Київ, 12 квітня 2002 – В ефірі програма “Ми – український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Сьогодні у випуску: “Ідейні батьки шістдесятників”, “Кримські татари в органах влади Криму”, “Єпископ, який не скорився перед НКВД”.
Хто саме був ідейними батьками інтелігенції 60-х років? Розповідає ведучий циклу “Шістдесятники” культуролог Роман Корогодський:
Будь-яке історико-культурне явище не може виникнути на порожньому місці. Воно обов’язково укорінене. Корінням шістдесятництва було Українське Відродження. У переважній більшості його розстріляли. Решту взяли в полон. Полонені в 60-х поводили себе по-різному: одні замовкли навіки й для нового громадського життя були мертві (Тичина, В. Домонтович, Глущенко), одні потужно працювали, часом згадуючи самих себе (Бажан, Ірина Вільде, Сенченко, Рильський), були такі, що безпосередньо себе зв’язували із шістдесятниками (Антоненко-Давидович, Кочур, Логвин, Компан, Апанович, Брайчевський, Лукаш, Коваленко, Захарасевич-Липа, Левицький, Вешниха, Петрицька, Гмиря Віра, Дроб’язко Лія). Йтиметься про останніх.
Наші друзі були різного віку, і, скажімо, Льоня Коваленко, Михайло Брайчевський та Микола Лукаш ніяк не тягнуть на “батьків”, але Льоня брав участь у Другій світовій війні, Михайло мав такий науковий авторитет, що, хоч як ми не були духовно близькі, дистанцію завжди відчували, а Микола – це взагалі унікум: знав понад сорок мов і був безмежно самобутньою особистістю.
Батьки різнилися не лише за віком, а й за суспільним темпераментом, мірою обережности та й творчим потенціалом впливу на нас. На мене найбільший вплив мали Григорій Никонович Логвин, Григорій Порфирович Кочур, Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, але найближчими були Галина Лук’янівна Захарасевич-Липа, Леопольд Іванович Левицький (це – Львів), а в Києві – Лідія Євгенівна Вовчик-Блакитна, Олена Станіславівна Компан, Віра Августівна Гмиря… Окремо варто згадати Варвару Олексіївну Губенко-Маслюченко (Вишниху – так називали вдову Остапа Вишні).
Якщо Логвин тримався відкрито, активно співпрацював із шістдесятниками, просвіщав нас (мої знання з архітектури – виключно його заслуга), возив по Україні (Переяслав-Хмельницький, Хотин), то Кочур був прямою протилежністю: був дуже привітний лише до малої групки близьких людей, не мав ніяких загальних контактів, здається, раз на тиждень з’являвся в Києві (у книжковому магазині “Сяйво” – був знаменитий бібліофіл), а жив і працював у Ірпіні, куди постійно їздили групками шістдесятники, неначе в Мекку. Якщо Григорій Никонович був динамічний культуртрегер, а по житті – практична мудра людина, то Григорій Порфирович Кочур був гуру. Він був інтимніший. За ним була легенда: сидів у тюрмах, таборах, будував Бєломоро-Балтійський канал… З другого боку, знав Миколу Костьовича Зерова, міг годинами розповідати чи про неокласиків, яких особисто знав, чи про Шекспіра… Давав читати рідкісні книжки.
Назвав оце висилання “Духовні батьки шістдесятників”, але вони передавали нам не лише досвід творення культури, не лише духовність. Якось непомітно вони стали нашими друзями, порадниками, підтримували нас словом і ділом. Особливо діловими були Варвара Олексіївна (та, що “Вишниха”) й Григорій Никонович Логвин, який навіть допомагав улаштувати мене на службу після чергового звільнення з роботи.
У наших духовних батьків були кілька, умовно скажемо, “салонів” (тепер таке навіть не можна уявити!). Передусім, у “Вишнихи”. Абсолютно розкішний салон! Велика вітальня, фортеп’яно, величезний килим на стіні й родинні світлини в замочка елегантно розкидані по килиму, на протилежній стіні – портрет Павла Михайловича Губенка, в миру – Остапа Вишні. Мене туди привів Лесь Танюк, який дружив з господинею, ще будучи студентом. Варвара Олексіївна царювала. Була дотепна, владна, гостра на язик. Могла висміяти кого завгодно. Гостила знаменито.
