Київ, 2 травня 2002 - Перед мікрофоном Сергій Грабовський, котрому на самому початку 90-х довелося попрацювати в робочій групі з питань реформування системи шкільної освіти.
Українська середня освіта напередодні незалежності була справді середньою, власне, посередньою. Треба віддати належне намаганням численних учителів-новаторів донести до дітей щось справді путнє. Але цьому стояла на заваді офіційна доктрина освіти, яка базувалася на так званих ЗУН’ах (знання, уміння, навички) і розглядала школярів як посутній об‘єкт педагогічного впливу, а не повноправних учасників освітнього процесу. До цього додавалася тотальна ідеологізація всіх гуманітарних і навіть якоюсь мірою природничих дисциплін. Відірваність радянської педагогіки від світової також давалася взнаки.
За минулі одинадцять років зміни в системі середньої освіти України таки відбулися. Але одночасно як на краще, так і на гірше. Зникла уніфікація шкільної педагогіки, зникли ідеологічні забобони, істотно зріс науковий рівень більшості підручників і програм дисциплін, з‘явилися різні, спрямовані на розкриття індивідуальних здібностей школярів, типи навчальних закладів, зрештою, гнучкішою стала система оцінки знань. У Національній доктрині розвитку освіти враховані принципи рівного доступу до якісної освіти, неперервності цієї освіти, взаємодії освіти і науки, міжнародної інтеграції в галузі освіти у єдності з її національним характером. З іншого боку, багато які нові можливості лишилися нереалізованими. І насамперед унаслідок украй незадовільного фінансування освітньої галузі. Чи може вчитель, котрий одержує нижчу навіть за офіційний прожитковий мінімум зарплату, нормально виконувати свою місію? Це, мабуть, уже навіть не риторичне запитання. Звичайно, добре, що українські автори змогли повністю забезпечити вітчизняними підручниками освітній процес – але часом і якість цих підручників шкутильгає, і, головне, їхні ціни просто “кусаються”. На папері лишається, скажімо, і принцип рівного доступу до якісної освіти, - надто різний цей доступ у селах і великих містах та для дітей бідних і багатих батьків. Тим часом класична теорія національної модернізації, розроблена ще у середині ХІХ століття головним опонентом Карла Маркса – німецьким економістом Фрідріхом Лістом, стверджує: нація, яка хоче посісти гідну позицію у світі, чи не насамперед має зосередити свої ресурси саме на науці та освіті.
Українська середня освіта напередодні незалежності була справді середньою, власне, посередньою. Треба віддати належне намаганням численних учителів-новаторів донести до дітей щось справді путнє. Але цьому стояла на заваді офіційна доктрина освіти, яка базувалася на так званих ЗУН’ах (знання, уміння, навички) і розглядала школярів як посутній об‘єкт педагогічного впливу, а не повноправних учасників освітнього процесу. До цього додавалася тотальна ідеологізація всіх гуманітарних і навіть якоюсь мірою природничих дисциплін. Відірваність радянської педагогіки від світової також давалася взнаки.
За минулі одинадцять років зміни в системі середньої освіти України таки відбулися. Але одночасно як на краще, так і на гірше. Зникла уніфікація шкільної педагогіки, зникли ідеологічні забобони, істотно зріс науковий рівень більшості підручників і програм дисциплін, з‘явилися різні, спрямовані на розкриття індивідуальних здібностей школярів, типи навчальних закладів, зрештою, гнучкішою стала система оцінки знань. У Національній доктрині розвитку освіти враховані принципи рівного доступу до якісної освіти, неперервності цієї освіти, взаємодії освіти і науки, міжнародної інтеграції в галузі освіти у єдності з її національним характером. З іншого боку, багато які нові можливості лишилися нереалізованими. І насамперед унаслідок украй незадовільного фінансування освітньої галузі. Чи може вчитель, котрий одержує нижчу навіть за офіційний прожитковий мінімум зарплату, нормально виконувати свою місію? Це, мабуть, уже навіть не риторичне запитання. Звичайно, добре, що українські автори змогли повністю забезпечити вітчизняними підручниками освітній процес – але часом і якість цих підручників шкутильгає, і, головне, їхні ціни просто “кусаються”. На папері лишається, скажімо, і принцип рівного доступу до якісної освіти, - надто різний цей доступ у селах і великих містах та для дітей бідних і багатих батьків. Тим часом класична теорія національної модернізації, розроблена ще у середині ХІХ століття головним опонентом Карла Маркса – німецьким економістом Фрідріхом Лістом, стверджує: нація, яка хоче посісти гідну позицію у світі, чи не насамперед має зосередити свої ресурси саме на науці та освіті.
