Київ-Прага, 19 квітня 2002 - Не так давно світ вітав Юрія Володимировича Шевельова – Шереха з 90-літтям. Видатний український філолог, знаменитий літературний критик давно мав уже трохи неба над головою, осяяного славою. А в рідній Україні його книги побачили світ лише на схилі його віку. Збірники статей “Третя сторожа” та “Поза книжками і з книжок” з'явилися тут друком відповідно у 1993 та 1998 роках. “Так уже дивно буває на світі” – писав один знаменитий поет трагічної долі.
Юрій Шерех (Шевельов) довгі десятиліття мусів стріпувати із себе бридкі епітети “гнилого естетства”, “космополітизму”, ”націоналізму”, “зрадництва” тощо. Ці епітети очевидно стомлювали його, але він терпляче очікував справедливих часів, котрі б усе розставили по місцях. Тимчасом працював – напружено й плідно.
Його ювілейний вечір відбувся у столиці любленої України, вже незалежної від обов'язку наділяти кращих синів образливими епітетами. У Музеї літератури - символічно,що не в палаці “Україна”, перманентно окупованому то Аллою Пугачовою, то її “зайкою” Філіпом Кіркоровим , то не менш іменитими чужоземними гостями. Символізм причетності до справжності воістину іноді втілюється дивним чином в таких ось маленьких, скромних музейний залах…
Складна доля, непростий внутрішній світ, багато душа і могутня інтелектом творчість Юрія Шереха Шевельова привертають увагу сьогодні, домішуючи до болю втрати почуття сумної гордості. – Від того, що його знає світ. Від того, що його майже не знає батьківщина. Чому так?
Далі продовжує моя колега Надія Степула:
Хтось, можливо, схоче заперечити: мовляв, як це – батьківщина Шереха_Шевельова його не знає, на противагу світові? Та ж йому навіть премію тут присудили – Національну премію України імені Шевченка – у 2000 році, за книги “Третя сторожа” та “Поза книжками і з книжок”! Таки присудили (що за дивне слово “присуджувати”, між іншим… - А перед тим - двічі не присудили. Уже в незалежній Україні. Яка, в силу багатьох відомих і не відомих, трактованих і не трактованих причин продовжувала (і продовжує) залишатися совєтскою, точніше, совковою провінцією. Юрій Шевельов цьому не міг дивуватися. – “Картагена нашої провінційності має бути зруйнована, - писав він. – “Провінція – усе те, що не думає, що воно – столиця світу . Провінція – усе те, що не стверджує себе столицею світу. Провінція – не географія, а психологія. Не територія, а душа. Що доброго може бути з Назарету? Назарет був глухою провінцією. Звідти вийшов Ісус Назарей”.
Не так давно ярі борці з космополітизмом подарували б Шереху Шевельову за ці слова будь-який слідчий ізолятор у безмежній, сповненій ізоляторів країні. Але він був уже недосяжним для тих борців. Проте залишався досяжним для вихованих колишньою системою плеканців обмеженості, як ідеологічної так чисто людської. Для тих, хто ніяк не збагне різниці між безликим плакатним виявом життя і барвистою повнотою цього життя.
Саме тому Юрієві Шереху Шевельову в незалежній Україні двічі не дали Шевченківської премії, хоч він і був серед кандидатів. Не тому, що боялися його імені , не тому, що його твори були забороненими – уже ні!. У вільній Україні давно вже ніхто нічого не боїться. Тому, що загальмованість і на цей раз переважила дочасну світову славу претендента.
Здавалося б, про що вже говорити. За третім разом Шереху Шевельову таки присудили премією. Номенклатура здалася . Тоді ж і Борисові Нечерді - за збірку поезій “Остання книга” (не тільки за назвою “Остання”, а й насправді, бо премію поет отримав посмертно”. Час від часу українська дійсність приємно дивує.
Проте на дні бокалу, піднятого за цю премію, чорніла гіркота. Цикута провінційності плескалася на денці. Так уже й буде. Не вперше і не востаннє, мабуть, в історії. Монументальна постать скрупульозного Трудівника даленіє. Час уже ніколи не зітре його праць. В діапазоні немислимому. Він писав про стилі Київської Русі, про зв'язок між українським і польським бароко, про український романтизм та неокласицизм, досліджував творчість репресованих у 30-х роках Хвильового, Підмогильного та інших. Його статті були принциповими і відбивали самобутні погляди і на еміграційне письменство, і на становлення мови, і на історію літератури. Він “мав свої сумніви щодо схематичного розсортування окремих письменників позірно за “стильовим”, а по суті – за хронологічним принципом”, як сказав професор Гарвардського університету Григорій Грабович. Він означив історію літератури як археологію, котра “відкопує не колишні міста, а макети міст, які ніколи не були збудовані”. Методологією оцінки поезій Зуєвського, Осьмачки чи будь-кого для нього служили слова Макліша – “Поезія повинна бути, а не означати”. Він мав мужність говорити і писати оригінально, гостро, розумно, видобуваючи суть із багатозначності слів . Навіть промовисті назви його творів продовжують вражати. – “Над купкою попелу, що була Оксаною Лятуринською”.- Про Оксану лятуринську. Або “Колір нестримних палахтінь” – про “Вертеп” Аркадія Любченка. Він не ділив слова й життя . Напевно, знав істину. Бо хто ще міг, як не він, сформулювати історію літератури як “прекрасну повторюваність неповторного” і “неповторюваність повторного”? Це він написав: “Слова так само, як фарби в малярстві, …ніколи не можуть відбити повноти життя. Літературний твір ніколи не віддзеркалює повноти життя. Але в кожному мистецтві є туга за тим, щоб цю повноту життя відбити”.
