Прага, 3 серпня 2002 – Розпочну передачу фрагментами з листів щодо політичної ситуації в Україні.
«Пишу Вам про свої враження від роботи першої сесії Верховної Ради. Дивлячись на "спікеріаду" і "портфеліаду" у світлі роботи усієї першої сесії, переконуюся в тому, що для "Нашої України" так званий нульовий варіант у спікеріаді – зовсім не поразка, а уроки (як сказав Віктор Ющенко)», – зауважує у своєму листі наша постійна слухачка Антоніна Качановська із селища міського типу Копайгород Барського району Вінницької області.
«Можливість очолити значну кількість парламентських комітетів створила реальну можливість впливати на різні сфери життя в Україні, у тому числі й на уряд. "Нашоукраїнцям" вдалося задати такий тон у роботі комітетів, зокрема бюджетного та інформаційного, що навіть голова Верховної Ради став наголошувати і на контрольній функції парламенту. Якщо відверто, то я захоплююся тим, як Віктор Андрійович провів етап "портфеліади", та результатом, який він отримав. Виявляється, можна виконувати свою передвиборчу програму й словом, і ділом, і не обов’язково повторно сунути голову у петлю "посади прем’єр-міністра при Президенті"», – пише у своєму листі Антоніна Качановська із селища міського типу Копайгород Барського району Вінницької області.
Тим часом інший слухач, Володимир Гончар із селища міського типу Буча, що на Київщині, висловлює протилежну думку. Він із сумом зауважує, що став ще більше сумніватися у спроможності Віктора Ющенка реалізувати свої передвиборчі наміри.
А ось репліка ще з одного листа: «Пан Віктор Ющенко не врахував, що силу словом не здолаєш», – зауважує Володимир Грецький із селища міського типу Зайцеве, що на Донеччині.
А зараз перейдемо до, так би мовити, «віршованого листа», який надійшов до нас із міста Надвірна Івано-Франківської області від пана Романа. Автор цього листа надіслав нам, як зазначає він сам, «сучасний переклад уривку з поеми Івана Котляревського "Енеїда"».
Енеїда у пеклі
В той час там вибори були у нижчу, вищу й верхню Раду. Люди старались, як могли – хотіли мати людську владу. Чорти за ними приглядали і шкодили з усіх боків. Комісії як призначали, То лише з прихвоснів чортів. Такі-то дідьчі там закони. Та попри всякі заборони, лукавства, підкупи й брехню своїх громада о б и р а л а, а влада бісівська вписала у радники свою рідню. Коли ж зібралась вся та Рада, чорти бісилися: – Біда-а! Нас мало. – Нам нас більше нада! – Кричав чортяка Заєда: Ідіть до дідьчої ви мами! І все те кодло, що з хвостами, пішло до тата. Той сказав: «Ну, сивої кобили брєд, хоч лазьте задом наперед, а керувати має Зав!» – Завадом, – шепнула Сівілла, яка все знала і уміла. – Є ад великий і адміні… Він у них зветься так і нині. – Що, не вистачає голосів? Чи, може, баксів у вас мало? – повчав їх шеф, як гицель псів. Енеєві незручно стало. «Та се й чортам осточортіло», – знов тихо почала Сівілла, і глядь, а там лукавий Чук веде на допомогу Юду… Ну, шеф зрадів: Я призначу, хай бестія завадом буде.
Еней журився: Доки, люди, ходитимуть між вами юди? Ось через їхню підлу зраду мільйонну зраджено громаду. Увесь народ за срібняки???
На те пророчиця Сивіла Енею просто відповіла: Бо в Раді тій не козаки.
…Любов к отчизні де героïть, там сила вража не устоїть, Любов сильніша од гармат і козак чортові не брат…
Еней додав: – Ото якби, де є такі, були усюди, осикові стовпи ганьби з тавром: Це зрадники, і у д и!
Від поезії знову перейдімо до прози.
Пропоную фрагмент листа Анни Барух із села Зимна Вода Пустомитівського району Львівської області:
«Усім заправляє наш керманич Кучма. Він, скоріше, гарант для Росії. Україна знову може стати російською колонією. Якщо новий Генеральний прокурор – висуванець гаранта, то можемо цілком бути впевнені, що все буде як за Потебенька. І ті обіцянки розслідувати справи (Гонгадзе й інших) не будуть виконані. Й тому і Жира не допустили до Верховної Ради.