Інший салон був у милої Лії Наумівні Дроб’язко. Значно скромніший, але душевніший. Там можна було зустріти й Кочура, і Лукаша (вони поруч жили), й Дейчів, Танюків (з Москви). Точилися навкололітературні розмови зачасом з пречудовим варенням і просто фантастичними пундиками, рогаликами, пирогами, завиванцями, тортами, які геніально випікала Лія Наумівна. А жила вона по смерті Євгена Дроб’язка скромно. Допомагав син, і “салон”, хоч і скромніший, продовжував функціонувати. Чарівна Лія Наумівна повторювала: “Нє оскудєєт рука дающего…”
Фактично суперсалоном була “квартира-музей Бориса Романовича Гмирі” зі своїми знаменитими щомісячними вечорами 20 числа. Віра Августівна, вчений-біолог за фахом і подвижник за покликанням душі, вела вечори десятки років і була справжнім творцем ферментального міта великого співака ХХ століття. У 70-х роках після арештів вогник “музея Гмирі” був єдиним джерелом справжньої культури й високої духовости. Там збиралися жінки заарештованих шістдесятників – Галя Пронюк, Віра Лісова, Валентина Стус... Регулярно приходила “Вишниха”, друг їхнього дому, Олена Станіславівна Компан, відомий історик і дисидент.
Розмаїття контактів, цілеспрямованого спілкування зі старшою генерацією надзвичайно збагачували шістдесятників. Ми, нарешті, довідалися про конкретні долі мистців “Розстріляного Відродження”, про їхній ідейний і формозмістовий штиб мислення. І тут не згадати інтелектуально насичені виступи Миколи Платоновича Бажана й Анатоля Галактіоновича Петрицького на вечорі пам’яти Леся Курбаса, а за тим – Миколи Куліша, просто неможливо. Це було для мене одкровення. Від 1962 року почав розуміти, що тридцять років тому в Україні існувала справжня европейська культура. ЇЇ знищили комуністи, Імперія зла, тоталітаризм. Враження було таке велике, що згодом Анатоль Макаров і я написали сценарій “Анатоль Петрицький”, який зняв Роман Балаян (це був перший його фільм, і тут же стрічку заборонили)…
Забороняли все! Але не могли заборонити ходячій енциклопедії Українського Відродження розповсюджувати свої безмежні знання доби та її героїв. Він сам був героєм того часу. І жертвою. Йтиметься про Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича, який уособлював усі тут перераховані якости інших і мав одну неповторну – він був утіленням громадянської поведінки, був лицарем без страху й докору, був для всіх нас Батьком, з великої літери, авторитет якого непохитний.
За тих часів я часто бував на Богдана Хмельницького, 68 і 86. Там жили мої друзі – Михайлина Коцюбинська й Толя Макаров. Там жив Борис Дмитрович, і ми часто зустрічалися. Він зупинявся, і я перед живим класиком нітився. Завжди питав, чи я вже влаштувався на роботу, і сумно посміхнувшись казав: ”Коли козак у полі, тоді він на волі…” Також посміхався й відповідав: “Ще на волі…” Обмінювалися біжучою інформацією й розходилися. Ближчих узаємин між нами не було. Та я знав від Михайлини найменші подробиці про переслідування Бориса Дмитровича.
Михайлина гарно побачила й описала його портрет: “Струнка сухорлява постать. Благородна постава. Срібна сивина. Висока сива смушева шапка. Ціпок у руці, але хода впевнена, сягниста… він іде, думає про щось своє, але завжди радий привітати знайому людину, вступити з нею в розмову. Усмішка відкрита, промениста”.
