Київ, 22 квітня 2002 -
Напад минулої суботи на Київську синагогу став предметом широкого й гострого обговорення у суспільстві. Ми не будемо переповідати перебіг подій – про них широко інформували всі мас-медіа, в тому числі й Радіо “Свобода”. Не претендуючи на остаточність висновків, ми хочемо запропонувати низку поглядів на події й проблеми, пов‘язані із проявами антисемітизму, і, ширше, ксенофобії в Україні.
Отже, погром Київської синагоги. Однозначну оцінку йому дав лідер Усеукраїнського Єврейського Конгресу Вадим Рабинович:
“Те, що відбулось у Києві, не може кваліфікуватися інакше, як погром. Коли люди йшли до синагоги і викрикували “Хай Гітлер, ріж жидів”, - кваліфікувати це, як дрібне хуліганство – неможливо. Тому наша точка зору розбігається з офіційною. Тому те, що офіційні правоохоронні органи зробили, я скажу – це неймовірно.
Я був у міністерстві внутрішніх справ, затримали 3-4 зачинщиків, і те, що я чув від цих молодчиків, – на мій погляд, робота правоохоронних органів потребує височайшої оцінки, тому що у кожній державі бувають і злочинці, і мерзотники, але так, як це було оперативно зроблено – це шана. Я чув, як цей хлопець каже: “Та ні, я євреїв дуже поважаю”, а йому кажуть : “Ви ж били скло”, а він каже: “ні, ні я бив тільки рабина...”
Я бачив цих людей, я не думаю, що це спонтанні дії, йде натовп і кричать: “бєй жидов”, як це називається? Дрібне хуліганство чи спланований напад?”
Не менш рішучий у висновках директор Інституту юдаїки Леонід Фінберг:
“Слідчі, до яких я не належу, мають розглядати декілька версій: реакцій на події Близького Сходу певних екстремістських груп, і у таких спосіб вираження солідарності з арабськими терористами.
Інша тенденція: є такі маргінальні групи молодіжні, які пов'язуються з футбольним фанатизмом, у яких поширюють свій вплив екстремістські групи. Єдине, що я точно знаю – що це не спонтанна акція. Жодного разу в історії ніколи не було неорганізованих погромів, це не є погром, це є така демонстративна акція антиюдейська, але ж я певен, що за цим хтось стоїть.
На питання “хто” повинен відповісти не я. Для цього є владні структури, але наші владні структури, як правило, не відповідають на ці питання. Навіть тут, міліція, в центрі міста, увечері приїхала тільки за 20 хвилин. Я розумію, що наші правоохоронні органи найперше охороняють не пересічних громадян, вони охороняють владу. А там, де стосується нас, ми добре знаємо, що швидка допомога приїде пізно, що міліція приїде пізно. Більш того - приїде, і буде ще так організовувати опитування, щоб сказати, що то не є антисемітська акція, це просто дрібне хуліганство – їм так краще.
Я не знаю, коли ми це переживемо, коли настануть нові часи, коли влада буде владою, коли кожна така акція буде мати відповідну реакцію в суспільстві”.
Володимир Ляшко:
Політолог Віктор Каспрук, натомість, акцентує увагу на тих питаннях, на які досі не змогли дати відповідь правоохоронні органи:
“Погром, закономірно, викликає ряд запитань на які хотілося б знайти відповідь. Чому саме в ці дні натовп футбольних фанатів, котрі роками поверталися через центральні столичні вулиці від стадіону, і часто проходили біля будівлі синагоги, відчув нестерпний позов громити єврейську культову споруду?
Чому група молодиків, яка вже перебувала на Хрещатику, повернула назад до вулиці Шота Руставелі, де знаходиться синагога?
Чому, коли свідки погромницьких намірів молодиків дзвонили з мобільних телефонів до міліції, стражі українського порядку, які завжди щільно патрулюють і контролюють центр міста і завжди з’являються дуже швидко, там де це стосуються акцій опозиції, потрапили на місце погрому лише через 20 хвилин?