Залишивши цей своєрідний маніфест навіть тим, хто ніколи не знав, або вже не пам'ятає, якою була його усмішка, які були в нього очі… Які вишні цвіли для нього.
Усі, хто пам'ятає, несуть з України квіти спогадів. А творчість Шереха Шевельова залишається запорукою його безсмертя…
Юрій Шерех (Шевельов) довгі десятиліття мусів стріпувати із себе бридкі епітети “гнилого естетства”, “космополітизму”, ”націоналізму”, “зрадництва” тощо. Ці епітети очевидно стомлювали його, але він терпляче очікував справедливих часів, котрі б усе розставили по місцях. Тимчасом працював – напружено й плідно.
Його ювілейний вечір відбувся у столиці любленої України, вже незалежної від обов'язку наділяти кращих синів образливими епітетами. У Музеї літератури - символічно,що не в палаці “Україна”, перманентно окупованому то Аллою Пугачовою, то її “зайкою” Філіпом Кіркоровим , то не менш іменитими чужоземними гостями. Символізм причетності до справжності воістину іноді втілюється дивним чином в таких ось маленьких, скромних музейний залах…
Складна доля, непростий внутрішній світ, багато душа і могутня інтелектом творчість Юрія Шереха Шевельова привертають увагу сьогодні, домішуючи до болю втрати почуття сумної гордості. – Від того, що його знає світ. Від того, що його майже не знає батьківщина. Чому так?
Далі продовжує моя колега Надія Степула:
Хтось, можливо, схоче заперечити: мовляв, як це – батьківщина Шереха_Шевельова його не знає, на противагу світові? Та ж йому навіть премію тут присудили – Національну премію України імені Шевченка – у 2000 році, за книги “Третя сторожа” та “Поза книжками і з книжок”! Таки присудили (що за дивне слово “присуджувати”, між іншим… - А перед тим - двічі не присудили. Уже в незалежній Україні. Яка, в силу багатьох відомих і не відомих, трактованих і не трактованих причин продовжувала (і продовжує) залишатися совєтскою, точніше, совковою провінцією. Юрій Шевельов цьому не міг дивуватися. – “Картагена нашої провінційності має бути зруйнована, - писав він. – “Провінція – усе те, що не думає, що воно – столиця світу . Провінція – усе те, що не стверджує себе столицею світу. Провінція – не географія, а психологія. Не територія, а душа. Що доброго може бути з Назарету? Назарет був глухою провінцією. Звідти вийшов Ісус Назарей”.
Не так давно ярі борці з космополітизмом подарували б Шереху Шевельову за ці слова будь-який слідчий ізолятор у безмежній, сповненій ізоляторів країні. Але він був уже недосяжним для тих борців. Проте залишався досяжним для вихованих колишньою системою плеканців обмеженості, як ідеологічної так чисто людської. Для тих, хто ніяк не збагне різниці між безликим плакатним виявом життя і барвистою повнотою цього життя.
Саме тому Юрієві Шереху Шевельову в незалежній Україні двічі не дали Шевченківської премії, хоч він і був серед кандидатів. Не тому, що боялися його імені , не тому, що його твори були забороненими – уже ні!. У вільній Україні давно вже ніхто нічого не боїться. Тому, що загальмованість і на цей раз переважила дочасну світову славу претендента.
Здавалося б, про що вже говорити. За третім разом Шереху Шевельову таки присудили премією. Номенклатура здалася . Тоді ж і Борисові Нечерді - за збірку поезій “Остання книга” (не тільки за назвою “Остання”, а й насправді, бо премію поет отримав посмертно”. Час від часу українська дійсність приємно дивує.
Проте на дні бокалу, піднятого за цю премію, чорніла гіркота. Цикута провінційності плескалася на денці. Так уже й буде. Не вперше і не востаннє, мабуть, в історії. Монументальна постать скрупульозного Трудівника даленіє. Час уже ніколи не зітре його праць. В діапазоні немислимому. Він писав про стилі Київської Русі, про зв'язок між українським і польським бароко, про український романтизм та неокласицизм, досліджував творчість репресованих у 30-х роках Хвильового, Підмогильного та інших. Його статті були принциповими і відбивали самобутні погляди і на еміграційне письменство, і на становлення мови, і на історію літератури. Він “мав свої сумніви щодо схематичного розсортування окремих письменників позірно за “стильовим”, а по суті – за хронологічним принципом”, як сказав професор Гарвардського університету Григорій Грабович. Він означив історію літератури як археологію, котра “відкопує не колишні міста, а макети міст, які ніколи не були збудовані”. Методологією оцінки поезій Зуєвського, Осьмачки чи будь-кого для нього служили слова Макліша – “Поезія повинна бути, а не означати”. Він мав мужність говорити і писати оригінально, гостро, розумно, видобуваючи суть із багатозначності слів . Навіть промовисті назви його творів продовжують вражати. – “Над купкою попелу, що була Оксаною Лятуринською”.- Про Оксану лятуринську. Або “Колір нестримних палахтінь” – про “Вертеп” Аркадія Любченка. Він не ділив слова й життя . Напевно, знав істину. Бо хто ще міг, як не він, сформулювати історію літератури як “прекрасну повторюваність неповторного” і “неповторюваність повторного”? Це він написав: “Слова так само, як фарби в малярстві, …ніколи не можуть відбити повноти життя. Літературний твір ніколи не віддзеркалює повноти життя. Але в кожному мистецтві є туга за тим, щоб цю повноту життя відбити”.
Залишивши цей своєрідний маніфест навіть тим, хто ніколи не знав, або вже не пам'ятає, якою була його усмішка, які були в нього очі… Які вишні цвіли для нього.
Усі, хто пам'ятає, несуть з України квіти спогадів. А творчість Шереха Шевельова залишається запорукою його безсмертя…