Михайлина Коцюбинська написала прекрасні спогади про Бориса Дмитровича, уривки з яких я наведу: “Колись Альберт Швейцер, пояснюючи мотиви своїх вчинків, свою модель життя, твердив, що найголовніше для людини – цільної, відповідальної в повному розумінні цього слова – «зробити своє життя аргументом для своєї філософії»… Високо цінуючи художнє значення творчого доробку Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича, який нам ще належить гідним чином осмислити й оцінити, я все ж таки насмілюся твердити, що найголовніший його твір – це він сам. – І далі, – Він не соромився. Він висловлював. Не вмів і не бажав оглядатися, зважати на ситуацію. Іноді це виглядало недоречним, нетактовним, безнадійним, провокативним навіть – при нашій скутості. Він же був – наперекір усьому – абсолютно і незмінно розкутим... він не втрачав оптимізму. Такого, здавалося, недоречного навіть, який подекуди аж дратував свідомим “нерозумінням” (у лапках!) ситуації. А він і не хотів “розуміти”, не хотів піддаватися їй, бо спирався на підставові людські цінності, без яких світ перестав обертатися… Спілкування з ним було школою людської поведінки, і це незмінно вабило до нього живі душі – незалежно від віку. Тому й горнулася до нього молодь. І серед наймолодших завжди Антоненко-Давидович… Завжди світилася в ньому віра, і на цей вогник ми всі зліталися”.
Свої спогади Михайлина Коцюбинська назвала “Лицар ідеї”. Валерій Шевчук любить повторювати Антоненка-Давидовича, який розповідав про себе й про своїх побратимів, як про “лицарів абсурдних ідей”. І я згадав, що саме від Бориса Дмитровича вперше почув правду про Українську народну республіку, яку він, молодий вояк УНР, захищав від більшовицької навали з півночі. Історично – приречено. Історіософськи – немислимо. Філософськи – абсурдно… Та існує нація самим фактом життя таких, як Антоненко-Давидович, Кочур, Лукаш. Їх можна зігнути в дугу. Їх можна відправити на лісоповал у Сибір, Біломоро-Балтійський канал, приректи на голод (Лукаша, зокрема), та в межах однієї генерації вони Божою милістю постали казковим птахом Феніксом і естафету передали генерації Стуса, Світличного, Марченка. Ні! То лицарі неабсурдних ідей.
У 60-х ми зустрілися з лицарями – духовими батьками. Царство їм небесне!
Олекса Боярко:
Яким після недавніх виборів є рівень представництва кримських татар у органах влади Криму? Про це розповідає Володимир Притула:
У парламенті автономії, за попередніми даними, тепер буде не менше 7 кримських татар. Доля ще одного депутата, підтриманого Меджлісом кримськотатарського народу, зараз вирішується у суді. Загалом лише один кримський татарин – Лентун Безазієв, комуніст і соратник Леоніда Грача, не був висунутий загальнонаціональними з’їздом – Курултаєм кримськотатарського народу. Втім, у найкращому випадку – 7 депутатів – це рівно удвічі менше, аніж у парламенті автономії зразка 1994–98 років. Тоді Курултай мав впливову й активну фракцію, а її кілька членів посідали керівні посади у Верховній Раді АРК. 7% – це також значно менше частки кримських татар, які складають 12% від усього населення автономії.
Два місяці тому лідер Меджлісу Мустафа Джемілєв заявляв, що у випадку, коли кримські татари не будуть адекватно представлені в органах влади Криму, Курултай закличе співвітчизників до масових виступів з вимогами про перевибори Верховної Ради Криму і створення спеціального механізму, який би гарантував участь корінного народу у співуправлінні автономією.
У четвер в інтерн’ю для Радіо Свобода Мустафа Джемілєв заявив, що Меджліс зараз збирає інформацію про підсумки виборів та результати виступу кримських татар. Ближчим часом їх розгляне Меджліс, а потім, за необхідності – і Курултай. Пан Джемілєв каже, що за результатами виборів представництво кримських татар в місцевих органах влади Криму дещо зросло. Втім, воно менше від очікуваного, і значно менше від відсотка кримськотатарського населення у тому чи іншому регіоні. Лідер Меджлісу каже, що на новообраних депутатів в останні дні посилився тиск з боку певних політичних сил, які мають можливість впливати на судову гілку влади. В результаті рівень представництва кримських татар реально може знизитися майже удвічі. А це означає, що етнополітична стабільність в Криму – знову під загрозою.
