Нью-Йорк, 12 липня 2002 – На вулицях Нью-Йорка всі давно звикли до того, що люди палять тютюн лише просто неба. В усіх конторських будинках, в офіційних установах палити заборонено практично в усіх приміщеннях. У ресторанах свої обмеження – палити можна тільки у барі, не за столиками. Законодавчі збори штату Нью-Йорк нині розглядають законопроект про цілковиту заборону куріння в ресторанах. У деяких багатоквартиних будинках нових мешканців приймають лише за тієї умови, що вони не палитимуть у власних помешканнях. Підкреслимо, у власних помешканнях.
Останнім часом гоніння на тих, хто палить, іще посилилися. Адміністрація парку Браєнт у центрі міста, біля Публічної бібліотеки, заборонила палити вже й там, за винятком спеціально відведеного куточка парку. У місті Гантинґтон міська управа на зборах одностайно проголосувала за те, щоб штрафувати на 75 доларів тих, хто палить поблизу дитячих майданчиків та шкіл. В окрузі Патнем, на північ від Нью-Йорка, палити заборонено у парках та на пляжах. У місті Кері, Північна Кароліна, – а цей штат, зауважимо, є центром тютюнової промисловості, тож переважна більшість грошей до бюджету надходить від продажу сигарет, – директор фірми Релативиті Текнолоджіс дозволяє палити на балконі, але примушує тих, хто там курить, щодня мити той балкон шваброю та милом.
У Нью-Йорку міська влада щойно підвищила на півтора долари податок на сигарети, і відтак пачка коштує – важко повірити – сім доларів, сімдесят доларів за блок. Наслідком цього драконівського заходу тисячі ньюйоркців – ті, хто палить, звичайно – кинулися до індіянських резервацій на острові Лонґ-Айленд, на північ, на схід до штату Конектикут, де таких податків на тютюн нема і блок сигарет коштує 20-22 долари. Справа в тім, що резервації мають екстериторіальний статус ніби окремої держави, ну, скажімо, як Ватикан чи республіка Сан-Марино в Італії, і вони мають право без податків торгувати усіляким крамом, рівно ж і тютюновими виробами.
Джон Челенджер, керівник великої міжнародної фірми, наймаючи нових службовців, принюхується до кожного й запитує, чи не палить людина. Якщо палить – то не наймає. Він пояснює це тим, що ті, хто палить, частіше хворіють, а компанія повинна платити за лікування.
У відповідь на гоніння курильники, відстоюючи свої права, об’єднуються у громадські організації. Прихильники заборон і кар за паління кажуть: демократія – це влада більшості, а більшість американців – проти паління. Але Дін Рауз, голова організації “Друзі тютюну”, стверджує, що демократія – це й захист прав меншин. Не можна ставити поза законом людину лише за те, що вона має згубну звичку, каже він. Урешті-решт, кожен має право сам для себе вирішувати, що для нього корисно, а що – ні.
Крім того, аргументує Рауз, ніхто поки що не забороняв продажу і не прирівнював тютюну до наркотиків, за вживання яких переслідують як за злочин. “Алкоголь теж шкідливий для здоров’я, і пропаганда тверезості ведеться активна, але ж, як і тютюн, горілку продають вільно”. Одначе маятник заборон розгойдується далі.
Додам на закінчення, що ваш кореспондент не палить сигарет. Він палить сигари.
Останнім часом гоніння на тих, хто палить, іще посилилися. Адміністрація парку Браєнт у центрі міста, біля Публічної бібліотеки, заборонила палити вже й там, за винятком спеціально відведеного куточка парку. У місті Гантинґтон міська управа на зборах одностайно проголосувала за те, щоб штрафувати на 75 доларів тих, хто палить поблизу дитячих майданчиків та шкіл. В окрузі Патнем, на північ від Нью-Йорка, палити заборонено у парках та на пляжах. У місті Кері, Північна Кароліна, – а цей штат, зауважимо, є центром тютюнової промисловості, тож переважна більшість грошей до бюджету надходить від продажу сигарет, – директор фірми Релативиті Текнолоджіс дозволяє палити на балконі, але примушує тих, хто там курить, щодня мити той балкон шваброю та милом.
У Нью-Йорку міська влада щойно підвищила на півтора долари податок на сигарети, і відтак пачка коштує – важко повірити – сім доларів, сімдесят доларів за блок. Наслідком цього драконівського заходу тисячі ньюйоркців – ті, хто палить, звичайно – кинулися до індіянських резервацій на острові Лонґ-Айленд, на північ, на схід до штату Конектикут, де таких податків на тютюн нема і блок сигарет коштує 20-22 долари. Справа в тім, що резервації мають екстериторіальний статус ніби окремої держави, ну, скажімо, як Ватикан чи республіка Сан-Марино в Італії, і вони мають право без податків торгувати усіляким крамом, рівно ж і тютюновими виробами.
Джон Челенджер, керівник великої міжнародної фірми, наймаючи нових службовців, принюхується до кожного й запитує, чи не палить людина. Якщо палить – то не наймає. Він пояснює це тим, що ті, хто палить, частіше хворіють, а компанія повинна платити за лікування.
У відповідь на гоніння курильники, відстоюючи свої права, об’єднуються у громадські організації. Прихильники заборон і кар за паління кажуть: демократія – це влада більшості, а більшість американців – проти паління. Але Дін Рауз, голова організації “Друзі тютюну”, стверджує, що демократія – це й захист прав меншин. Не можна ставити поза законом людину лише за те, що вона має згубну звичку, каже він. Урешті-решт, кожен має право сам для себе вирішувати, що для нього корисно, а що – ні.
Крім того, аргументує Рауз, ніхто поки що не забороняв продажу і не прирівнював тютюну до наркотиків, за вживання яких переслідують як за злочин. “Алкоголь теж шкідливий для здоров’я, і пропаганда тверезості ведеться активна, але ж, як і тютюн, горілку продають вільно”. Одначе маятник заборон розгойдується далі.
Додам на закінчення, що ваш кореспондент не палить сигарет. Він палить сигари.