звільнений, вітри знаменитої перебудови починають стиха повівати, його батько Петро звільнений того ж року.
Активність Василя Січка як члена УГС органічно вилилася в 1988 році у співзасновництво Українського християнсько-демократичного фронту. Василь був головою цієї організації, у 1990 році сформованої в Українську християнсько-демократичну партію.
Він організовував перші мітинги в Івано-Франківській області та у Львові, ініціював відродження “Пласту”, був учасником конференції Європарламенту, делегатом конгресу Всесвітньої антикомуністичної ліги. Із 1995 року, вже в час незалежності України, Василь Січко став почесним головою своєї Української християнсько-демократичної партії – з правом вето, і того ж року виїхав до Сполучених штатів Америки. В листопаді 1997 року, в Чикаго, він загинув – за нез’ясованих обставин.
Прах Василя похований у Львові, місті, яке він, хоч зростав у живописній Долині на Івано-Франківщині, любив усе своє коротке життя. Ще він любив риб і розводив їх у великих акваріумах. Він міг довго дивитися на маленьких створінь, що пурхали у воді, виглядав при цьому злегка іронічним, ніби вибачався за таку свою слабкість – любити риб. І ця його глибока самоіронія легенько, в кутиках очей та уст, окреслювала дивну силу свободолюбства, бо ж і сама свобода починається з іронії, як твердив ще Віктор Гюго. Свобода вела Василя Січка стежками, не торованими добром. Як і багатьох інших членів УГС, котрі не замислювалися - і віддавали всі сили, а часто й життя – за свободу інших.
Саме час пом’янути усіх, кого вже немає в нашому швидкоплинному житті, сповненому українотворчих проектів. У житті, яке одні люди не шкодують заради інших. Хоч це дуже велике питання – чому саме так буває? Це питання, мені здається, ще не має відповіді.
Серед багатьох пом’янімо в ці листопадові дні і Василя Січка, якого вже чотири роки немає в нашім чудовім світі, сповненім питань без відповідей.
Багатьох членів групи – українців – було в 1977-1978 роках засуджено за політичними статтями тодішнього кримінального кодексу радянської України.
УГС протягом кількох десятиліть намагалася контролювати стан прав людини в тодішній Україні, кажучи сухими протокольними словами. Але за тими словами – живі люди, з неповторними галактиками їхніх життів, з дивовижною самовідданістю великій справі, без оглядки на обставини та ризик. Члени УГС – Олесь Бердник, Зіновій Красівський, Юрій Литвин, Левко Лук’яненко, Йосиф Зісельс, Микола Руденко, Олексій Тихий, Петро й Василь січки, Василь Стус та багато інших- пройшли крізь нелюдське приниження і жахіття радянських тюрем. Не всі звідти повернулися.
Із тих, хто мав таку несподівану радість, були змушені невдовзі емігрувати. Як генерал Петро Григоренко, який перед тим відбув кілька років особливого психіатричного ув’язнення, як Ніна Строката, Надія Світлична, Святослав Караванський, як подібні їм протестанти, котрі не хотіли миритися з існуючим ладом.
Не всі мали право на правду, за яку вони так терпіли, - навіть після смерті. Василь Стус помер у тюрмі в 1985 році, офіційно було оголошено, що він не витримав голодівки. Проте минув час, і з’ясувалося, що Стуса, який відбув загалом 12 років таборів, убили.
А скільки ще всього не з’ясувалося.
Так, досі не з’ясовано остаточно, чому пішов із життя сорокарічний Василь Січко, дисидент, син дисидентів Стефанії та Петра Січків.
Докладніше про Василя Січка розповідаємо.
У колишній радянській Україні, калиновій і вишиваній, співучій і мовчазній, притлумленій режимом і перманентно випростуваній з-під цього режиму Василь Січко не народився. Бо народився в Магаданській області, в сім’ї репресованих українців. Василь разом з батьками повернувся в ту Україну, де жили люди, котрим було все одно, і також ті, котрим було “не однаково”, як писав Шевченко. Василь своєю долею долучився до тих, кому було не однаково, що діється з Україною та її притихлим людом.
Василь став членом УГС у 1978 році, було йому тоді 22 роки. На два місяці пізніше став членом УГС і його батько Петро. В січні 1979 року обидва – і син, і батько – зуміли пробитися до зали, де йшов процес над членом УГС В.Стрільцівим. Це був один із карбів біографії Василя Січка, згодом вся його біографія виявиться в таких ось карбах. Вже за два місяці в будинку Січків відбувся обшук, а ордер був виписаний на ім’я Василя. Його батько зрікається радянського громадянства – у знак протесту. А ще за два місяці, у червні 1979, у Львові на могилі Володимира Івасюка відбувається громадська панахида, саме на свято Трійці. Там обидва Січки виступили, звинувативши владу у вбивстві композитора та закликавши присутніх підтримати діяльність УГС. Всі скандували “Слава Україні”. А Січків за кілька днів заарештували. Обом було інкриміновано “розповсюдження наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад”. Це була стаття 187-1 тодішнього кримінального кодексу УРСР. У їхньому помешканні, в той час там були Луцик та Мешко, зробили обшук. Василь відбув тоді 40 діб процедуру експертизи у психіатричній лікарні й визнаний осудним. Суд відбувся наприкінці того самого року. Батько отримав три роки таборів суворого режиму, а син Василь – три роки таборів посиленого режиму.
У 1982 році, за одну добу до закінчення терміну, Василь Січко був обвинувачений у “виготовленні та збуті наркотичних речовин” і знову засуджений ще на три роки ув’знення.
У 1085 році він нарешті звільнений, вітри знаменитої перебудови починають стиха повівати, його батько Петро звільнений того ж року.
Активність Василя Січка як члена УГС органічно вилилася в 1988 році у співзасновництво Українського християнсько-демократичного фронту. Василь був головою цієї організації, у 1990 році сформованої в Українську християнсько-демократичну партію.
Він організовував перші мітинги в Івано-Франківській області та у Львові, ініціював відродження “Пласту”, був учасником конференції Європарламенту, делегатом конгресу Всесвітньої антикомуністичної ліги. Із 1995 року, вже в час незалежності України, Василь Січко став почесним головою своєї Української християнсько-демократичної партії – з правом вето, і того ж року виїхав до Сполучених штатів Америки. В листопаді 1997 року, в Чикаго, він загинув – за нез’ясованих обставин.
Прах Василя похований у Львові, місті, яке він, хоч зростав у живописній Долині на Івано-Франківщині, любив усе своє коротке життя. Ще він любив риб і розводив їх у великих акваріумах. Він міг довго дивитися на маленьких створінь, що пурхали у воді, виглядав при цьому злегка іронічним, ніби вибачався за таку свою слабкість – любити риб. І ця його глибока самоіронія легенько, в кутиках очей та уст, окреслювала дивну силу свободолюбства, бо ж і сама свобода починається з іронії, як твердив ще Віктор Гюго. Свобода вела Василя Січка стежками, не торованими добром. Як і багатьох інших членів УГС, котрі не замислювалися - і віддавали всі сили, а часто й життя – за свободу інших.
Саме час пом’янути усіх, кого вже немає в нашому швидкоплинному житті, сповненому українотворчих проектів. У житті, яке одні люди не шкодують заради інших. Хоч це дуже велике питання – чому саме так буває? Це питання, мені здається, ще не має відповіді.
Серед багатьох пом’янімо в ці листопадові дні і Василя Січка, якого вже чотири роки немає в нашім чудовім світі, сповненім питань без відповідей.