Олекса Боярко:
Які головні події, пов’язані з етнонаціональними стосунками, відбулися в Україні і навколо неї? Відповідь на це питання – в “Етнополітичному огляді тижня”, який зробила Надія Шерстюк:
Майже 82 відсотки харків’ян висловилися за використання російської мови разом з українською в усіх сферах громадського життя міста. Такі дані оприлюднила у понеділок, 8 квітня, Харківська міська виборча комісія. Нагадаємо, що питання про статус російської мови в Харкові було винесене на консультативне опитування, яке проводилося 31 березня під час виборів і, до речі, обійшлося міському бюджету у 5 тисяч гривень. Тепер за результатами голосування міськрада звернеться до ВР з відповідною заявою.
Громадська рада українсько-російського співробітництва разом з Міністерством освіти і Міністерством культури РФ ініціювала проведення конкурсу “Україна в серці моєму”. Конкурс, а це написання твору на цю тему, буде проводитись серед школярів по всіх областях Росії. За словами одного з організаторів конкурсу Андрія Шаромова, журі складатиметься з відомих громадських і культурних діячів Росії і України, а очолить його віце-прем’єр російського уряду Валентина Матвієнко.
На цьому тижні в Будапештському університеті імені Лоранда Етвеша відкрилась кафедра української філології. Її діяльність буде сприяти підвищенню статусу української мови. Вона отримає такий же рівнозначний статус, як інші слов’янські мови, котрі вивчаються в Будапештському університеті, наголосив керівник кафедри Іштван Неморкої. Як заявив політичний держсекретар Міністерства іноземних справ Угорщини Жолт Немет, після відкриття кафедри української філології в Будапешті буде створена кафедра унгарології в Київському національному університеті.
Олекса Боярко:
14 квітня виповнюється 91 рік від народження єпископа Української греко-католицької церкви Теодора Ромжі. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов:
Георгій-Теодор Ромжа народився 14 квітня 1911 року у селі Великий Бичків на Закарпатті. Він закінчив гімназію у Хусті, вивчав філософію та богослов’я в Папському університеті у Римі. Там на Святвечір 1935 року Ромжа був висвячений на диякона. У липні 1937 року він повернувся на Закарпаття, згодом викладав філософію в Ужгородській семінарії. Тридцяти трьох років Ромжа став єпископом Мукачівської греко-католицької єпархії.
Після захоплення Закарпаття наприкінці жовтня 1944 року представники радянської влади безуспішно намагалися схилити Ромжу до співпраці. Проте владика не підписав маніфест про возз’єднання Закарпаття з радянською Україною і відмовився агітувати вірних за участь у виборах. Він домагався від радянського уряду звільнення заарештованих та висланих священиків і ченців, неодноразово звертався до Верховної Ради з протестом проти закриття монастирів та конфіскації храмів. Єпископ не погодився перейти у російське православ’я і переконував своїх вірних «нічого не боятися». «Наша Церква, – повторював він, – існуватиме тут доти, доки ми сильні».
1947 року Хрущов запропонував Сталінові «знищити терористичне гніздо Ватикану в Ужгороді» і отримав дозвіл підготувати замах на життя єпископа. 27 жовтня, під час повернення Ромжі з Мукачева до Ужгорода, агенти МГБ інсценізували дорожню аварію. Побачивши, що єпископ не загинув, нападники жорстоко побили його. Доставлений у важкому стані до Мукачівської лікарні, Теодор Ромжа був там отруєний співробітницею держбезпеки проти ночі 1-го листопада.
У червні минулого року, під час візиту до України Папи Римського Івана Павла Другого, Теодор Ромжа був оголошений Святим Української греко-католицької церкви.