Хто спровокував накачаних алкоголем юних балбесів на погром єврейської культової споруди, про релігійні особливості якої вони, скоріше за все, нічого не знають?
Де погромники в самому центрі Києва, на асфальті, взяли каміння та ще в такій значній кількості, що їм його вистачило аж на кільканадцять хвилин жбурляння у синагогу?
Чому ця ганебна подія відбулася у переломний для України час, коли вже в травні має засідати новий український парламент, формуватися його керівництво і переглядатися склад уряду?
Чому погром відбувається за декілька тижнів до святкування 54 річниці з дня проголошення держави Ізраїль?
І врешті, кому це вигідно дискредитувати Україну в очах міжнародної громадськості – видавши її за країну, де, мовляв, процвітає антисемітизм і безперешкодно відбуваються єврейські погроми?
То ж чи не занадто багато у цьому випадку збігів, випадковостей і не прояснених обставин?”
Володимир Ляшко:
І, нарешті, певні узагальнення того, що сталося, робить один із найвідоміших українських інтелектуалів, академік Іван Дзюба:
“Офіційні заяви того ж міністра внутрішніх справ пана Смирнова, інші заяви зводяться до того, що це, мовляв, хуліганська акція, яка ніякого політичного забарвлення немає, це футбольні фанати і таке інше. На підтвердження цієї версії лунають такі голоси, що не тільки синагогу побили, але й “Сяйво”, українську друкарню. Але розумієте, і ця версія викликає великі підозри, бо той факт, що повили ще щось – це може бути прикриттям основної мети цих людей. По-перше. По-друге – це акція не стихійна. Спроби пов’язати це тільки з суто українськими чинниками, наприклад, із рішенням Івано-Франківської обласної ради – була така версія. Я думаю, що це абсолютно штучна версія, важко тут установити зв'язок між тими двома речами.
Я думаю, що швидше це пов'язане... і не треба заплющувати очі на більш серйозні речі – на ту ситуацію, яка склалася на Близькому Сході, у відносинах між Ізраїлем і палестинцями й арабським світом, взагалі. Не можна ігнорувати те, що робиться зараз у багатьох європейських країнах, що антисемітські рухи мали місце, по суті, майже в усіх європейських країнах. І скрізь вони мали такий войовничо-хуліганський характер, а часто і політичні акції були. Так що я думаю, це український відгук, відгук певних українських сил на всю цю світову ситуацію, тих сил, які чекали нагоди, якогось приводу такого. Насправді антисемітизм в Україні інколи в латентних формах, іноді у відкритих, існував, існує і ще довго буде існувати, як він існував і існуватиме в усьому світі. Це дуже серйозна проблема, і вона потребує протидії не лише держави, а всього суспільства, насамперед інтелігенції.
Але треба сказати, що сьогодні особливо небезпечний момент для вибухів цього антисемітизму, тому що те, що діється на Близькому Сході не може бути однозначно розцінене. Там, на жаль, є вина обох сторін, неоднакові, нерівноцінна вина, але вона є. На жаль, ситуація виглядає безвихідною, якщо світова громадськість не зможе впоратися з цією ситуацією, то дуже важко буде впоратися з проявами антисемітизму в Україні, як і у всіх інших країнах.”
Володимир Ляшко:
Виявляється, за день до нападу на Київську синагогу своєрідний погром стався в іншому місці – у Ніжині, на місцевому ринку. Тут також мало місце етнічне забарвлення конфлікту. Перед мікрофоном соціолог Євген Зелінський:
“Усяка конкуренція – річ жорстока, хтось перемагає, а хтось мусить поступатися. Спроба групи приватних підприємців з Одеської та Миколаївської областей скласти чесну конкуренцію ніжинським торгівцям вилилась 12 квітня у масштабні безпорядки, які можна назвати одним страшним словом – погром. Першопричини конфлікту – економічні. Приїжджі продавали свій товар набагато дешевше, ніж місцеві конкуренти. Вони витримали всі можливі і неможливі перевірки, сплатили все, що належить за законом сплатити і навіть більше.
