Київ, 13 лютого 2002 - Петро Шелест народився 14 лютого 1908 року у селі Андріївці на Харківщині. Ще підлітком він працював ремонтником, помічником машиніста паровоза та слюсарем. 20 років Шелест вступив до комуністичної партії. Він навчався в Ізюмській радпартшколі, Харківському комуністичному університеті та Маріупольському металургійному інституті.
Упродовж сорока восьми років Шелест працював на підприємствах Маріуполя й Харкова, був директором заводів у Ленінграді та Києві, обіймав керівні посади в апараті компартії. У липні 1963 року він став першим секретарем центрального комітету компартії України. Своєю кар’єрою Шелест завдячував підтримці Хрущова і водночас був одним із найбільш активних серед змовників, що усунули його від влади.
Погляди Шелеста не виходили за рамки ортодоксальної комуністичної ідеології. Він долучився до репресій проти української інтелігенції 65-го року, а у серпні 68-го став одним із ініціаторів радянської окупації Чехословаччини, остерігаючись поширення звідти на Україну так званих «контрреволюційних» настроїв.
Проте відданість соціалізму поєднувалася в Шелеста з прагненням автономії України в межах Радянського Союзу. Він домагався паритетних економічних стосунків із Москвою і збільшення повноважень керівництва республіки, намагався протистояти русифікації, захищав Олеся Гончара та Івана Дзюбу від звинувачень в українському буржуазному націоналізмі.
Навесні 72-го року Шелест сам був звинувачений у проявах націоналізму і надмірній самостійності та усунутий з посади. Його книга «Україна наша радянська» була розкритикована за ідеологічні помилки та ідеалізацію минулого, а весь її стотисячний тираж – вилучений з книгарень та бібліотек. Шелест був переведений на роботу у Москву і до України вже не повернувся. Він помер у Підмосков’ї 22 січня 1996 року.
Упродовж сорока восьми років Шелест працював на підприємствах Маріуполя й Харкова, був директором заводів у Ленінграді та Києві, обіймав керівні посади в апараті компартії. У липні 1963 року він став першим секретарем центрального комітету компартії України. Своєю кар’єрою Шелест завдячував підтримці Хрущова і водночас був одним із найбільш активних серед змовників, що усунули його від влади.
Погляди Шелеста не виходили за рамки ортодоксальної комуністичної ідеології. Він долучився до репресій проти української інтелігенції 65-го року, а у серпні 68-го став одним із ініціаторів радянської окупації Чехословаччини, остерігаючись поширення звідти на Україну так званих «контрреволюційних» настроїв.
Проте відданість соціалізму поєднувалася в Шелеста з прагненням автономії України в межах Радянського Союзу. Він домагався паритетних економічних стосунків із Москвою і збільшення повноважень керівництва республіки, намагався протистояти русифікації, захищав Олеся Гончара та Івана Дзюбу від звинувачень в українському буржуазному націоналізмі.
Навесні 72-го року Шелест сам був звинувачений у проявах націоналізму і надмірній самостійності та усунутий з посади. Його книга «Україна наша радянська» була розкритикована за ідеологічні помилки та ідеалізацію минулого, а весь її стотисячний тираж – вилучений з книгарень та бібліотек. Шелест був переведений на роботу у Москву і до України вже не повернувся. Він помер у Підмосков’ї 22 січня 1996 року.