Сьогодні у випуску: “Ідейні батьки шістдесятників”, “Кримські татари в органах влади Криму”, “Єпископ, який не скорився перед НКВД”.
Хто саме був ідейними батьками інтелігенції 60-х років? Розповідає ведучий циклу “Шістдесятники” культуролог Роман Корогодський:
Будь-яке історико-культурне явище не може виникнути на порожньому місці. Воно обов’язково укорінене. Корінням шістдесятництва було Українське Відродження. У переважній більшості його розстріляли. Решту взяли в полон. Полонені в 60-х поводили себе по-різному: одні замовкли навіки й для нового громадського життя були мертві (Тичина, В. Домонтович, Глущенко), одні потужно працювали, часом згадуючи самих себе (Бажан, Ірина Вільде, Сенченко, Рильський), були такі, що безпосередньо себе зв’язували із шістдесятниками (Антоненко-Давидович, Кочур, Логвин, Компан, Апанович, Брайчевський, Лукаш, Коваленко, Захарасевич-Липа, Левицький, Вешниха, Петрицька, Гмиря Віра, Дроб’язко Лія). Йтиметься про останніх.
Наші друзі були різного віку, і, скажімо, Льоня Коваленко, Михайло Брайчевський та Микола Лукаш ніяк не тягнуть на “батьків”, але Льоня брав участь у Другій світовій війні, Михайло мав такий науковий авторитет, що, хоч як ми не були духовно близькі, дистанцію завжди відчували, а Микола – це взагалі унікум: знав понад сорок мов і був безмежно самобутньою особистістю.
Батьки різнилися не лише за віком, а й за суспільним темпераментом, мірою обережности та й творчим потенціалом впливу на нас. На мене найбільший вплив мали Григорій Никонович Логвин, Григорій Порфирович Кочур, Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, але найближчими були Галина Лук’янівна Захарасевич-Липа, Леопольд Іванович Левицький (це – Львів), а в Києві – Лідія Євгенівна Вовчик-Блакитна, Олена Станіславівна Компан, Віра Августівна Гмиря… Окремо варто згадати Варвару Олексіївну Губенко-Маслюченко (Вишниху – так називали вдову Остапа Вишні).
Якщо Логвин тримався відкрито, активно співпрацював із шістдесятниками, просвіщав нас (мої знання з архітектури – виключно його заслуга), возив по Україні (Переяслав-Хмельницький, Хотин), то Кочур був прямою протилежністю: був дуже привітний лише до малої групки близьких людей, не мав ніяких загальних контактів, здається, раз на тиждень з’являвся в Києві (у книжковому магазині “Сяйво” – був знаменитий бібліофіл), а жив і працював у Ірпіні, куди постійно їздили групками шістдесятники, неначе в Мекку. Якщо Григорій Никонович був динамічний культуртрегер, а по житті – практична мудра людина, то Григорій Порфирович Кочур був гуру. Він був інтимніший. За ним була легенда: сидів у тюрмах, таборах, будував Бєломоро-Балтійський канал… З другого боку, знав Миколу Костьовича Зерова, міг годинами розповідати чи про неокласиків, яких особисто знав, чи про Шекспіра… Давав читати рідкісні книжки.
Назвав оце висилання “Духовні батьки шістдесятників”, але вони передавали нам не лише досвід творення культури, не лише духовність. Якось непомітно вони стали нашими друзями, порадниками, підтримували нас словом і ділом. Особливо діловими були Варвара Олексіївна (та, що “Вишниха”) й Григорій Никонович Логвин, який навіть допомагав улаштувати мене на службу після чергового звільнення з роботи.
У наших духовних батьків були кілька, умовно скажемо, “салонів” (тепер таке навіть не можна уявити!). Передусім, у “Вишнихи”. Абсолютно розкішний салон! Велика вітальня, фортеп’яно, величезний килим на стіні й родинні світлини в замочка елегантно розкидані по килиму, на протилежній стіні – портрет Павла Михайловича Губенка, в миру – Остапа Вишні. Мене туди привів Лесь Танюк, який дружив з господинею, ще будучи студентом. Варвара Олексіївна царювала. Була дотепна, владна, гостра на язик. Могла висміяти кого завгодно. Гостила знаменито.
