Київ, 5 квітня 2002 -
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Сьогодні ми спробуємо привернути увагу до однієї проблеми, яка лишалася на узбіччі виборчих перегонів, а тим часом, є актуальною для України.
Що таке “українськість України”? На перший погляд, ця проблема видається дещо схоластичною. Але згадаємо хоча б те, що за останнє десятиліття різні політичні сили ніяк не можуть знайти спільної мови, а проблеми тим часом зростають і зростають. Як розірвати зачароване коло? Спробуємо разом поміркувати над усім цим у контексті щойно завершених парламентських виборів. Слово культурологу професору Вадиму Скуратівському:
Власне, що таке “українськість”? Ідеться про те, що всі, без винятку, стани, класи, середовища України мають увійти один з одним у переконливий діалог. Власне, йдеться про те, що належить позбутися того чи того конфлікту - світоглядного чи іншого - поміж цими групами, при всій складності їхнього існування. Ідеться про те, що всі ми, без винятку, політичні українці, ми маємо знайти спільну мову один з одним, поза тим, чи ми ліві, чи ми праві, чи ми помірковані. Йдеться про те, що, на превеликий жаль, ми не в змозі знайти цю мову, як пересвідчили ці вибори.
Вони продемонстрували, з одного боку, розкол України на кільканадцять, умовно кажучи, електоральних груп, які не дуже чують одне одного. І кожна з цих груп, вона має надію, що її політична істина має бути абсолютно монопольною.
Ідеться про монополію як національну істину, тоді як, насправді, національна істина, вона складається з кільканадцяти фрагментів, які діалектично об’єднуються у певну національну цілість. Я пригадую розповідь знайомого француза. Він казав про те, що у них у Савойї в 1943-44 році точилися бої поміж германськими окупантами і місцевим рухом опору. Я запитав у нього: хто був у тому русі опору?
Він подумав і сказав: французькі монархісти і французькі комуністи. Тобто дуже різні політичні сили, які, ледве чи не воювали одна з одною десь у 1930-х. А у 1940-х роках знайшли стратегічний спільний знаменник, що ним була Франція.
У нас є такий знаменник, у нас є Україна, є територія, у нас є її минуле, у нас є така етнічна домінанта України, як, власне, українці, етнічні українці. Водночас, в Україні живуть інші народи, яким належить шанувати цю саму етнічну домінанту, але ж домінантна етнічна Україна теж має шанувати інші народи.
Одним словом, ми маємо увійти у спілкування один з одним, у діалог, який, по суті, є альфою й омегою нашого перебування у світі.
Ці ж вибори пересвідчувають, що кожний з нас має свою систему чорнотропів, кожний з нас має свою систему маршрутів і кожний у своїй манії грандіоза, у надмірному перебільшенні свого егоїзму вважає, що тільки його істина має бути наскрізного і обов’язковою. Тоді вона складається з дуже багатьох фрагментів національного життя, які, входячи в органічний діалог одне з одним, і складають його цілість.
До цього діалогу нам ще доволі далеко. Але все ж таки маю надію, що ці вибори одночасно засвідчили, що якась подоба діалогу цього починається. Принаймні, у системах тих чи тих об’єднаних сил, що до них інколи входять дуже різні політичні групи. Словом, органічна національна цілість - це проблема, над якою безперестанку треба працювати. І над нею, над цією остаточною проблемою ми не встигли остаточно попрацювати у 20 столітті. Що ж, на початку 21-го продовжимо цю роботу. Останні свідчення є нібито свідченням цієї роботи, її драматичних і позитивних моментів.
Володимир Ляшко:
Знову обраний до Верховної Ради поет і комуніст Борис Олійник стверджує, що він належить до української меншини у парламенті і що час рятувати українську культуру. Послухаємо його:
Я б виходив із суворих реалій, коли говорив, що я репрезентую українську меншину в українському парламенті. У принципі, завоювавши незалежність, - що б знову наш народ, взагалі, не перетворився у меншину. Ми - та основа в Україні, яка дала ім’я самій державі. Тому я вважаю, що українці мають бути все ж таки господарями в Україні, щедрими до всіх народів, які живуть під небесами нашого благословенного краю. За деякими прикметними ознаками, ми втрачаємо те, що здобули за тих радянських часів, які нині страшенно побиваються. Я не ностальгую за минулим, але Ви все-таки подивіться і зрівняйте:, що було, і що ми маємо.
Було 60% видань українською мовою, а решта російською та іншими. Тепер, якщо ви на книжкових розвалищах знайдете 5,7 10% української літератури – ви, очевидно, будете безмежно щасливі.
