Прага, 22 листопада 2001 - Згідно з Указом президента Леоніда Кучми, підписаним 1-го листопада двохтисячного року, в Україні щорічно у четверту суботу листопада відзначається День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій. Цього року це припадає на суботу 24-го листопада.
Чи це ставить перед громадськістю України якісь завдання? Чи є в суспільстві воля і усвідомлення важливості пам’ятати своє минуле?
Етнологи й історики релігії дійшли висновку, що пам’ять про померлих, як невід’ємна складова всіх релігій, є пра-первісною (найстаршою) формою культурної пам’яті.
Згадування є актом семіотизації. Це означає - установлювання сенсу. Це, стосується кожної людини, єдиного в природі “власника” пам’яті, проте культурна пам’ять проявляється лише як групова або соціальна, бо вона є пам’яттю комунікативною. Саме вона визначає цінності, якими живе громада чи суспільство.
Кожне суспільство потребує минуле передусім для своєї самоіндентифікації. Складовою цього є здатність переживати своє минуле.
Первісним завданням поетів було – зберегти групову пам’ять. У давніх греків це був Гомер. У Скандинавії це завдання виконували саги.
В Україні новітнього часу найбільшим мобілізатором історичної пам’яті народу став Кобзар Тараса Шевченка. Мабуть найрел’єфніше це помітно у Посланії, яке поет адресував “і мертвим, і живим, і ненародженим” землякам, щоб таким чином підкреслити духовний зв’язок між поколіннями.
Шевченко часто нагадує про славу предків, але не замовчує і негативні явища історії, які, пише він, волів би забути. Проте, вони наявні, ятрять душу і єдиний вихід – винести це на публічне обговорення. У “Посланії” поет гостро критикує байдужість співвітчизників щодо такої категорії як національне самовизначення: “і ми не ми, і я не я”…
Німець скаже: “ви моголи”. У відповідь йому: “Моголи, моголи!”. Німець скаже: “ви слав’яне”.
І почує: “слав’яне, слав’яне! Славних прадідів великих правнуки погані!”
Тому поет закликає усвідомити: “що ми?… Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?”
Час написання шевченкового “Посланія”, це час перших паростків “весни народів” Австро-Угорщини. Час, коли, наприклад, чеський будитель Карл Гавлічек Боровський, реагуючи на демагогічні заклики з Росії про слов”янську єдність заявив, що він – насамперед чех, а потім слов”янин.
Отак і ви прочитайте, завершує Шевченко своє “Посланіє”,
“Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились Високі могили Перед вашими очима”…
Це апель Шевченка до всіх співвітчизників, аналог якому можна знайти в двох словах гебрейської релігійної пісні: “збережи й пам”ятай”. Саме завдяки таким заповідям Ізраїль, як народ перетривав усі лихоліття і розпорошення.
Тоталітаризм нищить мову, історію, тобто пам”ять. В Україні це діялося в надзвичайно аморальний спосіб. Комуністичний режим фінансово заохочував вчителів-мовників в Україні викладати в школі російську мову. Цим самим українську мову було усунено як другорядну і демонстративно зневажено…”на нашій, не своїй землі”, щоб скористатися висловом Шевченка.
Кажуть, що головний ідеолог комуністичного тоталітаризму часів Брежнєва, Суслов писав вірши. Проте цей, з дозволу сказати “лірик”, згідно зі свідченнями, патологічно ненавидів, кажучи образно, українську епіку. Суслов ненавидів навіть згадки про українське козацтво, був категорично проти видання книг на цю тему. Зрештою, повчальною є доля книжки тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Шелеста “Україна наша, радянська”. Книжку вилучено з продажу й скритиковано, серед іншого, за так звану “ідеалізацію” українського минулого.
А що вже казати про голодомор, сталінські репресії? Заторкнути публічно питання штучного голодомору в Україні на початку 30-их років було категорично заборонено навіть на початку горбачовської перебудови. Це загрожувало ув”язненням. Зрештою, газета КПУ “Комуніст” і нині, в незалежній Україні друкує статейки, в яких ставить під сумнів масовий голод, масове вимирання голодною смертю українських селян. Мовляв, йшлося про “продовольчі труднощі”. Комуністичний тоталітаризм свідомо і цілеспрямовано нищив історичну пам’ять про страхіття більшовицького режиму в Україні. А дехто й нині зацікавлений, аби ця пам’ять не відроджувалася.
Указ президента – щороку в четверту суботу листопада відзначати День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій явище позитивне. Щоправда, як вчить досвід, подібними розпорядженнями не можна виплекати культурну пам’ять, як не можна президентським Указом гарантувати забезпечення і проведення чесних, демократичних виборів. Особливо в Україні. Для цього потрібно мати волю і відповідні переконання. І щоб ці якості характеризували якнайширші верстви суспільства.
Це стосується і пам’яті про минуле. Потрібна воля пам”ятати, і звісно, збагнути сенс цієї пам’яті; чому суспільство, нація повинна пам’ятати, наприклад, мільйони невинно убієнних за часів більшовицько-комуністичного панування.
Процес анамнезу , відтворення пам’яті і формування цінностей, які об’єднують, мотивують, вселяють надію і ставлять певну мету або принаймні – візію в суспільстві України розпочався і поглиблюється. Йдеться про явище культури взагалі. Це те, що формує, що націю дефінує.
