Київ, 14 грудня 2001 - Церемонію закриття Чорнобильської АЕС 15-го грудня двохтисячного року можна було спостерігати у прямій трансляції по телебаченню. Тоді здавалося, що “мирний атом” назавжди залишиться у минулому. Але і через рік після закриття ЧАЕС проблем не поменшало.
Окрім соціальних проблем, пов’язаних з працевлаштуванням персоналу станції і допомогою мешканцям районів, уражених радіацією, існують проблеми технічного характеру. Це, серед іншого, доля об”єкту “Укриття” і схованого під ним зруйнованого реактора, дискусії навколо створення міжнародного центру на місці станції і гамлетівське “бути чи не бути” тридцяти кілометровій чорнобильській зоні. А ще ж є “переселенці-нелегали”, села, що стоять на “чорнобильських” радіаційних плямах, поліські ліси-мутанти. Зрозуміло, що з виведенням ЧАЕС з експлуатації сама станція і зона навколо з мапи України не зникли, навіки залишили головний біль українським і закордонним науковцям, політикам і “чиновникам від атома”.
Розв’язати або принаймні зменшити тягар цих проблем Україні допомагає міжнародна спільнота. Під цим абстрактним терміном треба розуміти і американських експертів, які спостерігають за процесом вмирання атомних реакторів, і фахівців з Нідерландів і Великобританії, які розробляють спеціальні проекти для жителів Славутича, і французьких та німецьких науковців, які моделюють перетворення “Укриття” на екологічно безпечну систему. Міжнародна спільнота – це також представники Європейського банку реконструкції та розвитку, які відповідають за кредити Україні на добудову блоків на Рівненській та Хмельницькій АЕС. Це і російські урядовці, які переконали офіційний Київ, що останній має пристати на їхню пропозицію і співпрацювати у цій справі з Москвою. Власне, у другий рік існування без Чорнобиля названа вище світова спільнота входить з підписання у Харкові відповідної українсько-російської угоди.
Чи це домопоже розв’язати після-чорнобильські проблеми, чи створить нові – рівненсько-хмельницькі – покаже найближче майбутнє.
Окрім соціальних проблем, пов’язаних з працевлаштуванням персоналу станції і допомогою мешканцям районів, уражених радіацією, існують проблеми технічного характеру. Це, серед іншого, доля об”єкту “Укриття” і схованого під ним зруйнованого реактора, дискусії навколо створення міжнародного центру на місці станції і гамлетівське “бути чи не бути” тридцяти кілометровій чорнобильській зоні. А ще ж є “переселенці-нелегали”, села, що стоять на “чорнобильських” радіаційних плямах, поліські ліси-мутанти. Зрозуміло, що з виведенням ЧАЕС з експлуатації сама станція і зона навколо з мапи України не зникли, навіки залишили головний біль українським і закордонним науковцям, політикам і “чиновникам від атома”.
Розв’язати або принаймні зменшити тягар цих проблем Україні допомагає міжнародна спільнота. Під цим абстрактним терміном треба розуміти і американських експертів, які спостерігають за процесом вмирання атомних реакторів, і фахівців з Нідерландів і Великобританії, які розробляють спеціальні проекти для жителів Славутича, і французьких та німецьких науковців, які моделюють перетворення “Укриття” на екологічно безпечну систему. Міжнародна спільнота – це також представники Європейського банку реконструкції та розвитку, які відповідають за кредити Україні на добудову блоків на Рівненській та Хмельницькій АЕС. Це і російські урядовці, які переконали офіційний Київ, що останній має пристати на їхню пропозицію і співпрацювати у цій справі з Москвою. Власне, у другий рік існування без Чорнобиля названа вище світова спільнота входить з підписання у Харкові відповідної українсько-російської угоди.
Чи це домопоже розв’язати після-чорнобильські проблеми, чи створить нові – рівненсько-хмельницькі – покаже найближче майбутнє.
