Прага, 10 грудня 2001 – Колись німець Геґель зауважив, що у слов”ян є характерна риса, яка полягає у тому щоб обговорити питання на віче і вважати, що воно, те питання, вже вирішене. Це до певної міри стосується і концепції євразійства – основою котрої є ідея синтезу західної і східної культур, як моделі суспільного розвитку. Передумовою євразійства був релігійний провіденціалізм і російська філософія, що їх, насамперед, уособлювали Петро Чаадаєв і Володимир Соловьов. Від цього й великоруський дух та нездоланний ідеалізм євразійства, котрий має певний вплив на частину українських політичних еліт.
Свого часу відомий російський історик Василь Ключевський, котрий скептично ставився до теорій, подібних євразійству, зауважив, що є суттєва різниця у психологіях росіян і західних народів. І наводив з цього приводу ставлення до каменя при дорозі з боку росіянина і жителя Швейцарії. За спостереженнями Ключевського виходило, що пересічний росіянин такий камінь просто копне ногою та й піде собі далі, а швейцарець обов’язково цей камінь підніме і десь приткне його у своєму господарстві. Що, на думку російського історика, є суттєвою різницею психологій, котрі формувалися віками. Додамо, що ставлення до такого каменя у пересічного китайця чи індійця також відмінне від російського але й не ідентичне швейцарському.
А декілька поколінь російських філософів та істориків мріяли про специфічний материк євразійства, як місце розвитку своєрідної культури. Ці діячі, до яких відносилися київський філософ Микола Бердяєв, російські - Леонід Красавін, Георгій Флоровський, виробили антизахідну спрямованість згаданої теорії, хоча іноді закликали до злиття Заходу і Сходу та брали під сумнів однобічну орієнтацію на Азію.
Нині в Росії прагнуть надати згаданій теорії нового дихання, є чимало прихильників своєрідної політичної орієнтації і в Україні, зокрема серед тих, що пишуть вітальні листи Саддамові Хусейну. Але у новітніх трактуваннях євразійства знову ж таки проглядається тяжіння до класичної схеми “богообраності” Росії, як “об”єднувачки Азії”. Зокрема, одним з пропагандистів російсько- казахського євразійства є нинішній президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв. Своєрідним підходом до взаємодії Заходу і Сходу виділяється американський філософ Френсіс Фукуяма, котрий вважає, що вже сьогодні можна говорити про “тріумф західного лібералізму щодо Китаю”. Додамо, що сотні мільярдів доларів інвестиції Заходу в китайську економіку є цьому наглядним підтвердженням.
Щодо пошуку реальних шляхів з”єднання з Азією, то тут можна навести приклади “проникнення” ЄС на Кавказ, де за останні вісім років інвестиції Брюселя складали понад мільярд євро і триває фінансування нових проєктів розбудови транспортних коридорів, що з’єднають Європу з Азією. Маються на увазі плани Брюселя щодо реалізації проектів ТРАСЕК та ІНОГЕЙТ. Тобто, знову ж таки, йдеться про реальний практицизм сучасних цивілізацій, а не про якісь там “антизахідницькі” ідейні випади Льва Ґумільова чи новітній московський “пантюркізм” або “панмонголізм” нинішніх російських та й деяких українських євразійців, котрі нині більше «підспівують» московській партитурі міфічної лідируючої ролі Кремля на двох континетах. Як казав колись один літературний герой, їм би на одному стільці втриматися.
Свого часу відомий російський історик Василь Ключевський, котрий скептично ставився до теорій, подібних євразійству, зауважив, що є суттєва різниця у психологіях росіян і західних народів. І наводив з цього приводу ставлення до каменя при дорозі з боку росіянина і жителя Швейцарії. За спостереженнями Ключевського виходило, що пересічний росіянин такий камінь просто копне ногою та й піде собі далі, а швейцарець обов’язково цей камінь підніме і десь приткне його у своєму господарстві. Що, на думку російського історика, є суттєвою різницею психологій, котрі формувалися віками. Додамо, що ставлення до такого каменя у пересічного китайця чи індійця також відмінне від російського але й не ідентичне швейцарському.
А декілька поколінь російських філософів та істориків мріяли про специфічний материк євразійства, як місце розвитку своєрідної культури. Ці діячі, до яких відносилися київський філософ Микола Бердяєв, російські - Леонід Красавін, Георгій Флоровський, виробили антизахідну спрямованість згаданої теорії, хоча іноді закликали до злиття Заходу і Сходу та брали під сумнів однобічну орієнтацію на Азію.
Нині в Росії прагнуть надати згаданій теорії нового дихання, є чимало прихильників своєрідної політичної орієнтації і в Україні, зокрема серед тих, що пишуть вітальні листи Саддамові Хусейну. Але у новітніх трактуваннях євразійства знову ж таки проглядається тяжіння до класичної схеми “богообраності” Росії, як “об”єднувачки Азії”. Зокрема, одним з пропагандистів російсько- казахського євразійства є нинішній президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв. Своєрідним підходом до взаємодії Заходу і Сходу виділяється американський філософ Френсіс Фукуяма, котрий вважає, що вже сьогодні можна говорити про “тріумф західного лібералізму щодо Китаю”. Додамо, що сотні мільярдів доларів інвестиції Заходу в китайську економіку є цьому наглядним підтвердженням.
Щодо пошуку реальних шляхів з”єднання з Азією, то тут можна навести приклади “проникнення” ЄС на Кавказ, де за останні вісім років інвестиції Брюселя складали понад мільярд євро і триває фінансування нових проєктів розбудови транспортних коридорів, що з’єднають Європу з Азією. Маються на увазі плани Брюселя щодо реалізації проектів ТРАСЕК та ІНОГЕЙТ. Тобто, знову ж таки, йдеться про реальний практицизм сучасних цивілізацій, а не про якісь там “антизахідницькі” ідейні випади Льва Ґумільова чи новітній московський “пантюркізм” або “панмонголізм” нинішніх російських та й деяких українських євразійців, котрі нині більше «підспівують» московській партитурі міфічної лідируючої ролі Кремля на двох континетах. Як казав колись один літературний герой, їм би на одному стільці втриматися.