Може, пан Омельченко і буде ті справи ворушити. Але Кучма має добрих консультантів із Росії. Та й в Україні "море" російських шовіністів і українських манкуртів», – пише у своєму листі Анна Барух із села Зимна Вода Пустомитівського району Львівської області.
У листах, що надійшли до нас останнім часом, і далі багато мовиться про указ президента України від 13 березня про відзначення 350-річчя Переяславської ради, а також рішення про створення робочої українсько-російської групи для розробки нових підручників історії України та Росії. Нагадаю, що таку комісії створено за участі віце-прем’єра України з питань гуманітарної політики Володимира Семиноженка.
Цитую листа Ігоря Олещука з міста Тернополя:
«Якщо Семиноженко і президент не вивчили історії України за Грушевським, Крип’якевичем, Аркасом, Брайчевським та іншими, то краще порадитися з теперішніми істориками і не робити політичних помилок».
Пан Олещук також надіслав свою статтю, яку було опубліковано в газеті «Вільне життя». «Усі народи дуже урочисто відзначають роковини свого визволення, суверенності, незалежності чи Конституції, але ніхто не відзначає початку жорстокого поневолення, як це запланував президент України, не порадившись ні з народом, ні з істориками. Тому закликаю громадськість України, зокрема Тернопільщини, використати своє конституційне право не відзначати це свято, а через обласну й Верховну Ради домагатися скасування указу президента про святкування Переяславського договору Богдана Хмельницького з Росією у 1654 році», – пише у своїй статті Ігор Олещук із міста Тернополя. А вже в листі до нас він також закликає відкликати комісію з написання підручника історії України.
А інший наш слухач Олександр Рачек з Києва пише, що автори указу про відзначення 350-річчя Переяславської ради та розпорядження про узгодження підручників історії бажають «перетворити Україну на покірного донора Росії, як це було при Щербицькому». «Ось чому ця камарилья, – зауважує автор листа, – так ратує за "святкування" Переяславської ради, 85-річчя зрадника України Щербицького і таке подібне».
Надійшов до нас також відкритий лист до президента України від мешканців Тернополя, який підписали 194 особи:
«Ми, громадяни міста Тернополя, вкрай стривожені й обурені Вашим, пане президенте, указом від 13 березня цього року про відзначення 350-річчя Переяславської Козацької Ради 1654 року.
Хіба такі дати святкують? Та це найтрагічніша сторінка в історії України!
Ви є гарантом нашої Конституції!
Народ подає приклад Вам, урядовцям та парламентарям, як захищати свою національну гідність і гідність своєї держави. Ми кажемо:
"Ні!" – святкуванню 350-річчя Переяславської Козацької Ради;
"Ні!" – виданню спільного підручника з історії України й Росії;
"Ні!" – відзначенню 85-річчя Володимира Щербицького.
Ми за добросусідські стосунки з Росією. Але хочемо Вам нагадати думку мудрої росіянки, дисидентки Валерії Новодворської: "…Хапаючи чуже, ми загубили своє… Україна – це та Русь, яка залишилася вдома. На ній немає ні гріха, ні вини. І не сподівайтесь, ми не можемо повернутися… Бо ми вже поверталися у 1918-му, 1948-му. Ми поверталися заарештовувати «Просвіту», переслідувати ОУНівців, вішати різних русичів за м’які приголосні… і за синьо-жовтий прапор".
Вдумайтеся в ці правдиві рядки, пане президенте!
Також нагадаємо Вам вічне Шевченкове: "У своїй хаті – своя правда!" і Франкове: "Нам пора для України жити…"»
Нагадаю, що це був відкритий лист, адресований президентові України Леонідові Кучмі. Цього листа підписали 194 мешканці міста Тернополя.
А ось цитата з листа вже до Радіо Свобода:
«Як Ви сприйняли такі дивні речі, як указ президента щодо святкування (не інакше, а саме святкування) річниці Переяславської ради – нашої трагедії? Воістину, для президента – бенкет під час чуми!!!», – пише Анна Барух із села Зимна Вода Пустомитівського району Львівської області.
Тему президентського указу щодо відзначення річниці Переяславської Ради та створення спільної українсько-російської комісії з узгодження підручників з історії порушують у своїх листах також пан Вертило з міста Макіївки Донецької області, Іван Вексей з села Камінне Надвірнянського району та Степан Елегій із села Лавочне Сколівського району Львівської області.