Висновок податкової та інших служб був один: усе в повному порядку, жодних зауважень, мають право працювати. Але деякі ніжинські горе-бізнесмени так не вважали, і як останній засіб витягли старий і брудний національний козир. Справа у тому, що серед прибульців було двоє громадян Республіки Молдова, та й інші жителі українського півдня були більш чорнявими й засмаглими, ніж належало на ніжинський смак. І почалося: мовляв, молдавани понаїхали, торгують краденим, понавозили наркотиків і роздають їх безплатно нашим дітям, відбирають у нас роботу, треба їх вигнати - а міліція не хоче, куди дивиться міський голова, молдавани всіх купили, нам ніхто не допоможе, треба самим братися – і таки взялися. Так, як, мабуть, не траплялось за всю історію Ніжина, як древнього осередку справді вільної торгівлі. Економічна конкуренція, звичайно, річ жорстока, але навряд би та юрба наважилась на нічим не спровокований злочин, аби не піднята з найтемніших закутків душ, старанно розігріта і дуже точно спрямована тваринна ненависть до тих, хто просто дещо інакший.”
Володимир Ляшко:
Ксенофобія в сучасній Україні – явище не випадкове. Адже вона цілеспрямовано культивувалася у радянську добу. Слово моєму колезі Віталію Пономарьову:
Радянська влада була принесена до України, за висловом червоного командира Муравйова, «із далекої Півночі на вістрях багнетів» і пропаґувала братерство трудящих усіх націй. Попри це, у радянській дійсності були і розстріли киян за вуличну розмову українською у лютому 18-го року, і влаштований більшовиками єврейський погром у Могилеві-Подільському у грудні 19-го року, (цитата) «щоб викорінити з єврейських мас петлюрофільство».
Комуністи намагалися опанувати Україною через культивування класової ненависті, терор і організацію штучного голоду. Відтак, вчення про всесвітньо-історичну місію пролетаріату добре узгоджувалося з ідеями російського месіанізму, а страх більшовиків перед «капіталістичним оточенням» – із вихованням у населення нетерпимості до чужинців.
Знищення інакодумців і цілих «реакційних класів» компартія доповнювала русифікацією та репресіями за національною ознакою. Теоретичною базою депортацій з України так званих «народів-зрадників» нині видаються слова Сталіна про те, що тільки росіяни ніколи не зраджували радянський уряд. Натомість кампанія проти «безрідного космополітизму» на наступні сорок років перетворила Радянський Союз на світового лідера антисемітизму, а пересічних будівників комунізму – на борців із «ідейно ворожими впливами».
Використання режимом сумнозвісних «п’ятої графи» та «відсоткових норм» як інструментів внутрішньої політики піднесло побутовий антисемітизм до рівня державної ідеології. А протести проти цього українських дисидентів були затавровані як (цитата) «нечестивий союз українського буржуазного націоналізму та єврейського сіонізму».
Сучасна Україна не має причин для національної упередженості. Але постколоніальний характер держави та комуністичне походження влади сприяють консервації та відтворенню реліктів психології радянської людини, і серед них – ксенофобії.»
Володимир Ляшко:
І завершує програму коментар Сергія Грабовського:
“Найперше нагадаю: експерти нашої програми неодноразово попереджали, що загострення соціально-політичної й економічної кризи в Україні неодмінно врешті-решт призведе до “гарячих” конфліктів на міжетнічному ґрунті. Ці висновки підтверджувалися результатами моніторингу, який проводить Київський міжнародний інститут соціології.
Упродовж останнього семиліття, за винятком короткого періоду діяльності уряду Віктора Ющенка, ставлення до етнічних меншин в Україні погіршувалося. Причини цього не можна звести до суто економічних (хоча, скажімо, згаданий щойно погром у Ніжині відбувся на економічному підґрунті). Найперше, видається, справа у загальному падінні рівня суспільної моральності у другій половині 90-х років, у відвертому цинізмі легіонів офіційних і неофіційних можновладців усіх рівнів, який впливає на все суспільство, у культі примітиву, швидкої наживи і безкарного насильства, який, на думку багатьох експертів, панує у більшості так званих олігархічних мас-медіа.
