Белград, 9 квітня 2002 – На запитання, якої він національності, учень другого класу початкової школи у Сербії повинен відповісти – я серб. Це не жарт. Учні повинні відповідати так, як написано в підручниках. А в них чорним по білому зазначено: “Ми – сербський народ православної віри. Колиска нашого народу – Косово. Наш народ п’ятсот років був під турецькою владою”. І так далі. Усі підручники підготовлено у Белграді й перекладено мовами нацменшин угорською, словацькою, румунською, українською тощо.
Нагадаємо, що в комуністичній Югославії для нацменшин друкувалися окремі підручники, які були пристосовані до кожного реґіону країни та до кожної нації. За часів Мілошевича, під приводом боротьби проти сепаратизму етнічних албанців, було запроваджено єдині підручники для усіх школярів. Освітнім органам у Бeлграді це сподобалося і не дивлячись на падіння диктатури Мілошевича й досі дотримуються такої практики.
У вісьмох підручниках історії, скажімо, немає жодного розділу про історію народів, які становлять одну третину населення країни. В них іде мова лише про волелюбність та правдолюбність “нашого”, тобто сербського народу, про “наших”, тобто сербських князів й королів. Єдиним винятком є підручники рідної мови й літератури. Отож, дозволено мати лише свою мову й свою літературу. А де ж музика, малярство, архітектура та усе інше без чого немає національної культури й національної свідомості?
В недавно ухваленому законі про захист прав і свобод нацменшин, до речі, записано, що навчальна програма ”значною мірою містить теми, які стосуються історії, мистецтва й культури національних меншин”. Проте, в законі не написано, коли буде ухвалено нові навчальні програми та коли до них буде пристосовано підручники. Дітям залишається чекати або – учитися в школі одному, а вдома іншому. Або – асимілюватися.
Нагадаємо, що в комуністичній Югославії для нацменшин друкувалися окремі підручники, які були пристосовані до кожного реґіону країни та до кожної нації. За часів Мілошевича, під приводом боротьби проти сепаратизму етнічних албанців, було запроваджено єдині підручники для усіх школярів. Освітнім органам у Бeлграді це сподобалося і не дивлячись на падіння диктатури Мілошевича й досі дотримуються такої практики.
У вісьмох підручниках історії, скажімо, немає жодного розділу про історію народів, які становлять одну третину населення країни. В них іде мова лише про волелюбність та правдолюбність “нашого”, тобто сербського народу, про “наших”, тобто сербських князів й королів. Єдиним винятком є підручники рідної мови й літератури. Отож, дозволено мати лише свою мову й свою літературу. А де ж музика, малярство, архітектура та усе інше без чого немає національної культури й національної свідомості?
В недавно ухваленому законі про захист прав і свобод нацменшин, до речі, записано, що навчальна програма ”значною мірою містить теми, які стосуються історії, мистецтва й культури національних меншин”. Проте, в законі не написано, коли буде ухвалено нові навчальні програми та коли до них буде пристосовано підручники. Дітям залишається чекати або – учитися в школі одному, а вдома іншому. Або – асимілюватися.