Ситуацію стосовно спільної українсько-російської комісії з узгодження підручників з історії ми попросили прокоментувати академіка Івана Дзюбу, який очолює Шевченківський комітет і є редактором «Енциклопедії сучасної України».
Іван Дзюба:
У світовій практиці нормальна річ, коли вчені-історики сусідніх країн обговорюють і дискутують делікатні питання історії, які зачіпають обидві сторони. Наприклад, польські й німецькі історики обговорюють питання історії німецько-польських відносин. Німецькі й французькі історики теж дискутують. Українські й польські історики з 1992 року провели кілька зустрічей і дискусій. Але не зовсім нормально, коли це питання вирішується на рівні урядів і політиків. Тим більше, коли йдеться про ті уряди і тих політиків, які мають традицію вирішувати ці питання закулісно і ставити свої суспільства перед доконаними фактами. Тому, очевидно, і виникла така велика тривога у зв’язку з повідомленнями про контакти і домовленості на урядовому рівні між Україною й Росією про регулювання, трактування тих чи інших питань історії. Ці питання повинні обговорюватися істориками-професіоналами. Але тут інша ситуація, ніж коли такі питання обговорюють польські та німецькі, французькі та німецькі, українські та польські історики. Тому що розмова з російськими істориками у істориків українських може бути трошки інакшою, оскільки є певна традиція тиску з боку тієї сторони, яка вважає себе сильнішою в усіх відношеннях, в тому числі і в аргументації. Так що, з одного боку, такі дискусії потрібні, але вони можуть мати сенс тільки в тому випадку, коли українська сторона буде представлена вченими, які твердо стоять на стороні правди національної історії, які не схильні піддаватися навіюванням і тиску. На жаль, у нас багато вчених, у тому числі й істориків, яким буде дуже легко піти на поступки, які не відповідатимуть істині історії та російсько-українських відносин. Тому все залежатиме від того, чи будуть представники української історичної науки тут достатньо твердими, аргументованими у своїй позиції. Хоча, звичайно, вони мусять прислухатися до аргументів іншої сторони, і такі зустрічі і дискусії використати для того, щоб і іншій стороні подати свої погляди, які, можливо, не вкладаються в стереотипи цієї іншої сторони. Отак, мені здається, можна спокійно підходити до цього питання.
Петро Кагуй:
Ми також звернулися за коментарем щодо президентського указу про відзначення 350-річчя Переяславської ради до українського історика, кандидата історичних наук Ігоря Гирича.
Ігор Гирич:
Протягом свого гетьманування Богдан Хмельницький мав не одну угоду на кшталт Переяславської угоди. Можна пригадати угоду 1651 року з турецьким султаном, угоди з турецьким королем уже після Переяславської ради. Усі ці угоди були просто мілітарним союзом. Для України, з погляду ментальної історії, Переяславська рада мала величезні негативні наслідки, бо створений культ Переяслава багато разів репродукувався в російську історіографію. І в ХVIII-ХІХ століттях на ньому формувався тип так званого малороса, який був провідником імперських ідей в українському середовищі. Більшість української інтелігенції з 1917 року, часів української революції, перебуваючи під враженням Переяслава, довго не могли позбавитися того «песьєго» обов’язку супротив Москви, про який писав Михайло Грушевський. З цим переяславським синдромом і боролися українські інтелектуали кінця ХІХ – початку ХХ століття. Згадаємо і Миколу Міхновського, і статті Дмитра Донцова, і публіцистику Михайла Грушевського, який дуже багато писав про так зване мазепинство-богданівство, про так зване возз’єднання і комплекс молодшого брата. І ці хвороби залишаються, на жаль, для українського суспільства і сьогодні, бо за часів панування радянської історіографії цей переяславський міф набув другого життя, особливо після 1954 року – святкування 300-річчя «возз’єднання». Він мав величезний вплив на формування нової радянської людини в Україні. Більшість наших сучасних політиків не розуміють, що вони збираються святкувати. Ювілей Переяславської ради лягає в один контекст із святкуванням ювілею з дня народження Володимира Щербицького, переглядом підручників історії, який провадиться сьогодні між українською й російською сторонами і передбачає, що українці мають достосовувати свої підручники до російських підручників з історії. Безумовно, і Переяславська рада 1654 року і її святкування – це є повернення до тих старих часів, від яких ми вже 10 років намагаємося відійти.