Так що так звані “круті патріоти”, викричавшись на мітингах, на цьому і завершили свій бій. Я так відчув, що поки ми чекатиме від цих українолюбів, що вони дещо зроблять для України, то, напевне, все-таки ліве крило візьметься до захисту нашого національного профілю і будуть боротися за справді незалежну соборну передбачувану правову державу Україну. Оскільки ми належимо до української меншини у парламенті, то нам доводиться дружити з усіма іншими, які зараз являють собою більшість.
Отже у нас практика все-таки співробітництва з більшістю. Тому ми у наступному парламенті будемо призбирувати партнерів, а не плодити опонентів. Чимало тих, хто зараз іде під крилом України , вони забудуть на другий день про Україну і розбіжаться по своїх національних квартирах. Щодо самості, це поняття досить розмите. Бо воно складається з кількох компонентів: це самостійне мислення, самостійна точка зору, самостійна зовнішня політика. З рештою, ми повинні не ходити по підтинню в Європі, випрошуючи, а нормально працювати на паритетних началах і не тільки вчитися, але й не допускати, щоб нас учили кожного дня.
Володимир Ляшко:
Відомий політик Юлія Тимошенко теж переконана, що час дій із захисту українських національних інтересів настав, тільки вона бачить ці дії дещо під іншим ракурсом.
Говорить Юлія Тимошенко:
Я думаю послідовність зрозуміла. Перше –зараз не втратити шанс і змінити владну команду, яка зраджувала Україні десять років, на ту команду, яка по-перше, віддана Україні, яка віддана людям, яка добре розуміє інтереси України і як їх захищати.
Мені здається, як ніколи, зараз є такий шанс в України. Ми не маємо громадянського права його втратити. Я переконана, що два роки ми не можемо чекати. Бо за два роки стільки втрат буде, що дуже важко їх буде повертати потім, а може, і неможливо. А національні інтереси України – це розуміти, що є факторами впливу на геополітичну політику задля того, щоб не втрачати ресурси України, можливості, важіль впливу, а навпаки, користуючись глобальним простором, прирощувати можливості України. Це і є, власне кажучи, національна стратегія.
І, як наслідок, це нормальне життя людей. Я вірю в те, що Україна сьогодні має шанс розпочати створювати для своїх громадян і для всього світу взірці гармонійного політичного життя.
Це є місія України. Я в це свято вірю.
Володимир Ляшко:
Тему продовжує “Коментар із нагоди” Сергія Грабовського:
Минула виборча кампанія дала декілька дуже своєрідних прикладів розуміння українськості як такої й національних інтересів України деякими суб‘єктами цієї кампанії. Ідеться не про маргінальні політичні утворення, котрі фактично ставили на меті ліквідацію незалежності України – з усіма наслідками, що випливають звідси.
І навіть не про комуністів, котрих Борис Олійник чомусь вважає здатними на захист української тожсамості (а от 60% виборців цієї партії – за об‘єднання з Росією в одній державі і проти державного статусу української мови; є підстави вважати, що ці виборці краще розуміють суть позиції КПУ, ніж четвертий номер партійного списку, поет Борис Олійник). Ідеться про знакові постаті “партії влади”, інакше званої блоком “За єдину Україну”, та об‘єднаних соціал-демократів.
Почнемо з останніх. Коли публіка, котра претендує зватися ідейними спадкоємцями Лесі Українки, Івана Франка чи Михайла Грушевського, починає боротися, як вона сама каже, з українським націоналізмом, користуючись при цьому типово кадебістським лексиконом, то вона демонструє не тільки власне невігластво укупі з цинізмом. А й те, що Україна для неї – тільки територія для власних бізнесових оборудок. Що ж стосується лідерів блоку “За єдину Україну”, то вони не прохопилися ані словом протесту проти брутальної, заснованої на історичній і політичній неправді антиукраїнської кампанії, проведеної московськими мас-медіа перед виборами 31 березня.
Ба більше: у телеефірах Україна-Росія лідери цього блоку не протестували проти нісенітниці і бруду, вихлюпнутих на український
визвольний рух з використанням тієї ж кадебістської лексики й логіки. Можливо, і цій команді рідна та близька ідея Української держави, яка не служить національним інтересам усієї спільноти, і тому дбає про її честь і гідність, а прислуговує потребам владних кланів? Хотілося б помилитися.
