Київ, 25 березня 2002 - Дисидентський рух – явище, вочевидь недооцінене ані теперішніми істориками, ані політиками. Справа навіть не тому, що кілька сот людей стали на двобій із Системою. І навіть не у тому, що, скажімо, продукований дисидентами самвидав читали й обговорювали вже сотні тисяч інтелектуалів, тим самим свідомо порушуючи радянські закони. Головне – що дисидентська спільнота поволі формувала зовсім іншу Україну, ніж УеРеСеРія. З уселюдською мораллю, з повагою до законів і національних традицій, із вільним, розкутим людським духом. І у одному з центрів формування цієї справжньої України ще наприкінці 60-х постав В‘ячеслав Чорновіл.
Мабуть, чи не найкраще оцінив усю вагомість як дисидентського руху, так і особисто В‘ячеслава Чорновола такий “компетентний орган”, як КҐБ. До середини 80-х років він вів війну на знищення проти дисидентства, а коли радянська система почала розпадатися, спробував досягнути одночасно двох цілей: закинути своїх людей на вищі державні посади у незалежній Україні і розсварити між собою учасників дисидентського руху, а потім заперти їх у провінційному політичному ґетто. Відтак В‘ячеслав Чорновіл до останніх днів життя був просто-таки обкладений агентами й агентиками різного рангу, а підчеплені на гачок амбіцій деякі третьорядні учасники дисидентського руху раптом одержали всеукраїнську трибуну, щоб настирливо втовкмачувати людям: мовляв, В‘ячеслав Чорновіл – то сексот! То ворог українського народу! Виконавець волі чи то Москви, чи то президента Кучми, чи то всесвітнього жидівства (ніде правди діти, все це говорилося й писалося).
Та Чорновола важко було загнати у глухий кут. Його енергія долала напрацьовані схеми політичних противників (без лапок) і “друзів” (у лапках). Тому наприкінці 90-х років В‘ячеслав Чорновіл знову почав заважати Системі – цього разу вже пострадянській. Справді, важко уявити собі, скажімо, референдум 16 квітня 2000 року – і мовчанку Чорновола з цього приводу. Чи фактичне відновлення цензури (останні приклади – вилучення книжки Дмитра Чобота про Віктора Медведчука чи накладу тижневика “Свобода”) – і невтручання В‘ячеслава Максимовича у цю справу. А касетний скандал? А вбивство Ґонґадзе? Така Україна знову стала несумісною з тою, яку всім своїм життям творив В‘ячеслав Чорновіл. Він не став би мовчати – тому надто багатьом було вигідно, щоб він замовк навіки.
Мабуть, чи не найкраще оцінив усю вагомість як дисидентського руху, так і особисто В‘ячеслава Чорновола такий “компетентний орган”, як КҐБ. До середини 80-х років він вів війну на знищення проти дисидентства, а коли радянська система почала розпадатися, спробував досягнути одночасно двох цілей: закинути своїх людей на вищі державні посади у незалежній Україні і розсварити між собою учасників дисидентського руху, а потім заперти їх у провінційному політичному ґетто. Відтак В‘ячеслав Чорновіл до останніх днів життя був просто-таки обкладений агентами й агентиками різного рангу, а підчеплені на гачок амбіцій деякі третьорядні учасники дисидентського руху раптом одержали всеукраїнську трибуну, щоб настирливо втовкмачувати людям: мовляв, В‘ячеслав Чорновіл – то сексот! То ворог українського народу! Виконавець волі чи то Москви, чи то президента Кучми, чи то всесвітнього жидівства (ніде правди діти, все це говорилося й писалося).
Та Чорновола важко було загнати у глухий кут. Його енергія долала напрацьовані схеми політичних противників (без лапок) і “друзів” (у лапках). Тому наприкінці 90-х років В‘ячеслав Чорновіл знову почав заважати Системі – цього разу вже пострадянській. Справді, важко уявити собі, скажімо, референдум 16 квітня 2000 року – і мовчанку Чорновола з цього приводу. Чи фактичне відновлення цензури (останні приклади – вилучення книжки Дмитра Чобота про Віктора Медведчука чи накладу тижневика “Свобода”) – і невтручання В‘ячеслава Максимовича у цю справу. А касетний скандал? А вбивство Ґонґадзе? Така Україна знову стала несумісною з тою, яку всім своїм життям творив В‘ячеслав Чорновіл. Він не став би мовчати – тому надто багатьом було вигідно, щоб він замовк навіки.