А ще – в загальній атмосфері безнаціонального, без українського, без кореневого життя в сьогоднішній Україні. Коли домінує не сила права, а право сили. До речі: дехто, оцінюючи погром синагоги в Києві, киває у бік українських націоналістів – мовляв, спусковим гачком подій стало визнання в Івано-Франківську ветеранів дивізії “Галичина” учасниками змагань за незалежність України. Пробі, але ж юрба під стінами Київської синагоги галасувала: “Бей жидов!” російською мовою, і не приїхала звідкілясь із Галичини, а прийшла з Хрещатика. Того самого, де стоїть величний монумент теоретику й практику міжнародного тероризму Володимиру Ульянову-Леніну. І проти знесення якого виступає міністр освіти об‘єднаний соціал-демократ Василь Кремень: не можна, це наша історія. Такого ґатунку монументи стоять ледь не по всій Україні. І не лише Леніну, ще й чекістам (котрі, якщо і відрізнялися від гестапівців, то тільки більшим числом знищених “ворогів народу”), ще й генералам і маршалам, котрі поклали мільйони українських юнаків у бездарних з погляду військового мистецтва операціях. А монументи – це символи, які створюють певну суспільну ауру.
Пам‘ятаймо: у Радянському Союзі, як і у нацистській Німеччині, існував державний антисемітизм, і тільки, волею випадку, він не набрав настільки ж масштабних форм. А от щодо низки інших народів радянська політика етноциду могла успішно позмагатися з нацистською. І саме там, у живих досі традиціях радянської номенклатури, в одвічному прагненні знайти зовнішнього ворога (що яскраво продемонструвала антизахідна істерика провладних кланів напередодні виборів), у зрощенні гірших “совкових” і відверто кримінальних принципів поведінки “крутих хлопців”, які оточують владний престол, якраз гніздиться головна причина, що уможливила і напад на Київську синагогу, і подібні ганебні акції в інших регіонах України. Врешті, не забуваймо, що ті, хто громив Київську синагогу, цілеспрямовано атакували й українську книгарню “Сяйво”...
Напад минулої суботи на Київську синагогу став предметом широкого й гострого обговорення у суспільстві. Ми не будемо переповідати перебіг подій – про них широко інформували всі мас-медіа, в тому числі й Радіо “Свобода”. Не претендуючи на остаточність висновків, ми хочемо запропонувати низку поглядів на події й проблеми, пов‘язані із проявами антисемітизму, і, ширше, ксенофобії в Україні.
Отже, погром Київської синагоги. Однозначну оцінку йому дав лідер Усеукраїнського Єврейського Конгресу Вадим Рабинович:
“Те, що відбулось у Києві, не може кваліфікуватися інакше, як погром. Коли люди йшли до синагоги і викрикували “Хай Гітлер, ріж жидів”, - кваліфікувати це, як дрібне хуліганство – неможливо. Тому наша точка зору розбігається з офіційною. Тому те, що офіційні правоохоронні органи зробили, я скажу – це неймовірно.
Я був у міністерстві внутрішніх справ, затримали 3-4 зачинщиків, і те, що я чув від цих молодчиків, – на мій погляд, робота правоохоронних органів потребує височайшої оцінки, тому що у кожній державі бувають і злочинці, і мерзотники, але так, як це було оперативно зроблено – це шана. Я чув, як цей хлопець каже: “Та ні, я євреїв дуже поважаю”, а йому кажуть : “Ви ж били скло”, а він каже: “ні, ні я бив тільки рабина...”
Я бачив цих людей, я не думаю, що це спонтанні дії, йде натовп і кричать: “бєй жидов”, як це називається? Дрібне хуліганство чи спланований напад?”
Не менш рішучий у висновках директор Інституту юдаїки Леонід Фінберг:
“Слідчі, до яких я не належу, мають розглядати декілька версій: реакцій на події Близького Сходу певних екстремістських груп, і у таких спосіб вираження солідарності з арабськими терористами.