Володимир Ляшко:
У досить далекому минулому також існувала проблема тожсамості України й захисту національних інтересів. Більше того: ця проблема теж часом розв‘язувалася за допомогою виборчого механізму. Виповнилося 312 років від смерті Київського митрополита Ґедеона Святополка-Четвертинського, наслідки своєрідного розв‘язання котрим проблеми українських національних інтересів відчутні і понині. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов:
Український князь Григорій Святополк-Четвертинський (у чернецтві – Ґедеон) упродовж двадцяти одного року був єпископом Луцьким та Острозьким Київської православної митрополії. 1684 року він переїхав до Києва, а звідти – до Батурина. Наступного року гетьман Лівобережжя Іван Самойлович (якому Четвертинський доводився сватом) домігся дозволу московського уряду на обрання Ґедеона митрополитом Київським.
Для виборів гетьман скликав у липні у Києві церковний собор, проте Константинопольський патріарх не дав згоди на його проведення. Єпископи, обізнані із промосковською орієнтацією кандидата, на собор не з’явилися. Всупереч канонам православ’я, присутні на соборі, миряни – переважно посланці гетьмана, – обрали Ґедеона митрополитом. І хоча єпископи негайно зібралися на інший собор і визнали вибори незаконними, їхній протест не мав наслідків.
Уже у жовтні Четвертинський на чолі великої делегації прибув до Москви. А 8 листопада патріарх Московський Йоаким висвятив Ґедеона на митрополита Київського і прийняв від нього присягу (цитата): «Причитання ніякого до Константинопольського патріарха не мати, під послушанням у нього не бути і з-під його пастви цілком відстати».
У травні 1686 року царські дипломати в обмін на 200 золотих монет та 120 соболиних шкурок отримали від Константинопольського патріарха Діонісія грамоти про передачу архіпастирства над Київським митрополичим престолом Московському патріарху. У розписці про отримання хабара Діонісій назвав його «милостинею».
27 січня 1688 року Московський патріарх заборонив Ґедеонові іменуватися «митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі», вилучив з-під його юрисдикції Києво-Печерську лавру, Полоцький Богоявленський та Межигірський монастирі, а також Чернігівську єпархію. Незабаром була введена московська цензура на видання друкарні Києво-Печерського монастиря.
Ґедеон Святополк-Четвертинський помер 6 квітня 1690 року.
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Сьогодні ми спробуємо привернути увагу до однієї проблеми, яка лишалася на узбіччі виборчих перегонів, а тим часом, є актуальною для України.
Що таке “українськість України”? На перший погляд, ця проблема видається дещо схоластичною. Але згадаємо хоча б те, що за останнє десятиліття різні політичні сили ніяк не можуть знайти спільної мови, а проблеми тим часом зростають і зростають. Як розірвати зачароване коло? Спробуємо разом поміркувати над усім цим у контексті щойно завершених парламентських виборів. Слово культурологу професору Вадиму Скуратівському:
Власне, що таке “українськість”? Ідеться про те, що всі, без винятку, стани, класи, середовища України мають увійти один з одним у переконливий діалог. Власне, йдеться про те, що належить позбутися того чи того конфлікту - світоглядного чи іншого - поміж цими групами, при всій складності їхнього існування. Ідеться про те, що всі ми, без винятку, політичні українці, ми маємо знайти спільну мову один з одним, поза тим, чи ми ліві, чи ми праві, чи ми помірковані. Йдеться про те, що, на превеликий жаль, ми не в змозі знайти цю мову, як пересвідчили ці вибори.
Вони продемонстрували, з одного боку, розкол України на кільканадцять, умовно кажучи, електоральних груп, які не дуже чують одне одного. І кожна з цих груп, вона має надію, що її політична істина має бути абсолютно монопольною.
Ідеться про монополію як національну істину, тоді як, насправді, національна істина, вона складається з кільканадцяти фрагментів, які діалектично об’єднуються у певну національну цілість. Я пригадую розповідь знайомого француза. Він казав про те, що у них у Савойї в 1943-44 році точилися бої поміж германськими окупантами і місцевим рухом опору. Я запитав у нього: хто був у тому русі опору?
Він подумав і сказав: французькі монархісти і французькі комуністи. Тобто дуже різні політичні сили, які, ледве чи не воювали одна з одною десь у 1930-х. А у 1940-х роках знайшли стратегічний спільний знаменник, що ним була Франція.
У нас є такий знаменник, у нас є Україна, є територія, у нас є її минуле, у нас є така етнічна домінанта України, як, власне, українці, етнічні українці. Водночас, в Україні живуть інші народи, яким належить шанувати цю саму етнічну домінанту, але ж домінантна етнічна Україна теж має шанувати інші народи.
