Прага, 13 травня 2002 - 55 років тому, у травні 1947 року Євген Малянюк, звертаючись до співвітчизників з нагоди 25-річчя заснування Української господарської академії у Подєбрадах, випускником якої був і сам, сказав:
«Ми не належимо до тих земляків, що носять готовий рецепт рятування Батьківщини в кишені власної камізельки, ...ми не вміємо пророкувати майбутнє та істерично декламувати про неньку-серденьку чи шелестіти паперовими шабельками. Але ми добре знаємо, чого може доконати одуховлена людська енергія, чого може осягнути творча праця і яку вартість має конструктивна, структуральна національна особистість».
Євген Маланюк добре знав українське емігрантське середовище в Чехословаччині у міжвоєнний період. Кожне його слово було звернене до приятелів, побратимів по зброї й однодумців. Євген Маланюк вийшов із давнього українського козацького роду з Херсонщини, він був сотником армії Української Народної Республіки, потім інтернованим у польських таборах і врешті дістався до Чехословаччини. Все, що наповнило його життя до Праги - роки навчання, тяжкі воєнні літа, особисті втрати – усе це, свідомо перебране, зродилось у творчості, зробило його – за влучною характеристикою Богдана Рубчака, - «поетом кристалічної свідомості». Зрештою, кожен, з ким перетнулась поетова дорога, свідчив: Маланюк був надзвичайно цільною, національно свідомою й вимогливою людиною, що творила суд над собою щодня. З перспективи вічності Євген Маланюк оглядав день, себе на цьому тлі й учився відповідальності за батьківщину. Мабуть тому насамперед з Євгеном Маланюком ми пов’язуємо празьку поетичну школу – унікальне і дуже творчо різноманітне середовище, в якому, передусім на національній основі співпрацювали Юрій Клен, Олена Теліга, Олександр Ольжич, Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Олекса Стефанович, Наталія Левицька-Холодна, Оксана Лятуринська і Галина Мазуренко.
Поетичне слово в Україні віддавна живилось християнством, думками про вічне. І творчість празьких поетів пройнята духом неперехідних християнських цінностей. При цьому однак потрібно пам’ятати, що празька поезія творилась поетами-емігрантами, до того ж емігрантами не з власної волі. Складні умови чужини, чужого мовного середовища витворювали особливі умови буття, в яких загострювались навіть звичні буденні відчуття. Євген Маланюк писав:
Завжди – напружено, завжди – бо проти течій. Завжди заслуханий: музика, самота. Так - без шляху, без батька, без предтечі, Так – навпростець – де спалює мета.
Навпростець, тому що віра не давала схибити. Тарас Салига, відомий учений-літературознавець зі Львова, автор ґрунтовної праці «Слово благовісту» про українську релігійну поезію, звернув увагу на те, що творчість поетів, відірваних від батьківщини, будується на вірі, а та часто провадить до високих поривів.
До далекої, може не стільки географічно, як закритої стіною сталінських невільничих репресій і моральних знущань над людиною, звертається до своєї батьківщини ще один пражанин - Олекса Стефанович, звертається символічно - у поезії «Молитва».
Волинянка за походженням, Оксана Лятуринська в Празі створила свою «Княжу емаль» - надзвичайно тонку за добором поетичних засобів збірку. Оксану взагалі доля обдарувала щедро: вона була також і митцем – скульптором і художницею і всім трьом музам віддавала себе без останку. Та про це - окрема розповідь, хоча ймовірно, саме в широкому мистецькому обдаруванні можна шукати джерела її образності, фантазії, по-справжньому княжої вишуканості у пошуках форми. Жодної миті на чужині – і в Чехії, й у ще більш далекій Америці Оксана Лятуринська не забувала про свою батьківщину, рідну Волинь, душею тягнулась до дому. Ïї поезія повна офіри й відданості, духовного звеличення.
Досліджуючи поезію українських поетів на еміграції, відомий літературний критик, професор університету Ратґерс у Нью-Брансвіку у США Іван Фізер цікаво зауважив: «класифікація поезії за «серцем» більш складна, ніж класифікація за «головою», бо ж важко визначити в поезії формальні компоненти, які роблять її «ефективним аргументом» на противагу «логічному аргументові» не мистецької прози». Творчість поетів празької школи все ж більше творилась серцем, спонукалась музою любові й боротьби. Цю рису, до речі, першим виділив чеський учений Мікулаш Неврлі, вказуючи, що вона об’єднує творчість більшості празьких поетів. Об’єднувала їх і Прага, прихильне середовище демократичної Чехословаччини Томаша Масарика. «Як у понятті середнього європейця слово «Україна» досі асоціюється передовсім зі словом «Шевченко», так Чехія є майже синонімом одного імені – «Масарик», - зазначав із цього приводу український пражанин Євген Маланюк.
І все ж, працюючи на чужині, поети празької групи переважно тяжіли до української літературної традиції, орієнтувались на найвищі духовні цінності народу, із якого вони вийшли. Духовне начало домінує, Бог, Христос-Мученик, самопожертва, Богородиця й Микола-Заступник інтерпретуються в поезії українських пражан часто.
Сьогодні ранок – мов служба Божа, Урочистий і світлий. У снігу шепоче гай-вельможа Палкі молитви.
Це рядки з празької збірки «Сагайдак» Юрія Дарагана. А в «Молитві» Євгена Маланюка те, що діялось колись, набирає нового виміру:
Воркував голубий Йордан за її плечима, Крильми срібними краяли вічну блакить голуби, Ïї звали – Марія. А як же вгадать твоє ім’я Що його десь шепочуть дрімучі дніпровські степи ?
