Белград, 21 травня 2002 – Від кінця другої світової війни минуло більше від півстоліття, а серби й досі поділені на партизанів і четників, тобто на їхніх нащадків. Партизани, яких очолював легендарний Тіто, воювали проти німецьких та інших окупантів. Четники себе називали королівським військом у батьківщині. Вони боролися проти партизанів й до самого кінця війни співпрацювали з німцями. Після війни чимало четників ліквідовано або ув’язнено. Наразі їхні прихильники стверджують, що вони стали жертвами комуністичного терору.
Подібне було в Хорватії, де на одному боці були партизани, а на другому усташі, які з дозволу Гітлера створили нібито незалежну державу, а по суті – німецький протекторат. Під час завершальних операцій у другій світовій війні партизани ліквідували тисячі усташів. Після створення теперішньої хорватської держави її президент Туджман реабілітував жертви комуністичного режиму. Проте, ще тривають дебати про те чи співробітників окупантів можна називати патріотами та хто кому завдав більше лиха. Виявляється, що більше людей загинуло в сербо-хорватських, внутрішньо сербських та внутрішньо-хорватських міжусобицях, аніж у боротьбі з окупантами.
Заяву міністра юстиції Сербії про намір уряду реабілітувати усі жертви комуністичного режиму люди сприймають по-різному. Окремі оглядачі зазначають, що реабілітація злочинців була б – свого роду поверненням до злочину.
Тим часом пристрасті у Белграді розбурхала ще одна тема. Прем’єр-міністр Сербії Зоран Джінджич недавно заявив, що ні він ні президент Коштуніца не будуть ні в кого просити пробачення за злочини скоєні сербами під час війн протягом дев’яностих років. За словами Джнджича, відповідальність за злочини повинні нести Мілошевич та його команда. Така рішуча заява прем’єра сподобалася сербам. Іншим – не дуже.
Якщо серби й хорвати ще неспроможні дійти кожні самі у себе національної згоди щодо подій, які відбулися півстоліття тому, не треба мати ілюзій, що уряди у Белграді й Загребі готові розпочати діалог про примирення між двома народами й державами. Вони готові розмовляти про нормалізацію стосунків та про розширення співробітництва. Про пробачення й примирення поки що – ні. Рани ще надто глибокі, а Балкани все-таки далекі від тієї частини Європи, де уже давно не говорять та не мріють про помсту.
Подібне було в Хорватії, де на одному боці були партизани, а на другому усташі, які з дозволу Гітлера створили нібито незалежну державу, а по суті – німецький протекторат. Під час завершальних операцій у другій світовій війні партизани ліквідували тисячі усташів. Після створення теперішньої хорватської держави її президент Туджман реабілітував жертви комуністичного режиму. Проте, ще тривають дебати про те чи співробітників окупантів можна називати патріотами та хто кому завдав більше лиха. Виявляється, що більше людей загинуло в сербо-хорватських, внутрішньо сербських та внутрішньо-хорватських міжусобицях, аніж у боротьбі з окупантами.
Заяву міністра юстиції Сербії про намір уряду реабілітувати усі жертви комуністичного режиму люди сприймають по-різному. Окремі оглядачі зазначають, що реабілітація злочинців була б – свого роду поверненням до злочину.
Тим часом пристрасті у Белграді розбурхала ще одна тема. Прем’єр-міністр Сербії Зоран Джінджич недавно заявив, що ні він ні президент Коштуніца не будуть ні в кого просити пробачення за злочини скоєні сербами під час війн протягом дев’яностих років. За словами Джнджича, відповідальність за злочини повинні нести Мілошевич та його команда. Така рішуча заява прем’єра сподобалася сербам. Іншим – не дуже.
Якщо серби й хорвати ще неспроможні дійти кожні самі у себе національної згоди щодо подій, які відбулися півстоліття тому, не треба мати ілюзій, що уряди у Белграді й Загребі готові розпочати діалог про примирення між двома народами й державами. Вони готові розмовляти про нормалізацію стосунків та про розширення співробітництва. Про пробачення й примирення поки що – ні. Рани ще надто глибокі, а Балкани все-таки далекі від тієї частини Європи, де уже давно не говорять та не мріють про помсту.