Одним словом, ми маємо увійти у спілкування один з одним, у діалог, який, по суті, є альфою й омегою нашого перебування у світі.
Ці ж вибори пересвідчувають, що кожний з нас має свою систему чорнотропів, кожний з нас має свою систему маршрутів і кожний у своїй манії грандіоза, у надмірному перебільшенні свого егоїзму вважає, що тільки його істина має бути наскрізного і обов’язковою. Тоді вона складається з дуже багатьох фрагментів національного життя, які, входячи в органічний діалог одне з одним, і складають його цілість.
До цього діалогу нам ще доволі далеко. Але все ж таки маю надію, що ці вибори одночасно засвідчили, що якась подоба діалогу цього починається. Принаймні, у системах тих чи тих об’єднаних сил, що до них інколи входять дуже різні політичні групи. Словом, органічна національна цілість - це проблема, над якою безперестанку треба працювати. І над нею, над цією остаточною проблемою ми не встигли остаточно попрацювати у 20 столітті. Що ж, на початку 21-го продовжимо цю роботу. Останні свідчення є нібито свідченням цієї роботи, її драматичних і позитивних моментів.
Володимир Ляшко:
Знову обраний до Верховної Ради поет і комуніст Борис Олійник стверджує, що він належить до української меншини у парламенті і що час рятувати українську культуру. Послухаємо його:
Я б виходив із суворих реалій, коли говорив, що я репрезентую українську меншину в українському парламенті. У принципі, завоювавши незалежність, - що б знову наш народ, взагалі, не перетворився у меншину. Ми - та основа в Україні, яка дала ім’я самій державі. Тому я вважаю, що українці мають бути все ж таки господарями в Україні, щедрими до всіх народів, які живуть під небесами нашого благословенного краю. За деякими прикметними ознаками, ми втрачаємо те, що здобули за тих радянських часів, які нині страшенно побиваються. Я не ностальгую за минулим, але Ви все-таки подивіться і зрівняйте:, що було, і що ми маємо.
Було 60% видань українською мовою, а решта російською та іншими. Тепер, якщо ви на книжкових розвалищах знайдете 5,7 10% української літератури – ви, очевидно, будете безмежно щасливі.
Так що так звані “круті патріоти”, викричавшись на мітингах, на цьому і завершили свій бій. Я так відчув, що поки ми чекатиме від цих українолюбів, що вони дещо зроблять для України, то, напевне, все-таки ліве крило візьметься до захисту нашого національного профілю і будуть боротися за справді незалежну соборну передбачувану правову державу Україну. Оскільки ми належимо до української меншини у парламенті, то нам доводиться дружити з усіма іншими, які зараз являють собою більшість.
Отже у нас практика все-таки співробітництва з більшістю. Тому ми у наступному парламенті будемо призбирувати партнерів, а не плодити опонентів. Чимало тих, хто зараз іде під крилом України , вони забудуть на другий день про Україну і розбіжаться по своїх національних квартирах. Щодо самості, це поняття досить розмите. Бо воно складається з кількох компонентів: це самостійне мислення, самостійна точка зору, самостійна зовнішня політика. З рештою, ми повинні не ходити по підтинню в Європі, випрошуючи, а нормально працювати на паритетних началах і не тільки вчитися, але й не допускати, щоб нас учили кожного дня.
Володимир Ляшко:
Відомий політик Юлія Тимошенко теж переконана, що час дій із захисту українських національних інтересів настав, тільки вона бачить ці дії дещо під іншим ракурсом.
Говорить Юлія Тимошенко:
Я думаю послідовність зрозуміла. Перше –зараз не втратити шанс і змінити владну команду, яка зраджувала Україні десять років, на ту команду, яка по-перше, віддана Україні, яка віддана людям, яка добре розуміє інтереси України і як їх захищати.
Мені здається, як ніколи, зараз є такий шанс в України. Ми не маємо громадянського права його втратити. Я переконана, що два роки ми не можемо чекати. Бо за два роки стільки втрат буде, що дуже важко їх буде повертати потім, а може, і неможливо. А національні інтереси України – це розуміти, що є факторами впливу на геополітичну політику задля того, щоб не втрачати ресурси України, можливості, важіль впливу, а навпаки, користуючись глобальним простором, прирощувати можливості України. Це і є, власне кажучи, національна стратегія.