Згадувати про минуле є осучасненням базових цінностей. Мертвим наша пам’ять про них не потрібна. Вона потрібна живим. Мужніє лише той народ, який пам”ятає своє минуле і шукає здорове почуття пропорції.
Чи це ставить перед громадськістю України якісь завдання? Чи є в суспільстві воля і усвідомлення важливості пам’ятати своє минуле?
Етнологи й історики релігії дійшли висновку, що пам’ять про померлих, як невід’ємна складова всіх релігій, є пра-первісною (найстаршою) формою культурної пам’яті.
Згадування є актом семіотизації. Це означає - установлювання сенсу. Це, стосується кожної людини, єдиного в природі “власника” пам’яті, проте культурна пам’ять проявляється лише як групова або соціальна, бо вона є пам’яттю комунікативною. Саме вона визначає цінності, якими живе громада чи суспільство.
Кожне суспільство потребує минуле передусім для своєї самоіндентифікації. Складовою цього є здатність переживати своє минуле.
Первісним завданням поетів було – зберегти групову пам’ять. У давніх греків це був Гомер. У Скандинавії це завдання виконували саги.
В Україні новітнього часу найбільшим мобілізатором історичної пам’яті народу став Кобзар Тараса Шевченка. Мабуть найрел’єфніше це помітно у Посланії, яке поет адресував “і мертвим, і живим, і ненародженим” землякам, щоб таким чином підкреслити духовний зв’язок між поколіннями.
Шевченко часто нагадує про славу предків, але не замовчує і негативні явища історії, які, пише він, волів би забути. Проте, вони наявні, ятрять душу і єдиний вихід – винести це на публічне обговорення. У “Посланії” поет гостро критикує байдужість співвітчизників щодо такої категорії як національне самовизначення: “і ми не ми, і я не я”…
Німець скаже: “ви моголи”. У відповідь йому: “Моголи, моголи!”. Німець скаже: “ви слав’яне”.
І почує: “слав’яне, слав’яне! Славних прадідів великих правнуки погані!”
Тому поет закликає усвідомити: “що ми?… Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?”
Час написання шевченкового “Посланія”, це час перших паростків “весни народів” Австро-Угорщини. Час, коли, наприклад, чеський будитель Карл Гавлічек Боровський, реагуючи на демагогічні заклики з Росії про слов”янську єдність заявив, що він – насамперед чех, а потім слов”янин.
Отак і ви прочитайте, завершує Шевченко своє “Посланіє”,
“Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились Високі могили Перед вашими очима”…
Це апель Шевченка до всіх співвітчизників, аналог якому можна знайти в двох словах гебрейської релігійної пісні: “збережи й пам”ятай”. Саме завдяки таким заповідям Ізраїль, як народ перетривав усі лихоліття і розпорошення.
Тоталітаризм нищить мову, історію, тобто пам”ять. В Україні це діялося в надзвичайно аморальний спосіб. Комуністичний режим фінансово заохочував вчителів-мовників в Україні викладати в школі російську мову. Цим самим українську мову було усунено як другорядну і демонстративно зневажено…”на нашій, не своїй землі”, щоб скористатися висловом Шевченка.
Кажуть, що головний ідеолог комуністичного тоталітаризму часів Брежнєва, Суслов писав вірши. Проте цей, з дозволу сказати “лірик”, згідно зі свідченнями, патологічно ненавидів, кажучи образно, українську епіку. Суслов ненавидів навіть згадки про українське козацтво, був категорично проти видання книг на цю тему. Зрештою, повчальною є доля книжки тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Шелеста “Україна наша, радянська”. Книжку вилучено з продажу й скритиковано, серед іншого, за так звану “ідеалізацію” українського минулого.
А що вже казати про голодомор, сталінські репресії? Заторкнути публічно питання штучного голодомору в Україні на початку 30-их років було категорично заборонено навіть на початку горбачовської перебудови. Це загрожувало ув”язненням. Зрештою, газета КПУ “Комуніст” і нині, в незалежній Україні друкує статейки, в яких ставить під сумнів масовий голод, масове вимирання голодною смертю українських селян. Мовляв, йшлося про “продовольчі труднощі”. Комуністичний тоталітаризм свідомо і цілеспрямовано нищив історичну пам’ять про страхіття більшовицького режиму в Україні. А дехто й нині зацікавлений, аби ця пам’ять не відроджувалася.
Указ президента – щороку в четверту суботу листопада відзначати День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій явище позитивне. Щоправда, як вчить досвід, подібними розпорядженнями не можна виплекати культурну пам’ять, як не можна президентським Указом гарантувати забезпечення і проведення чесних, демократичних виборів. Особливо в Україні. Для цього потрібно мати волю і відповідні переконання. І щоб ці якості характеризували якнайширші верстви суспільства.
Це стосується і пам’яті про минуле. Потрібна воля пам”ятати, і звісно, збагнути сенс цієї пам’яті; чому суспільство, нація повинна пам’ятати, наприклад, мільйони невинно убієнних за часів більшовицько-комуністичного панування.
Процес анамнезу , відтворення пам’яті і формування цінностей, які об’єднують, мотивують, вселяють надію і ставлять певну мету або принаймні – візію в суспільстві України розпочався і поглиблюється. Йдеться про явище культури взагалі. Це те, що формує, що націю дефінує.
Згадувати про минуле є осучасненням базових цінностей. Мертвим наша пам’ять про них не потрібна. Вона потрібна живим. Мужніє лише той народ, який пам”ятає своє минуле і шукає здорове почуття пропорції.
