Варшава, 15 січня 2002 – Мирон Киртичак, голова об’єднання українців у Польщі, сказав, що ділять поляки українців з кількох причин. Найперше, тому що не знають, або не хочуть знати того, що лемки – це такі самі українці, як, скажімо, мазури – поляки. По-друге, такий поділ – це ще довоєнна традиція, коли українців свідомо ділила нація панівна. І по-третє, частина ленків сама вважає себе окремою гародністю. Але якщо без поділів, то українська меншина у Польщі найбільша, або приблизно така за кількістю, як німецька. Росіян у Польщі, наприклад, лише 10 тисяч, євреїв узагалі майже не залишилося. Колись, до речі, провідний польський політик Ясик Куронь говорив про такий цікавий феномен як антисемітизм у державі, де майже немає євреїв. Рапорт подає, що у всій Польщі живе заледве 8-10 тисяч євреїв. Є три тисячі чехів і п’ять тисяч татар.
Одначе, українська меншина відчуває, може, найменше піклування про розвиток своєї культури з боку самої української держави. Мирон Киртичак говорить про те, що контакти з українськими урядовими організаціями є епізодичні, нема концепції і послідовної співпраці, не кажучи вже про фінансову підтримку. Це питання піднімалося на минулому Форумі української діаспори, але так як це буває на такого роду зібраннях, поговорили і на тому закінчилося. Проблема в тому, наголошує голова українців у Польщі, що в самій Україні недооцінюють роль позаурядових організацій. Все вруках чиновника, а демократичні інституції – це нічого не значущий додаток до всесильного чиновництва. Минулими роками все ж українська меншина в Польщі відчувала значну фінансову підтримку самої польської держави.
У цьогорічному ж проекті бюджету фінансування це пропонують скоротити аж на 70 відсотків. На практиці це означатиме згортання по суті всієї діяльності українських культурологічних організацій в Польщі. Не буде можливості проводити щорічні знамениті фестивалі української культури, які відбувалися в Сопоті, Перемишлі, не зможуть виходити українські періодичні видання, а газета Наше слово, яку читають не лише у Польщі, а й в інших країнах, перетвориться на малотиражний листок.
Українці в Польщі дуже стурбовані. Якщо пропозиція лівого уряду щодо скорочення фінансування культурних потреб національних меншин пройде через Сейм, то можна буде говорити про найгіршу за всі роки незалежності Польщі ситуацію, в якій опиняться українці – польські громадяни.
Одначе, українська меншина відчуває, може, найменше піклування про розвиток своєї культури з боку самої української держави. Мирон Киртичак говорить про те, що контакти з українськими урядовими організаціями є епізодичні, нема концепції і послідовної співпраці, не кажучи вже про фінансову підтримку. Це питання піднімалося на минулому Форумі української діаспори, але так як це буває на такого роду зібраннях, поговорили і на тому закінчилося. Проблема в тому, наголошує голова українців у Польщі, що в самій Україні недооцінюють роль позаурядових організацій. Все вруках чиновника, а демократичні інституції – це нічого не значущий додаток до всесильного чиновництва. Минулими роками все ж українська меншина в Польщі відчувала значну фінансову підтримку самої польської держави.
У цьогорічному ж проекті бюджету фінансування це пропонують скоротити аж на 70 відсотків. На практиці це означатиме згортання по суті всієї діяльності українських культурологічних організацій в Польщі. Не буде можливості проводити щорічні знамениті фестивалі української культури, які відбувалися в Сопоті, Перемишлі, не зможуть виходити українські періодичні видання, а газета Наше слово, яку читають не лише у Польщі, а й в інших країнах, перетвориться на малотиражний листок.
Українці в Польщі дуже стурбовані. Якщо пропозиція лівого уряду щодо скорочення фінансування культурних потреб національних меншин пройде через Сейм, то можна буде говорити про найгіршу за всі роки незалежності Польщі ситуацію, в якій опиняться українці – польські громадяни.
