Київ, 21 червня 2002 - Поява на столичних вулицях шахтарів та перестук їхніх касок поблизу Мінпаливенерго традиційно передують урядовим кадровим ротаціям або широкомасштабним політичним кампаніям. Хоча їдуть вони до Києва за іншим – за заробленим. Однак, доведені до відчаю, збіднілі шахтарі вже давно стали безкоштовною “масовкою” для політичних режисерів.
Упродовж останніх десяти років видобувачі “чорного золота” вимагають від столиці одного й того ж – віддати їм зароблене. Восени 93-го у результаті шахтарських акцій у крісло виконувача обов’язків прем’єр-міністра пересів один із вугільних “генералів” - колишній директор шахти імені Засядька Юхим Звягільський. За тим страйкарі кілька разів домагалися зміни керівника Мінпаливенерго. Нинішній міністр – представник Індустріального союзу Донбасу Віталій Гайдук і, здається, кому як не йому знати усі вугільні проблеми. Однак, шахтарі як були, так і залишаються без заробленого. Вугільні керівники кивають на Київ, Київ – на шестисоті “Мерседеси” донецьких та луганських “генералів”.
На цьому тлі на Донеччині та Луганщині створено кілька вільних економічних зон, де за первісним задумом, шахтарі, які втратили роботу, мали б працевлаштуватися. Суб’єкти господарювання, які зареєстровані у цих зонах, отримали від держави податкові пільги, а от із роботою для вугільників не склалося. Шахтарі продовжують шукати правду у столиці. Кілька років тому Світовий банк намагався допомогти українській стороні реформувати вугільну галузь, а точніше – створити умови для виведення з експлуатації безнадійних шахт. Минулого року автори цього проекту призупинили його реалізацію, зрозумівши безперспективність справи. Схоже, вони збагнули: вугільна галузь в Україні - це держава у державі, і живе вона за своїми неписаними законами. Розуміла це і Юлія Тимошенко, яка у останні кілька місяців свого віце-прем’єрства досить активно намагалася проштовхнути через уряд план реформування вугільної галузі. “Священна корова” української економіки залишилася такою ж як і була, а Юлія Володимирівна – позбулася урядового портфеля. Але шахтарі знову у Києві. Значить, це знову комусь потрібно.
Упродовж останніх десяти років видобувачі “чорного золота” вимагають від столиці одного й того ж – віддати їм зароблене. Восени 93-го у результаті шахтарських акцій у крісло виконувача обов’язків прем’єр-міністра пересів один із вугільних “генералів” - колишній директор шахти імені Засядька Юхим Звягільський. За тим страйкарі кілька разів домагалися зміни керівника Мінпаливенерго. Нинішній міністр – представник Індустріального союзу Донбасу Віталій Гайдук і, здається, кому як не йому знати усі вугільні проблеми. Однак, шахтарі як були, так і залишаються без заробленого. Вугільні керівники кивають на Київ, Київ – на шестисоті “Мерседеси” донецьких та луганських “генералів”.
На цьому тлі на Донеччині та Луганщині створено кілька вільних економічних зон, де за первісним задумом, шахтарі, які втратили роботу, мали б працевлаштуватися. Суб’єкти господарювання, які зареєстровані у цих зонах, отримали від держави податкові пільги, а от із роботою для вугільників не склалося. Шахтарі продовжують шукати правду у столиці. Кілька років тому Світовий банк намагався допомогти українській стороні реформувати вугільну галузь, а точніше – створити умови для виведення з експлуатації безнадійних шахт. Минулого року автори цього проекту призупинили його реалізацію, зрозумівши безперспективність справи. Схоже, вони збагнули: вугільна галузь в Україні - це держава у державі, і живе вона за своїми неписаними законами. Розуміла це і Юлія Тимошенко, яка у останні кілька місяців свого віце-прем’єрства досить активно намагалася проштовхнути через уряд план реформування вугільної галузі. “Священна корова” української економіки залишилася такою ж як і була, а Юлія Володимирівна – позбулася урядового портфеля. Але шахтарі знову у Києві. Значить, це знову комусь потрібно.