Інша тенденція: є такі маргінальні групи молодіжні, які пов'язуються з футбольним фанатизмом, у яких поширюють свій вплив екстремістські групи. Єдине, що я точно знаю – що це не спонтанна акція. Жодного разу в історії ніколи не було неорганізованих погромів, це не є погром, це є така демонстративна акція антиюдейська, але ж я певен, що за цим хтось стоїть.
На питання “хто” повинен відповісти не я. Для цього є владні структури, але наші владні структури, як правило, не відповідають на ці питання. Навіть тут, міліція, в центрі міста, увечері приїхала тільки за 20 хвилин. Я розумію, що наші правоохоронні органи найперше охороняють не пересічних громадян, вони охороняють владу. А там, де стосується нас, ми добре знаємо, що швидка допомога приїде пізно, що міліція приїде пізно. Більш того - приїде, і буде ще так організовувати опитування, щоб сказати, що то не є антисемітська акція, це просто дрібне хуліганство – їм так краще.
Я не знаю, коли ми це переживемо, коли настануть нові часи, коли влада буде владою, коли кожна така акція буде мати відповідну реакцію в суспільстві”.
Володимир Ляшко:
Політолог Віктор Каспрук, натомість, акцентує увагу на тих питаннях, на які досі не змогли дати відповідь правоохоронні органи:
“Погром, закономірно, викликає ряд запитань на які хотілося б знайти відповідь. Чому саме в ці дні натовп футбольних фанатів, котрі роками поверталися через центральні столичні вулиці від стадіону, і часто проходили біля будівлі синагоги, відчув нестерпний позов громити єврейську культову споруду?
Чому група молодиків, яка вже перебувала на Хрещатику, повернула назад до вулиці Шота Руставелі, де знаходиться синагога?
Чому, коли свідки погромницьких намірів молодиків дзвонили з мобільних телефонів до міліції, стражі українського порядку, які завжди щільно патрулюють і контролюють центр міста і завжди з’являються дуже швидко, там де це стосуються акцій опозиції, потрапили на місце погрому лише через 20 хвилин?
Хто спровокував накачаних алкоголем юних балбесів на погром єврейської культової споруди, про релігійні особливості якої вони, скоріше за все, нічого не знають?
Де погромники в самому центрі Києва, на асфальті, взяли каміння та ще в такій значній кількості, що їм його вистачило аж на кільканадцять хвилин жбурляння у синагогу?
Чому ця ганебна подія відбулася у переломний для України час, коли вже в травні має засідати новий український парламент, формуватися його керівництво і переглядатися склад уряду?
Чому погром відбувається за декілька тижнів до святкування 54 річниці з дня проголошення держави Ізраїль?
І врешті, кому це вигідно дискредитувати Україну в очах міжнародної громадськості – видавши її за країну, де, мовляв, процвітає антисемітизм і безперешкодно відбуваються єврейські погроми?
То ж чи не занадто багато у цьому випадку збігів, випадковостей і не прояснених обставин?”
Володимир Ляшко:
І, нарешті, певні узагальнення того, що сталося, робить один із найвідоміших українських інтелектуалів, академік Іван Дзюба:
“Офіційні заяви того ж міністра внутрішніх справ пана Смирнова, інші заяви зводяться до того, що це, мовляв, хуліганська акція, яка ніякого політичного забарвлення немає, це футбольні фанати і таке інше. На підтвердження цієї версії лунають такі голоси, що не тільки синагогу побили, але й “Сяйво”, українську друкарню. Але розумієте, і ця версія викликає великі підозри, бо той факт, що повили ще щось – це може бути прикриттям основної мети цих людей. По-перше. По-друге – це акція не стихійна. Спроби пов’язати це тільки з суто українськими чинниками, наприклад, із рішенням Івано-Франківської обласної ради – була така версія. Я думаю, що це абсолютно штучна версія, важко тут установити зв'язок між тими двома речами.
