Прага, 4 липня 2002 – Повертаючись до справи вбивства В’ячеслава Чорновола, Рита Довгань – громадська діячка, шістдесятниця, дисидентка, згадує про вбитого політика, якого вона дуже добре знала, розповідає, що вона думає про справу Чорновола та про його сина Тараса як людину й політика.
Рита Довгань:
Я думаю зараз те ж саме, що і тоді, коли в день загибелі Славка почула цю страшну, трагічну новину від Бориса Борисовича Кожена, який сам був засмучений. Це була перша інформація. Коли влада обіцяє розкрити вбивство і каже це твердо і рішуче, а далі все тоне в якомусь болоті, якійсь лукавій демагогії, то є підстави цій владі, її чиновникам не вірити. Як людина я не можу повірити в офіційну демагогію щодо загибелі Славка Чорновола.
Зиновій Фрис:
Хотіли б Ви щось сказати про сина В’ячеслава Чорновола?
Рита Довгань:
Маленького Тараса я няньчила на руках. Він зі своєю мамою і молодим батьком часто бував у нас, коли родина Чорноволів жила під Києвом. А зі Славком Чорноволом ми разом працювали в редакції газети «Друг читача». Адже Тарас мені досить близька людина, хоча зараз це вже дорослий, самостійний чоловік. Я спостерігаю, як він росте як політик, і тішуся. Думаю, що він зможе бути серйозним, справжнім, патріотичним політичним діячем в Україні, що дуже важливо.
Зиновій Фрис:
В усякому разі В’ячеслав Чорновіл не соромився.
Рита Довгань:
Ні в якому разі. Політик – це для мене другорядне. Я хочу бачити, та і вже бачу, Тараса як людину гарну, світлу, добру, порядну і розумну. Якщо є всі ці якості, то буде з нього і серйозний політик.
Зиновій Фрис:
Повертаючись до В’ячеслава Чорновола, який найсвітліший, найкращий спогад Ваших із ним службових чи дружніх стосунків? Яким найчастіше Ви згадуєте В’ячеслава?
Рита Довгань:
Я згадую його появу в редакції газети «Друг читача». Це було як вибух у редакції у ті часи, коли все було підцензурне і гнітюче. Редакція мала редагувати і прославляти поетів, які пишуть про Леніна, й обходити стороною гарних поетів. Із появою Славка Чорновола в редакції з’явилася якась нова патріотична енергія. А щодо нас, то ми подружилися сім’ями, і ті роки є найсвітлішим спогадом нашого спільного творчого життя і духовного єднання. Ми товаришували сім’ями. Це було, на жаль, не так довго – в 62-му – 64-му роках. А в 1965 році в Києві почався перший погром української інтелігенції, і тоді Славка вигнали, потім заарештували, мене вигнали, почали переслідувати. Ще згадуються часи, коли ми до Славка і його дружини Оленки Антонів, мами Тараса, приїздили до Львова, і як було цікаво ходити містом, яке ми до того не знали, в супроводі прекрасних гідів – Оленки і Славка.
Рита Довгань:
Я думаю зараз те ж саме, що і тоді, коли в день загибелі Славка почула цю страшну, трагічну новину від Бориса Борисовича Кожена, який сам був засмучений. Це була перша інформація. Коли влада обіцяє розкрити вбивство і каже це твердо і рішуче, а далі все тоне в якомусь болоті, якійсь лукавій демагогії, то є підстави цій владі, її чиновникам не вірити. Як людина я не можу повірити в офіційну демагогію щодо загибелі Славка Чорновола.
Зиновій Фрис:
Хотіли б Ви щось сказати про сина В’ячеслава Чорновола?
Рита Довгань:
Маленького Тараса я няньчила на руках. Він зі своєю мамою і молодим батьком часто бував у нас, коли родина Чорноволів жила під Києвом. А зі Славком Чорноволом ми разом працювали в редакції газети «Друг читача». Адже Тарас мені досить близька людина, хоча зараз це вже дорослий, самостійний чоловік. Я спостерігаю, як він росте як політик, і тішуся. Думаю, що він зможе бути серйозним, справжнім, патріотичним політичним діячем в Україні, що дуже важливо.
Зиновій Фрис:
В усякому разі В’ячеслав Чорновіл не соромився.
Рита Довгань:
Ні в якому разі. Політик – це для мене другорядне. Я хочу бачити, та і вже бачу, Тараса як людину гарну, світлу, добру, порядну і розумну. Якщо є всі ці якості, то буде з нього і серйозний політик.
Зиновій Фрис:
Повертаючись до В’ячеслава Чорновола, який найсвітліший, найкращий спогад Ваших із ним службових чи дружніх стосунків? Яким найчастіше Ви згадуєте В’ячеслава?
Рита Довгань:
Я згадую його появу в редакції газети «Друг читача». Це було як вибух у редакції у ті часи, коли все було підцензурне і гнітюче. Редакція мала редагувати і прославляти поетів, які пишуть про Леніна, й обходити стороною гарних поетів. Із появою Славка Чорновола в редакції з’явилася якась нова патріотична енергія. А щодо нас, то ми подружилися сім’ями, і ті роки є найсвітлішим спогадом нашого спільного творчого життя і духовного єднання. Ми товаришували сім’ями. Це було, на жаль, не так довго – в 62-му – 64-му роках. А в 1965 році в Києві почався перший погром української інтелігенції, і тоді Славка вигнали, потім заарештували, мене вигнали, почали переслідувати. Ще згадуються часи, коли ми до Славка і його дружини Оленки Антонів, мами Тараса, приїздили до Львова, і як було цікаво ходити містом, яке ми до того не знали, в супроводі прекрасних гідів – Оленки і Славка.