Інший салон був у милої Лії Наумівні Дроб’язко. Значно скромніший, але душевніший. Там можна було зустріти й Кочура, і Лукаша (вони поруч жили), й Дейчів, Танюків (з Москви). Точилися навкололітературні розмови зачасом з пречудовим варенням і просто фантастичними пундиками, рогаликами, пирогами, завиванцями, тортами, які геніально випікала Лія Наумівна. А жила вона по смерті Євгена Дроб’язка скромно. Допомагав син, і “салон”, хоч і скромніший, продовжував функціонувати. Чарівна Лія Наумівна повторювала: “Нє оскудєєт рука дающего…”
Фактично суперсалоном була “квартира-музей Бориса Романовича Гмирі” зі своїми знаменитими щомісячними вечорами 20 числа. Віра Августівна, вчений-біолог за фахом і подвижник за покликанням душі, вела вечори десятки років і була справжнім творцем ферментального міта великого співака ХХ століття. У 70-х роках після арештів вогник “музея Гмирі” був єдиним джерелом справжньої культури й високої духовости. Там збиралися жінки заарештованих шістдесятників – Галя Пронюк, Віра Лісова, Валентина Стус... Регулярно приходила “Вишниха”, друг їхнього дому, Олена Станіславівна Компан, відомий історик і дисидент.
Розмаїття контактів, цілеспрямованого спілкування зі старшою генерацією надзвичайно збагачували шістдесятників. Ми, нарешті, довідалися про конкретні долі мистців “Розстріляного Відродження”, про їхній ідейний і формозмістовий штиб мислення. І тут не згадати інтелектуально насичені виступи Миколи Платоновича Бажана й Анатоля Галактіоновича Петрицького на вечорі пам’яти Леся Курбаса, а за тим – Миколи Куліша, просто неможливо. Це було для мене одкровення. Від 1962 року почав розуміти, що тридцять років тому в Україні існувала справжня европейська культура. ЇЇ знищили комуністи, Імперія зла, тоталітаризм. Враження було таке велике, що згодом Анатоль Макаров і я написали сценарій “Анатоль Петрицький”, який зняв Роман Балаян (це був перший його фільм, і тут же стрічку заборонили)…
Забороняли все! Але не могли заборонити ходячій енциклопедії Українського Відродження розповсюджувати свої безмежні знання доби та її героїв. Він сам був героєм того часу. І жертвою. Йтиметься про Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича, який уособлював усі тут перераховані якости інших і мав одну неповторну – він був утіленням громадянської поведінки, був лицарем без страху й докору, був для всіх нас Батьком, з великої літери, авторитет якого непохитний.
За тих часів я часто бував на Богдана Хмельницького, 68 і 86. Там жили мої друзі – Михайлина Коцюбинська й Толя Макаров. Там жив Борис Дмитрович, і ми часто зустрічалися. Він зупинявся, і я перед живим класиком нітився. Завжди питав, чи я вже влаштувався на роботу, і сумно посміхнувшись казав: ”Коли козак у полі, тоді він на волі…” Також посміхався й відповідав: “Ще на волі…” Обмінювалися біжучою інформацією й розходилися. Ближчих узаємин між нами не було. Та я знав від Михайлини найменші подробиці про переслідування Бориса Дмитровича.
Михайлина гарно побачила й описала його портрет: “Струнка сухорлява постать. Благородна постава. Срібна сивина. Висока сива смушева шапка. Ціпок у руці, але хода впевнена, сягниста… він іде, думає про щось своє, але завжди радий привітати знайому людину, вступити з нею в розмову. Усмішка відкрита, промениста”.
