Белград, 2 квітня 2002 – Упродовж десятиліть в колишній Югославії був один центр влади – Президія компартії очолювана главою держави. У скороченій Югославії тим центром став Слободан Мілошевич. Після змін, які відбулися у жовтні 2000 року, більшість громадян збентежена. Люди хотіли б знати, хто керує державою та до кого мають звертатися зі своїми політичними, соціальними й іншими вимогами.
Це неможливо ні сказати ні відгадати. Урядовці та інституції перекидають відповідальність одні на одних й при цьому майже усі стверджують, що в них зав’язані руки та, що усе залежить від когось іншого. Демократичні сили успадкували централізовану систему. Замість щоби її міняти, урядовці заявляють про свою безпорадність. Органи влади на місцях бідкаються, що в них немає жодних повноважень. Те саме громадянин або підприємець може почути як на окружному, так на крайовому рівні. Уся влада у Белграді.
А в столиці – безліч міністерств, служб та інших відомств. Одні посилаються на закони з вісімдесятих років минулого століття, інші на Мілошевичеву конституцію, треті на новоухвалені закони, які з нею не узгоджені, четверті на різні декрети й тимчасові рішення. Словом – загальна плутанина в якій не розібратися навіть експертам.
Недавно підписано угоду згідно з якою Югославія буде називатися: Сербія й Чорногорія. Мешканці Югославії досі називалися югославами. Як будуть називатися – не вміють пояснити ні політики ні мовознавці.
Те саме стосується й зовнішньої політики. Ось, на приклад, співробітництво з Міжнародним трибуналом у Гаазі. Хто мав би заарештувати й видати співробітників Мілошевича, яких звинувачено з воєнних злочинів? Звичайно – союзна виконавча влада, тобто Кабінет міністрів. Влада може діяти лише на підставі законів, а відповідного закону немає. У складі уряду є й Міністерство внутрішніх справ. Проте, немає союзної поліції. Просто – немає. Є лише сербська, яка підпорядкована республіканському Міністерству внутрішніх справ. Уряд Сербії ухвалив декрет про співробітництво з Гаазьким трибуналом. Республіканське Міністерство юстиції в минулу суботу звернулося до Міністерства внутрішніх справ із вимогою заарештувати розшукуваних. І – нічого.
Усі урядовці з хвилюванням говорять про катастрофічні економічні наслідки відхилення співробітництва з Трибуналом. Ніхто з них прямо не відхиляє це співробітництво. Кожен лише повторює, що це не його справа. Усі невтомно кидаються палкими словами як і в час, коли були в опозиції. Люди не хочуть бруднити рук практичними заходами й через це задовольняються теоретичними міркуваннями. А життя – не теорія.
Це неможливо ні сказати ні відгадати. Урядовці та інституції перекидають відповідальність одні на одних й при цьому майже усі стверджують, що в них зав’язані руки та, що усе залежить від когось іншого. Демократичні сили успадкували централізовану систему. Замість щоби її міняти, урядовці заявляють про свою безпорадність. Органи влади на місцях бідкаються, що в них немає жодних повноважень. Те саме громадянин або підприємець може почути як на окружному, так на крайовому рівні. Уся влада у Белграді.
А в столиці – безліч міністерств, служб та інших відомств. Одні посилаються на закони з вісімдесятих років минулого століття, інші на Мілошевичеву конституцію, треті на новоухвалені закони, які з нею не узгоджені, четверті на різні декрети й тимчасові рішення. Словом – загальна плутанина в якій не розібратися навіть експертам.
Недавно підписано угоду згідно з якою Югославія буде називатися: Сербія й Чорногорія. Мешканці Югославії досі називалися югославами. Як будуть називатися – не вміють пояснити ні політики ні мовознавці.
Те саме стосується й зовнішньої політики. Ось, на приклад, співробітництво з Міжнародним трибуналом у Гаазі. Хто мав би заарештувати й видати співробітників Мілошевича, яких звинувачено з воєнних злочинів? Звичайно – союзна виконавча влада, тобто Кабінет міністрів. Влада може діяти лише на підставі законів, а відповідного закону немає. У складі уряду є й Міністерство внутрішніх справ. Проте, немає союзної поліції. Просто – немає. Є лише сербська, яка підпорядкована республіканському Міністерству внутрішніх справ. Уряд Сербії ухвалив декрет про співробітництво з Гаазьким трибуналом. Республіканське Міністерство юстиції в минулу суботу звернулося до Міністерства внутрішніх справ із вимогою заарештувати розшукуваних. І – нічого.
Усі урядовці з хвилюванням говорять про катастрофічні економічні наслідки відхилення співробітництва з Трибуналом. Ніхто з них прямо не відхиляє це співробітництво. Кожен лише повторює, що це не його справа. Усі невтомно кидаються палкими словами як і в час, коли були в опозиції. Люди не хочуть бруднити рук практичними заходами й через це задовольняються теоретичними міркуваннями. А життя – не теорія.
