Київ, 4 квітня 2002 - Оцінювати роботу Верховної Ради України третього скликання – це справа історії. З цими, сказаними сьогодні словами Івана Плюща важко не погодитися. Але, оскільки всі ми одночасно і об‘єкти, занурені у потік історії, і її свідомі творці, важко утриматися від того, щоб уже сьогодні, по гарячих слідах, не дати перші оцінки дій Верховної Ради, яка відійшла у минуле. Бо ж нікому не хочеться, щоб українській парламент із разу у раз повторював ті самі помилки і не розв‘язував тих проблем, що постали вже давно.
Можна, звичайно, піти шляхом арифметичних порівнянь. Верховна Рада третього скликання розглядала 3000 проектів законів та 3500 проектів постанов. У кінцевій редакції було ухвалено понад 1000 законів і значно більше постанов. Це більше, ніж зробили попередні українські парламенти. Серед ухвалених документів – такі вагомі, як Бюджетний, Цивільний, Громадянський, Сімейний, Земельний, Кримінальний, Митний кодекси. Чималий доробок.
Можна піти іншим шляхом. Згадати бурхливі пертурбації у житті самої Верховної Ради. Двомісячну спікеріаду, її наслідок – обрання спікером Олександра Ткаченка, створення де-факто комуністично-олігархічної більшості, розпад цієї більшості під час президентських виборчих перегонів, утворення – вже на договірній основі, вперше в історії України – нової правоцентристської більшості, переобрання керівництва парламенту, створення ним найуспішнішого уряду в історії незалежної України – уряду Віктора Ющенка. Затим настав розпад і цієї більшості, відставка Ющенка голосами комуністів та олігархів, і, нарешті, відмова парламенту імплементувати результати референдуму 16 квітня 2000 року. Зрештою, саме цей парламент зліквідував радянську символіку на власному будинку. Справді, чимало цікавого і повчального.
Але можна взяти й інший зріз проблеми – чого не змогла зробити Верховна Рада третього скликання. Хоча й мусила. Не закріпила законодавчо принципи формування відповідальної за дії уряду парламентської більшості та повноправної опозиції. Не подолала президентського вето на Закон про вибори до парламенту на суто партійній основі. Не провела такої податкової реформи, наслідком якої стало б як зниження податкового тиску і виведення половини економіки з тіні, так і формування ринкової свідомості самих рядових платників податків. Не забезпечила законодавчо свободу мас-медіа і захист національного інформаційного простору. І, нарешті, не зуміла провести на своєму рівні належне розслідування “касетного скандалу”. Отож – бідна наступна Верховна Рада! Всі нерозв‘язані проблеми лишилися їй.
Можна, звичайно, піти шляхом арифметичних порівнянь. Верховна Рада третього скликання розглядала 3000 проектів законів та 3500 проектів постанов. У кінцевій редакції було ухвалено понад 1000 законів і значно більше постанов. Це більше, ніж зробили попередні українські парламенти. Серед ухвалених документів – такі вагомі, як Бюджетний, Цивільний, Громадянський, Сімейний, Земельний, Кримінальний, Митний кодекси. Чималий доробок.
Можна піти іншим шляхом. Згадати бурхливі пертурбації у житті самої Верховної Ради. Двомісячну спікеріаду, її наслідок – обрання спікером Олександра Ткаченка, створення де-факто комуністично-олігархічної більшості, розпад цієї більшості під час президентських виборчих перегонів, утворення – вже на договірній основі, вперше в історії України – нової правоцентристської більшості, переобрання керівництва парламенту, створення ним найуспішнішого уряду в історії незалежної України – уряду Віктора Ющенка. Затим настав розпад і цієї більшості, відставка Ющенка голосами комуністів та олігархів, і, нарешті, відмова парламенту імплементувати результати референдуму 16 квітня 2000 року. Зрештою, саме цей парламент зліквідував радянську символіку на власному будинку. Справді, чимало цікавого і повчального.
Але можна взяти й інший зріз проблеми – чого не змогла зробити Верховна Рада третього скликання. Хоча й мусила. Не закріпила законодавчо принципи формування відповідальної за дії уряду парламентської більшості та повноправної опозиції. Не подолала президентського вето на Закон про вибори до парламенту на суто партійній основі. Не провела такої податкової реформи, наслідком якої стало б як зниження податкового тиску і виведення половини економіки з тіні, так і формування ринкової свідомості самих рядових платників податків. Не забезпечила законодавчо свободу мас-медіа і захист національного інформаційного простору. І, нарешті, не зуміла провести на своєму рівні належне розслідування “касетного скандалу”. Отож – бідна наступна Верховна Рада! Всі нерозв‘язані проблеми лишилися їй.