Михайлина Коцюбинська написала прекрасні спогади про Бориса Дмитровича, уривки з яких я наведу: “Колись Альберт Швейцер, пояснюючи мотиви своїх вчинків, свою модель життя, твердив, що найголовніше для людини – цільної, відповідальної в повному розумінні цього слова – «зробити своє життя аргументом для своєї філософії»… Високо цінуючи художнє значення творчого доробку Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича, який нам ще належить гідним чином осмислити й оцінити, я все ж таки насмілюся твердити, що найголовніший його твір – це він сам. – І далі, – Він не соромився. Він висловлював. Не вмів і не бажав оглядатися, зважати на ситуацію. Іноді це виглядало недоречним, нетактовним, безнадійним, провокативним навіть – при нашій скутості. Він же був – наперекір усьому – абсолютно і незмінно розкутим... він не втрачав оптимізму. Такого, здавалося, недоречного навіть, який подекуди аж дратував свідомим “нерозумінням” (у лапках!) ситуації. А він і не хотів “розуміти”, не хотів піддаватися їй, бо спирався на підставові людські цінності, без яких світ перестав обертатися… Спілкування з ним було школою людської поведінки, і це незмінно вабило до нього живі душі – незалежно від віку. Тому й горнулася до нього молодь. І серед наймолодших завжди Антоненко-Давидович… Завжди світилася в ньому віра, і на цей вогник ми всі зліталися”.
Свої спогади Михайлина Коцюбинська назвала “Лицар ідеї”. Валерій Шевчук любить повторювати Антоненка-Давидовича, який розповідав про себе й про своїх побратимів, як про “лицарів абсурдних ідей”. І я згадав, що саме від Бориса Дмитровича вперше почув правду про Українську народну республіку, яку він, молодий вояк УНР, захищав від більшовицької навали з півночі. Історично – приречено. Історіософськи – немислимо. Філософськи – абсурдно… Та існує нація самим фактом життя таких, як Антоненко-Давидович, Кочур, Лукаш. Їх можна зігнути в дугу. Їх можна відправити на лісоповал у Сибір, Біломоро-Балтійський канал, приректи на голод (Лукаша, зокрема), та в межах однієї генерації вони Божою милістю постали казковим птахом Феніксом і естафету передали генерації Стуса, Світличного, Марченка. Ні! То лицарі неабсурдних ідей.
У 60-х ми зустрілися з лицарями – духовими батьками. Царство їм небесне!
Олекса Боярко:
Яким після недавніх виборів є рівень представництва кримських татар у органах влади Криму? Про це розповідає Володимир Притула:
У парламенті автономії, за попередніми даними, тепер буде не менше 7 кримських татар. Доля ще одного депутата, підтриманого Меджлісом кримськотатарського народу, зараз вирішується у суді. Загалом лише один кримський татарин – Лентун Безазієв, комуніст і соратник Леоніда Грача, не був висунутий загальнонаціональними з’їздом – Курултаєм кримськотатарського народу. Втім, у найкращому випадку – 7 депутатів – це рівно удвічі менше, аніж у парламенті автономії зразка 1994–98 років. Тоді Курултай мав впливову й активну фракцію, а її кілька членів посідали керівні посади у Верховній Раді АРК. 7% – це також значно менше частки кримських татар, які складають 12% від усього населення автономії.
Два місяці тому лідер Меджлісу Мустафа Джемілєв заявляв, що у випадку, коли кримські татари не будуть адекватно представлені в органах влади Криму, Курултай закличе співвітчизників до масових виступів з вимогами про перевибори Верховної Ради Криму і створення спеціального механізму, який би гарантував участь корінного народу у співуправлінні автономією.
У четвер в інтерн’ю для Радіо Свобода Мустафа Джемілєв заявив, що Меджліс зараз збирає інформацію про підсумки виборів та результати виступу кримських татар. Ближчим часом їх розгляне Меджліс, а потім, за необхідності – і Курултай. Пан Джемілєв каже, що за результатами виборів представництво кримських татар в місцевих органах влади Криму дещо зросло. Втім, воно менше від очікуваного, і значно менше від відсотка кримськотатарського населення у тому чи іншому регіоні. Лідер Меджлісу каже, що на новообраних депутатів в останні дні посилився тиск з боку певних політичних сил, які мають можливість впливати на судову гілку влади. В результаті рівень представництва кримських татар реально може знизитися майже удвічі. А це означає, що етнополітична стабільність в Криму – знову під загрозою.