Я думаю, що швидше це пов'язане... і не треба заплющувати очі на більш серйозні речі – на ту ситуацію, яка склалася на Близькому Сході, у відносинах між Ізраїлем і палестинцями й арабським світом, взагалі. Не можна ігнорувати те, що робиться зараз у багатьох європейських країнах, що антисемітські рухи мали місце, по суті, майже в усіх європейських країнах. І скрізь вони мали такий войовничо-хуліганський характер, а часто і політичні акції були. Так що я думаю, це український відгук, відгук певних українських сил на всю цю світову ситуацію, тих сил, які чекали нагоди, якогось приводу такого. Насправді антисемітизм в Україні інколи в латентних формах, іноді у відкритих, існував, існує і ще довго буде існувати, як він існував і існуватиме в усьому світі. Це дуже серйозна проблема, і вона потребує протидії не лише держави, а всього суспільства, насамперед інтелігенції.
Але треба сказати, що сьогодні особливо небезпечний момент для вибухів цього антисемітизму, тому що те, що діється на Близькому Сході не може бути однозначно розцінене. Там, на жаль, є вина обох сторін, неоднакові, нерівноцінна вина, але вона є. На жаль, ситуація виглядає безвихідною, якщо світова громадськість не зможе впоратися з цією ситуацією, то дуже важко буде впоратися з проявами антисемітизму в Україні, як і у всіх інших країнах.”
Володимир Ляшко:
Виявляється, за день до нападу на Київську синагогу своєрідний погром стався в іншому місці – у Ніжині, на місцевому ринку. Тут також мало місце етнічне забарвлення конфлікту. Перед мікрофоном соціолог Євген Зелінський:
“Усяка конкуренція – річ жорстока, хтось перемагає, а хтось мусить поступатися. Спроба групи приватних підприємців з Одеської та Миколаївської областей скласти чесну конкуренцію ніжинським торгівцям вилилась 12 квітня у масштабні безпорядки, які можна назвати одним страшним словом – погром. Першопричини конфлікту – економічні. Приїжджі продавали свій товар набагато дешевше, ніж місцеві конкуренти. Вони витримали всі можливі і неможливі перевірки, сплатили все, що належить за законом сплатити і навіть більше.
Висновок податкової та інших служб був один: усе в повному порядку, жодних зауважень, мають право працювати. Але деякі ніжинські горе-бізнесмени так не вважали, і як останній засіб витягли старий і брудний національний козир. Справа у тому, що серед прибульців було двоє громадян Республіки Молдова, та й інші жителі українського півдня були більш чорнявими й засмаглими, ніж належало на ніжинський смак. І почалося: мовляв, молдавани понаїхали, торгують краденим, понавозили наркотиків і роздають їх безплатно нашим дітям, відбирають у нас роботу, треба їх вигнати - а міліція не хоче, куди дивиться міський голова, молдавани всіх купили, нам ніхто не допоможе, треба самим братися – і таки взялися. Так, як, мабуть, не траплялось за всю історію Ніжина, як древнього осередку справді вільної торгівлі. Економічна конкуренція, звичайно, річ жорстока, але навряд би та юрба наважилась на нічим не спровокований злочин, аби не піднята з найтемніших закутків душ, старанно розігріта і дуже точно спрямована тваринна ненависть до тих, хто просто дещо інакший.”
Володимир Ляшко:
Ксенофобія в сучасній Україні – явище не випадкове. Адже вона цілеспрямовано культивувалася у радянську добу. Слово моєму колезі Віталію Пономарьову:
Радянська влада була принесена до України, за висловом червоного командира Муравйова, «із далекої Півночі на вістрях багнетів» і пропаґувала братерство трудящих усіх націй. Попри це, у радянській дійсності були і розстріли киян за вуличну розмову українською у лютому 18-го року, і влаштований більшовиками єврейський погром у Могилеві-Подільському у грудні 19-го року, (цитата) «щоб викорінити з єврейських мас петлюрофільство».
Комуністи намагалися опанувати Україною через культивування класової ненависті, терор і організацію штучного голоду. Відтак, вчення про всесвітньо-історичну місію пролетаріату добре узгоджувалося з ідеями російського месіанізму, а страх більшовиків перед «капіталістичним оточенням» – із вихованням у населення нетерпимості до чужинців.