І, як наслідок, це нормальне життя людей. Я вірю в те, що Україна сьогодні має шанс розпочати створювати для своїх громадян і для всього світу взірці гармонійного політичного життя.
Це є місія України. Я в це свято вірю.
Володимир Ляшко:
Тему продовжує “Коментар із нагоди” Сергія Грабовського:
Минула виборча кампанія дала декілька дуже своєрідних прикладів розуміння українськості як такої й національних інтересів України деякими суб‘єктами цієї кампанії. Ідеться не про маргінальні політичні утворення, котрі фактично ставили на меті ліквідацію незалежності України – з усіма наслідками, що випливають звідси.
І навіть не про комуністів, котрих Борис Олійник чомусь вважає здатними на захист української тожсамості (а от 60% виборців цієї партії – за об‘єднання з Росією в одній державі і проти державного статусу української мови; є підстави вважати, що ці виборці краще розуміють суть позиції КПУ, ніж четвертий номер партійного списку, поет Борис Олійник). Ідеться про знакові постаті “партії влади”, інакше званої блоком “За єдину Україну”, та об‘єднаних соціал-демократів.
Почнемо з останніх. Коли публіка, котра претендує зватися ідейними спадкоємцями Лесі Українки, Івана Франка чи Михайла Грушевського, починає боротися, як вона сама каже, з українським націоналізмом, користуючись при цьому типово кадебістським лексиконом, то вона демонструє не тільки власне невігластво укупі з цинізмом. А й те, що Україна для неї – тільки територія для власних бізнесових оборудок. Що ж стосується лідерів блоку “За єдину Україну”, то вони не прохопилися ані словом протесту проти брутальної, заснованої на історичній і політичній неправді антиукраїнської кампанії, проведеної московськими мас-медіа перед виборами 31 березня.
Ба більше: у телеефірах Україна-Росія лідери цього блоку не протестували проти нісенітниці і бруду, вихлюпнутих на український
визвольний рух з використанням тієї ж кадебістської лексики й логіки. Можливо, і цій команді рідна та близька ідея Української держави, яка не служить національним інтересам усієї спільноти, і тому дбає про її честь і гідність, а прислуговує потребам владних кланів? Хотілося б помилитися.
Володимир Ляшко:
У досить далекому минулому також існувала проблема тожсамості України й захисту національних інтересів. Більше того: ця проблема теж часом розв‘язувалася за допомогою виборчого механізму. Виповнилося 312 років від смерті Київського митрополита Ґедеона Святополка-Четвертинського, наслідки своєрідного розв‘язання котрим проблеми українських національних інтересів відчутні і понині. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов:
Український князь Григорій Святополк-Четвертинський (у чернецтві – Ґедеон) упродовж двадцяти одного року був єпископом Луцьким та Острозьким Київської православної митрополії. 1684 року він переїхав до Києва, а звідти – до Батурина. Наступного року гетьман Лівобережжя Іван Самойлович (якому Четвертинський доводився сватом) домігся дозволу московського уряду на обрання Ґедеона митрополитом Київським.
Для виборів гетьман скликав у липні у Києві церковний собор, проте Константинопольський патріарх не дав згоди на його проведення. Єпископи, обізнані із промосковською орієнтацією кандидата, на собор не з’явилися. Всупереч канонам православ’я, присутні на соборі, миряни – переважно посланці гетьмана, – обрали Ґедеона митрополитом. І хоча єпископи негайно зібралися на інший собор і визнали вибори незаконними, їхній протест не мав наслідків.
Уже у жовтні Четвертинський на чолі великої делегації прибув до Москви. А 8 листопада патріарх Московський Йоаким висвятив Ґедеона на митрополита Київського і прийняв від нього присягу (цитата): «Причитання ніякого до Константинопольського патріарха не мати, під послушанням у нього не бути і з-під його пастви цілком відстати».
У травні 1686 року царські дипломати в обмін на 200 золотих монет та 120 соболиних шкурок отримали від Константинопольського патріарха Діонісія грамоти про передачу архіпастирства над Київським митрополичим престолом Московському патріарху. У розписці про отримання хабара Діонісій назвав його «милостинею».
27 січня 1688 року Московський патріарх заборонив Ґедеонові іменуватися «митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі», вилучив з-під його юрисдикції Києво-Печерську лавру, Полоцький Богоявленський та Межигірський монастирі, а також Чернігівську єпархію. Незабаром була введена московська цензура на видання друкарні Києво-Печерського монастиря.
Ґедеон Святополк-Четвертинський помер 6 квітня 1690 року.