Олекса Боярко:
Які головні події, пов’язані з етнонаціональними стосунками, відбулися в Україні і навколо неї? Відповідь на це питання – в “Етнополітичному огляді тижня”, який зробила Надія Шерстюк:
Майже 82 відсотки харків’ян висловилися за використання російської мови разом з українською в усіх сферах громадського життя міста. Такі дані оприлюднила у понеділок, 8 квітня, Харківська міська виборча комісія. Нагадаємо, що питання про статус російської мови в Харкові було винесене на консультативне опитування, яке проводилося 31 березня під час виборів і, до речі, обійшлося міському бюджету у 5 тисяч гривень. Тепер за результатами голосування міськрада звернеться до ВР з відповідною заявою.
Громадська рада українсько-російського співробітництва разом з Міністерством освіти і Міністерством культури РФ ініціювала проведення конкурсу “Україна в серці моєму”. Конкурс, а це написання твору на цю тему, буде проводитись серед школярів по всіх областях Росії. За словами одного з організаторів конкурсу Андрія Шаромова, журі складатиметься з відомих громадських і культурних діячів Росії і України, а очолить його віце-прем’єр російського уряду Валентина Матвієнко.
На цьому тижні в Будапештському університеті імені Лоранда Етвеша відкрилась кафедра української філології. Її діяльність буде сприяти підвищенню статусу української мови. Вона отримає такий же рівнозначний статус, як інші слов’янські мови, котрі вивчаються в Будапештському університеті, наголосив керівник кафедри Іштван Неморкої. Як заявив політичний держсекретар Міністерства іноземних справ Угорщини Жолт Немет, після відкриття кафедри української філології в Будапешті буде створена кафедра унгарології в Київському національному університеті.
Олекса Боярко:
14 квітня виповнюється 91 рік від народження єпископа Української греко-католицької церкви Теодора Ромжі. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов:
Георгій-Теодор Ромжа народився 14 квітня 1911 року у селі Великий Бичків на Закарпатті. Він закінчив гімназію у Хусті, вивчав філософію та богослов’я в Папському університеті у Римі. Там на Святвечір 1935 року Ромжа був висвячений на диякона. У липні 1937 року він повернувся на Закарпаття, згодом викладав філософію в Ужгородській семінарії. Тридцяти трьох років Ромжа став єпископом Мукачівської греко-католицької єпархії.
Після захоплення Закарпаття наприкінці жовтня 1944 року представники радянської влади безуспішно намагалися схилити Ромжу до співпраці. Проте владика не підписав маніфест про возз’єднання Закарпаття з радянською Україною і відмовився агітувати вірних за участь у виборах. Він домагався від радянського уряду звільнення заарештованих та висланих священиків і ченців, неодноразово звертався до Верховної Ради з протестом проти закриття монастирів та конфіскації храмів. Єпископ не погодився перейти у російське православ’я і переконував своїх вірних «нічого не боятися». «Наша Церква, – повторював він, – існуватиме тут доти, доки ми сильні».
1947 року Хрущов запропонував Сталінові «знищити терористичне гніздо Ватикану в Ужгороді» і отримав дозвіл підготувати замах на життя єпископа. 27 жовтня, під час повернення Ромжі з Мукачева до Ужгорода, агенти МГБ інсценізували дорожню аварію. Побачивши, що єпископ не загинув, нападники жорстоко побили його. Доставлений у важкому стані до Мукачівської лікарні, Теодор Ромжа був там отруєний співробітницею держбезпеки проти ночі 1-го листопада.
У червні минулого року, під час візиту до України Папи Римського Івана Павла Другого, Теодор Ромжа був оголошений Святим Української греко-католицької церкви.