Знищення інакодумців і цілих «реакційних класів» компартія доповнювала русифікацією та репресіями за національною ознакою. Теоретичною базою депортацій з України так званих «народів-зрадників» нині видаються слова Сталіна про те, що тільки росіяни ніколи не зраджували радянський уряд. Натомість кампанія проти «безрідного космополітизму» на наступні сорок років перетворила Радянський Союз на світового лідера антисемітизму, а пересічних будівників комунізму – на борців із «ідейно ворожими впливами».
Використання режимом сумнозвісних «п’ятої графи» та «відсоткових норм» як інструментів внутрішньої політики піднесло побутовий антисемітизм до рівня державної ідеології. А протести проти цього українських дисидентів були затавровані як (цитата) «нечестивий союз українського буржуазного націоналізму та єврейського сіонізму».
Сучасна Україна не має причин для національної упередженості. Але постколоніальний характер держави та комуністичне походження влади сприяють консервації та відтворенню реліктів психології радянської людини, і серед них – ксенофобії.»
Володимир Ляшко:
І завершує програму коментар Сергія Грабовського:
“Найперше нагадаю: експерти нашої програми неодноразово попереджали, що загострення соціально-політичної й економічної кризи в Україні неодмінно врешті-решт призведе до “гарячих” конфліктів на міжетнічному ґрунті. Ці висновки підтверджувалися результатами моніторингу, який проводить Київський міжнародний інститут соціології.
Упродовж останнього семиліття, за винятком короткого періоду діяльності уряду Віктора Ющенка, ставлення до етнічних меншин в Україні погіршувалося. Причини цього не можна звести до суто економічних (хоча, скажімо, згаданий щойно погром у Ніжині відбувся на економічному підґрунті). Найперше, видається, справа у загальному падінні рівня суспільної моральності у другій половині 90-х років, у відвертому цинізмі легіонів офіційних і неофіційних можновладців усіх рівнів, який впливає на все суспільство, у культі примітиву, швидкої наживи і безкарного насильства, який, на думку багатьох експертів, панує у більшості так званих олігархічних мас-медіа.
А ще – в загальній атмосфері безнаціонального, без українського, без кореневого життя в сьогоднішній Україні. Коли домінує не сила права, а право сили. До речі: дехто, оцінюючи погром синагоги в Києві, киває у бік українських націоналістів – мовляв, спусковим гачком подій стало визнання в Івано-Франківську ветеранів дивізії “Галичина” учасниками змагань за незалежність України. Пробі, але ж юрба під стінами Київської синагоги галасувала: “Бей жидов!” російською мовою, і не приїхала звідкілясь із Галичини, а прийшла з Хрещатика. Того самого, де стоїть величний монумент теоретику й практику міжнародного тероризму Володимиру Ульянову-Леніну. І проти знесення якого виступає міністр освіти об‘єднаний соціал-демократ Василь Кремень: не можна, це наша історія. Такого ґатунку монументи стоять ледь не по всій Україні. І не лише Леніну, ще й чекістам (котрі, якщо і відрізнялися від гестапівців, то тільки більшим числом знищених “ворогів народу”), ще й генералам і маршалам, котрі поклали мільйони українських юнаків у бездарних з погляду військового мистецтва операціях. А монументи – це символи, які створюють певну суспільну ауру.
Пам‘ятаймо: у Радянському Союзі, як і у нацистській Німеччині, існував державний антисемітизм, і тільки, волею випадку, він не набрав настільки ж масштабних форм. А от щодо низки інших народів радянська політика етноциду могла успішно позмагатися з нацистською. І саме там, у живих досі традиціях радянської номенклатури, в одвічному прагненні знайти зовнішнього ворога (що яскраво продемонструвала антизахідна істерика провладних кланів напередодні виборів), у зрощенні гірших “совкових” і відверто кримінальних принципів поведінки “крутих хлопців”, які оточують владний престол, якраз гніздиться головна причина, що уможливила і напад на Київську синагогу, і подібні ганебні акції в інших регіонах України. Врешті, не забуваймо, що ті, хто громив Київську синагогу, цілеспрямовано атакували й українську книгарню “Сяйво”...
