Київ, 27 червня 2002 - Століттями поняття “еліта” в Україні штучно девальвувалося. Людей, які були “обличчям” суспільства і намагалися впливати на його розвиток влада або кидала до в’язниць, або штучно возвеличувала, приручаючи їх. А якою нині є нова українська еліта?
Два десятки років тому “Словник іншомовних слів”, виданий в радянській Україні, поняття “еліта” визначив, як “гурток людей з пануючих верств буржуазного суспільства”. Таке тлумачення формувало і відповідне ставлення суспільства до представників еліти – тих, хто, власне, і мав вплив на формування суспільної думки. За часів Радянського Союзу українська еліта поділялася на дві умовні групи - номенклатурну і андеграундну. Перша, виплекана компартією, чітко проводила її лінію у науці, літературі, кінематографі та малярстві і за це відповідно заохочувалася державою. Друга, поневіряючись по таборах та низькооплачуваними роботами, допускалася вільнодумства, мріючи про Україну суверенну. Але, отримавши вже незалежну державу, ця еліта так і залишилася у андеґраунді – із ностальгією про минуле та сподіваннями на майбутнє. Про неї згадують лише тоді, коли вона потрібна владі – наприклад, під час президентських виборів. Тоді письменників рекрутують для підтримки чинного глави держави, політв’язнів – кандидата від КДБ, який за часів СРСР боровся з ними ж. І незбагненно – еліта, яку не зламала в’язниця і бойкот, влаштований КПРС, йдуть на угодницькі домовленості з елітою номенклатурною, яка, як була, так і залишається панівною в Україні. Упродовж останніх кількох років до неї додався ще один різновид – бізнес-еліта. Союз влади і грошей улаштовує всеукраїнські референдуми, пише з Росією спільну історію і від імені народу “прихватизовує” майно останнього. При цьому ця ж еліта щороку номінує себе на звання найкращої, влаштовуючи помпезні свята в столичному палаці “Україна”. І, як писав поет, “а на Україні лад і спокій....”
Два десятки років тому “Словник іншомовних слів”, виданий в радянській Україні, поняття “еліта” визначив, як “гурток людей з пануючих верств буржуазного суспільства”. Таке тлумачення формувало і відповідне ставлення суспільства до представників еліти – тих, хто, власне, і мав вплив на формування суспільної думки. За часів Радянського Союзу українська еліта поділялася на дві умовні групи - номенклатурну і андеграундну. Перша, виплекана компартією, чітко проводила її лінію у науці, літературі, кінематографі та малярстві і за це відповідно заохочувалася державою. Друга, поневіряючись по таборах та низькооплачуваними роботами, допускалася вільнодумства, мріючи про Україну суверенну. Але, отримавши вже незалежну державу, ця еліта так і залишилася у андеґраунді – із ностальгією про минуле та сподіваннями на майбутнє. Про неї згадують лише тоді, коли вона потрібна владі – наприклад, під час президентських виборів. Тоді письменників рекрутують для підтримки чинного глави держави, політв’язнів – кандидата від КДБ, який за часів СРСР боровся з ними ж. І незбагненно – еліта, яку не зламала в’язниця і бойкот, влаштований КПРС, йдуть на угодницькі домовленості з елітою номенклатурною, яка, як була, так і залишається панівною в Україні. Упродовж останніх кількох років до неї додався ще один різновид – бізнес-еліта. Союз влади і грошей улаштовує всеукраїнські референдуми, пише з Росією спільну історію і від імені народу “прихватизовує” майно останнього. При цьому ця ж еліта щороку номінує себе на звання найкращої, влаштовуючи помпезні свята в столичному палаці “Україна”. І, як писав поет, “а на Україні лад і спокій....”