Одухотвореність, віра в шляхетні людські почуття як в особливі орієнтири, що обов’язково приведуть до храму, відрізняють творчість українських поетів празької школи.
«Ми не належимо до тих земляків, що носять готовий рецепт рятування Батьківщини в кишені власної камізельки, ...ми не вміємо пророкувати майбутнє та істерично декламувати про неньку-серденьку чи шелестіти паперовими шабельками. Але ми добре знаємо, чого може доконати одуховлена людська енергія, чого може осягнути творча праця і яку вартість має конструктивна, структуральна національна особистість».
Євген Маланюк добре знав українське емігрантське середовище в Чехословаччині у міжвоєнний період. Кожне його слово було звернене до приятелів, побратимів по зброї й однодумців. Євген Маланюк вийшов із давнього українського козацького роду з Херсонщини, він був сотником армії Української Народної Республіки, потім інтернованим у польських таборах і врешті дістався до Чехословаччини. Все, що наповнило його життя до Праги - роки навчання, тяжкі воєнні літа, особисті втрати – усе це, свідомо перебране, зродилось у творчості, зробило його – за влучною характеристикою Богдана Рубчака, - «поетом кристалічної свідомості». Зрештою, кожен, з ким перетнулась поетова дорога, свідчив: Маланюк був надзвичайно цільною, національно свідомою й вимогливою людиною, що творила суд над собою щодня. З перспективи вічності Євген Маланюк оглядав день, себе на цьому тлі й учився відповідальності за батьківщину. Мабуть тому насамперед з Євгеном Маланюком ми пов’язуємо празьку поетичну школу – унікальне і дуже творчо різноманітне середовище, в якому, передусім на національній основі співпрацювали Юрій Клен, Олена Теліга, Олександр Ольжич, Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Олекса Стефанович, Наталія Левицька-Холодна, Оксана Лятуринська і Галина Мазуренко.
Поетичне слово в Україні віддавна живилось християнством, думками про вічне. І творчість празьких поетів пройнята духом неперехідних християнських цінностей. При цьому однак потрібно пам’ятати, що празька поезія творилась поетами-емігрантами, до того ж емігрантами не з власної волі. Складні умови чужини, чужого мовного середовища витворювали особливі умови буття, в яких загострювались навіть звичні буденні відчуття. Євген Маланюк писав:
Завжди – напружено, завжди – бо проти течій. Завжди заслуханий: музика, самота. Так - без шляху, без батька, без предтечі, Так – навпростець – де спалює мета.
Навпростець, тому що віра не давала схибити. Тарас Салига, відомий учений-літературознавець зі Львова, автор ґрунтовної праці «Слово благовісту» про українську релігійну поезію, звернув увагу на те, що творчість поетів, відірваних від батьківщини, будується на вірі, а та часто провадить до високих поривів.
До далекої, може не стільки географічно, як закритої стіною сталінських невільничих репресій і моральних знущань над людиною, звертається до своєї батьківщини ще один пражанин - Олекса Стефанович, звертається символічно - у поезії «Молитва».
Волинянка за походженням, Оксана Лятуринська в Празі створила свою «Княжу емаль» - надзвичайно тонку за добором поетичних засобів збірку. Оксану взагалі доля обдарувала щедро: вона була також і митцем – скульптором і художницею і всім трьом музам віддавала себе без останку. Та про це - окрема розповідь, хоча ймовірно, саме в широкому мистецькому обдаруванні можна шукати джерела її образності, фантазії, по-справжньому княжої вишуканості у пошуках форми. Жодної миті на чужині – і в Чехії, й у ще більш далекій Америці Оксана Лятуринська не забувала про свою батьківщину, рідну Волинь, душею тягнулась до дому. Ïї поезія повна офіри й відданості, духовного звеличення.
Досліджуючи поезію українських поетів на еміграції, відомий літературний критик, професор університету Ратґерс у Нью-Брансвіку у США Іван Фізер цікаво зауважив: «класифікація поезії за «серцем» більш складна, ніж класифікація за «головою», бо ж важко визначити в поезії формальні компоненти, які роблять її «ефективним аргументом» на противагу «логічному аргументові» не мистецької прози». Творчість поетів празької школи все ж більше творилась серцем, спонукалась музою любові й боротьби. Цю рису, до речі, першим виділив чеський учений Мікулаш Неврлі, вказуючи, що вона об’єднує творчість більшості празьких поетів. Об’єднувала їх і Прага, прихильне середовище демократичної Чехословаччини Томаша Масарика. «Як у понятті середнього європейця слово «Україна» досі асоціюється передовсім зі словом «Шевченко», так Чехія є майже синонімом одного імені – «Масарик», - зазначав із цього приводу український пражанин Євген Маланюк.
І все ж, працюючи на чужині, поети празької групи переважно тяжіли до української літературної традиції, орієнтувались на найвищі духовні цінності народу, із якого вони вийшли. Духовне начало домінує, Бог, Христос-Мученик, самопожертва, Богородиця й Микола-Заступник інтерпретуються в поезії українських пражан часто.
Сьогодні ранок – мов служба Божа, Урочистий і світлий. У снігу шепоче гай-вельможа Палкі молитви.
Це рядки з празької збірки «Сагайдак» Юрія Дарагана. А в «Молитві» Євгена Маланюка те, що діялось колись, набирає нового виміру:
Воркував голубий Йордан за її плечима, Крильми срібними краяли вічну блакить голуби, Ïї звали – Марія. А як же вгадать твоє ім’я Що його десь шепочуть дрімучі дніпровські степи ?
Одухотвореність, віра в шляхетні людські почуття як в особливі орієнтири, що обов’язково приведуть до храму, відрізняють творчість українських поетів празької школи.
