Брюссель, 2 квітня 2002 - Якщо виходити з того, що генсек НАТО Джордж Робертсон днями призначив нового керівника Центру інформації і документації у Києві (ним став Мішель Дюрей), то слід думати, що динаміка розвитку взаємин між альянсом і Україною не вповільнюється, а навіть набирає обертів - зокрема, якщо врахувати той факт, що буквально напередодні парламентських виборів в Україні до Брюсселя в штаб-квартиру НАТО прибув заступник голови Держдепартаменту США Річард Армітадж і поінформував послів країн-учасниць Альянсу про можливу причетність України до нелегального постачання зброї до Іраку (про це стало відомо з дипломатичних джерел НАТО), а також те, що 8 квітня наступне засідання Північноатлантичної Ради на рівні послів присвячуватиметься Україні.
Щоправда, багатьом тутешнім дипломатам і коментаторам ніяк не вдається з’ясувати, чому Україна потрапила в немилість і Північноатлантична Рада ніяк не визначиться – бути Кучмі під час празького саміту НАТО, чи ні. Нарікання на постачання зброї у Македонію позаду, непорозуміння вирішено, репліки деяких дипломатів НАТО: «Подивимось після виборів...» також уже не актуальні, позаяк ОБСЄ визнала вибори леґітимними. Тепер – нові «наїзди» на Київ щодо можливої, наголосимо – можливої, причетності України до експорту зброї в Ірак.
А тим часом, як стало відомо від українських посадовців, Україна вже дозріла, щоб у відносинах з НАТО піти досить далеко - аж до офіційної заявки про вступ в НАТО та виготовлення плану дій щодо членства в НАТО. Однак на цю тему мають відбутися закриті переговори й укладена попередня неформальна домовленість в рамках документа від вересня 95-го року «Дослідження щодо розширення НАТО».
В цьому контексті доречно навести приклад із Хорватією. Після таких неформальних переговорів хорватам сказали: якщо Хорватія зробить офіційну заявку, НАТО її офіційно відхилить. Щодо України вимальовується схожа картина. Київ знає, що він бажає від інтеграції у євроатлантичні структури, зокрема, в НАТО: насамперед, це безпека. Питання до НАТО: що бажає альянс від України у її співпраці?
Щоправда, багатьом тутешнім дипломатам і коментаторам ніяк не вдається з’ясувати, чому Україна потрапила в немилість і Північноатлантична Рада ніяк не визначиться – бути Кучмі під час празького саміту НАТО, чи ні. Нарікання на постачання зброї у Македонію позаду, непорозуміння вирішено, репліки деяких дипломатів НАТО: «Подивимось після виборів...» також уже не актуальні, позаяк ОБСЄ визнала вибори леґітимними. Тепер – нові «наїзди» на Київ щодо можливої, наголосимо – можливої, причетності України до експорту зброї в Ірак.
А тим часом, як стало відомо від українських посадовців, Україна вже дозріла, щоб у відносинах з НАТО піти досить далеко - аж до офіційної заявки про вступ в НАТО та виготовлення плану дій щодо членства в НАТО. Однак на цю тему мають відбутися закриті переговори й укладена попередня неформальна домовленість в рамках документа від вересня 95-го року «Дослідження щодо розширення НАТО».
В цьому контексті доречно навести приклад із Хорватією. Після таких неформальних переговорів хорватам сказали: якщо Хорватія зробить офіційну заявку, НАТО її офіційно відхилить. Щодо України вимальовується схожа картина. Київ знає, що він бажає від інтеграції у євроатлантичні структури, зокрема, в НАТО: насамперед, це безпека. Питання до НАТО: що бажає альянс від України у її співпраці?