Партiя Слободана Мiлошевича називалася Соцiалiстичною. А партiя його дружини Мир’яни Маркович – Югославською лiвицею. Але, це не були робiтничi партiї. Їхнi верхiвки складалися переважно з багачiв: директорiв великих державних компанiй та привiлейованих бiзнесменiв. В тi партiї вступали лише кар’єристи, якi вкрай скомпрометували iдеї лiвицi. Партiя панi Маркович тим часом фактично розпорошилася. А Мiлошевич, який вiд червня минулого року перебуває у гаазькiй в’язницi, своїм заступником на чолi соцiалiстiв призначив доларового мiльйонера Мирка Мар’яновича – консерватора, який нiколи не привабить до партiї жодного робiтника.
Найбiльшi партiї правлячої коалiцiї – правоцентристи Воїслава Коштунiци та лiвоцентристи Зорана Джiнджича. Є в коалiцiї й кiлька партiй соцiалдемократичної орiєнтацiї. Проте, усi вони проводять ту саму програму економiчної лiбералiзацiї й приватизацiї. Звичайно, вони запевняють, що пiдготували й необхiднi соцiальнi програми для тих, хто втратить робочi мiсця.
Проте, як ми вже сказали, немає партiї, яка б виражала iнтереси робiтникiв індустрії та тих верств, котрi в Європi традицiйно голосують за лiвицю. Згаданi верстви в минулому були опорою режиму Мiлошевича не тому, що захоплювалися його соцiалiстичною реторикою, а тому, що вiрили в його нацiоналiстичну програму.
Отож, на лiвiй сторонi сербської полiтичної сцени велика порожнеча. На вiдмiну вiд iнших посткомунiстичних країн, вiд Хорватiї до Польщi, в котрих реформованi колишнi комунiсти i сьогоднi грають значну роль, у Сербiї немає сил, якi вiдважилися б вiдстоювати традицiйнi лiві гасла. Там, де є лише центр та консервативний правий блок – немає рiвноваги й альтернативи. Немає нi тривалої стабiльностi, яка так необхiдна сербському суспiльству.