Прага, 9 січня 2002 – Взимку, 62 року тому, радянська репресивна машина розпочала так звані “зачистки” на теренах Західної України. Мається на увазі насильницька депортація органами НКВС і силами спецпідрозділів Червоної армії найбільш активної, і з тих чи інших причин, причетної до руху опору частини населення, зайнятих унаслідок приєднання у 1939 році до СРСР, західноукраїнських областей. Традиція цих “зачисток” жива в Російській федерації й до сьогодні, це спостерігається хоча б на прикладі республіки Ічкерія.
Практика депортації, примусового виселення з місць постійного проживання люду, котрий здатний до опору російським колонізаторам, мала місце в Україні з кінця ХУІІ століття. З цього часу Росія депортовувала небажаних царизмові гетьманів, кошових отаманів, непокірних козаків та селян, демократичних діячів. Особливого розмаху, до кількох сот тисяч селян, набула депортація і переселення з України внаслідок поєднання зусиль Третього відділення \ таємної поліції Росії\ і реформ Столипіна.
У часи тоталітарної сталінської системи було депортовано значну частину української інтелігенції і близько мільйона “розкуркулених” українських селян. Але на них, як відзначали сталінські підручні, не вистачало вагонів, тому був організований і голод 1932-33 років на Україні. Навіть у Західній Україні, куди вдавалося втікати від сталінського геноциду, через Збруч, незначній кількості українців зі Сходу, не йняли вірі щодо справжніх масштабів репресій радянської системи. Але прийшло це й до місцевого люду, після вересня 1939 року.
Чимало істориків вважають, що органами НКВС та військами Червоної Армії було депортовано за 1939 – 1941 роки лише з Галичини близько 400 тисяч селян. Особливого розмаху депортація із західних областей УРСР набрала взимку 1940 року. Один з моїх знайомих, родом з Тернопільщини, розповідав, як він, член родини учасників руху опору, хлопчиком уник депортації, бо встиг втекти з хати, босим по снігу, до сусідів, які потім передали його тітці, котра його й виховала. Він зауважував, що при згадуванні “гуманізму радянської системи”, про який так люблять і сьогодні згадувати комуністи України, у нього завжди виникають власні дитячі криваві сліди на снігу. За час 1940 –1941 років лише за неповними документальними даними із західних областей України було депортовано понад 220 тисяч осіб. “Ніхто, абсолютно ніхто не мав упевненості у тому, що наступної ночі не надійде його черга”, - писав свідок цих радянських репресій на Західній Україні.
Одним із парадоксів сучасного світу називають західні політики й історики так звану «непідсудність» злочинів комунізму. Україна є одніє з небагатьох країн на Сході Європи, де у парламенті засідають люди, котрі сприяли багаторічним тоталітарним репресіям мільйонів українців якраз своєю партійною позицією. Більш того, на минулих парламентських виборах в Україні комуністична партія, котра є ідейною і політичної спадкоємницею репресивної радянської системи, отримала кілька мільйонів голосів виборців і серед них було чимало з тих, родиних котрих зазнали всіх «репресивних принад» комунізму.
Практика депортації, примусового виселення з місць постійного проживання люду, котрий здатний до опору російським колонізаторам, мала місце в Україні з кінця ХУІІ століття. З цього часу Росія депортовувала небажаних царизмові гетьманів, кошових отаманів, непокірних козаків та селян, демократичних діячів. Особливого розмаху, до кількох сот тисяч селян, набула депортація і переселення з України внаслідок поєднання зусиль Третього відділення \ таємної поліції Росії\ і реформ Столипіна.
У часи тоталітарної сталінської системи було депортовано значну частину української інтелігенції і близько мільйона “розкуркулених” українських селян. Але на них, як відзначали сталінські підручні, не вистачало вагонів, тому був організований і голод 1932-33 років на Україні. Навіть у Західній Україні, куди вдавалося втікати від сталінського геноциду, через Збруч, незначній кількості українців зі Сходу, не йняли вірі щодо справжніх масштабів репресій радянської системи. Але прийшло це й до місцевого люду, після вересня 1939 року.
Чимало істориків вважають, що органами НКВС та військами Червоної Армії було депортовано за 1939 – 1941 роки лише з Галичини близько 400 тисяч селян. Особливого розмаху депортація із західних областей УРСР набрала взимку 1940 року. Один з моїх знайомих, родом з Тернопільщини, розповідав, як він, член родини учасників руху опору, хлопчиком уник депортації, бо встиг втекти з хати, босим по снігу, до сусідів, які потім передали його тітці, котра його й виховала. Він зауважував, що при згадуванні “гуманізму радянської системи”, про який так люблять і сьогодні згадувати комуністи України, у нього завжди виникають власні дитячі криваві сліди на снігу. За час 1940 –1941 років лише за неповними документальними даними із західних областей України було депортовано понад 220 тисяч осіб. “Ніхто, абсолютно ніхто не мав упевненості у тому, що наступної ночі не надійде його черга”, - писав свідок цих радянських репресій на Західній Україні.
Одним із парадоксів сучасного світу називають західні політики й історики так звану «непідсудність» злочинів комунізму. Україна є одніє з небагатьох країн на Сході Європи, де у парламенті засідають люди, котрі сприяли багаторічним тоталітарним репресіям мільйонів українців якраз своєю партійною позицією. Більш того, на минулих парламентських виборах в Україні комуністична партія, котра є ідейною і політичної спадкоємницею репресивної радянської системи, отримала кілька мільйонів голосів виборців і серед них було чимало з тих, родиних котрих зазнали всіх «репресивних принад» комунізму.