Петро Кагуй:
Слова Ігоря Гирича про комплекс малоросійства, який і досі позначається на частині української інтелігенції, змусили мене знову повернутися до листа нашого слухача з Тернополя Ігоря Олещука. Окрім своєї статті, пан Олещук надіслав нам вірша поета В. Вихруща «Летаргійний сон».
Летаргійний сон
Спите, інтелігентики, спите? І скиглите, що досить вже руїни? Забули ви покликання святе, Що ви сини і дочки України.
Віддали хруням знову ви кермо І плачете, що не платять зарплату, На вас, сліпих, надінуть знов ярмо І поженуть, як баранів, на страту.
Червоним сказом бісяться хорти, Що прагнуть царювання й наруги Дадуть вам "на російській" паспорти, Щоб не забули, що ви наймитюги. Колона п'ята знов згортає хлам, Щоб в "бій останній" з силами зібратись, Невже коліна заціпило вам, Що важко так на повен ріст піднятись?
Було на крутосхилах стільки драм, Та сонце волі нині вже сіяє. Свободи не цінує тільки хам, Що за поживу долю проміняє.
Ілюзіями ворог знов бере. Йому б лиш нам на горло наступити. Невже ждете ви "дев'яносто ре" І в тайні рідну маму хоронити?..
Невже ваш дух до крихітки зітлів? Ви ж – інтелект і мудрі проводирі. Невже ждете, щоб ваших знов синів Привозили в цинковому мундирі? Чого ж ви, онімілі, сидите? Чи вірите в якусь ще заборону? Невже ви струпішіли і ждете, Що кине хтось подачку з-за кордону?..
І в демократів чвари і гризня. Конквістадори знов беруть пожитки, І бізнесом прикрилась злодійня, Що Україну обдира до нитки.
То де ж вона, та провідницька роль? Ростуть грибами мафіозні клани. І розум забирає алкоголь, І генофонд руйнують наркомани.
Хіба наступить Божа благодать, Коли духовність ще така мізерна? Неоіуди й агентурна рать У християнство сіє люті зерна.
Невже від зайд чекаєте добра, Чи боїтесь, що завтра гідра вкусить? Вже, може б, ви прокинулись? Пора!.. І летаргійний сон скінчитись мусить.
Здобуто волю в праведній борні І дією, що втілилась в громаді. Ніхто не зборе України, ні, Але байдужість – рівноцінна зраді!
Дуже часто ми отримуємо листи стосовно різних судових справ. Нам надсилають копії скарг, судових позовів, різних рішень судів, прокуратур, відповіді, відписки від владних інституцій тощо. В таких листах їхні автори просять допомоги у вирішенні тієї чи іншої проблеми. Пишуть, що вже не знають, куди звертатися, й остання надія на нас. «Допоможіть, якщо зможете, якщо це у ваших силах» – подібними словами, як правило, закінчуються такі листи. Нам прикро, але дуже важко допомогти людині в цілком конкретній справі. Час від часу, якщо такі листи торкаються загальних проблем, котрі стосуються багатьох українських громадян, ми намагаємося порушувати дану проблему чи принаймні оприлюднити інформацію про ситуацію, в якій опинилася та чи інша людина.
Ось і зараз пропоную вам розмову з нашим слухачем Висобиком Мирославом із міста Жовкви Львівської області. Пан Висобик зателефонував до нашого київського корпункту і у розмові з нашою колегою Валентиною Павленко розповів про свою тривалу судову епопею стосовно приватизації землі. І, за його словами, із схожою земельною проблемою зіткнулися й деякі інші мешканці міста Жовкви.
Валентина Павленко:
Яка проблема привела Вас на Радіо Свобода?
Мирослав Висобик:
Земельна проблема. Померла бабця і перед смертю написала заповіт на мого сина Остапа, щоб і будинок, і земля перейшли до нього. Судова справа почалася при її житті. Я був як довірена особа. Я консультувався з суддею і з адвокатами у земельному відділі.
Валентина Павленко:
А в чому основна проблема?
Мирослав Висобик:
Справа в тому, що вони не хотіли приватизувати земельну ділянку, бо на наших земельних ділянках будуть роздавати підплани для індивідуального будівництва іншим особам.
Валентина Павленко:
Документально бабця мала право на цю землю?
Мирослав Висобик:
Так, вона мала рішення 1955 року на підставі того, що користування було успадковане від дідів та прадідів. Було 20 судових засідань, із них 3 обласних. У процесі обласних засідань я двічі звертався до Верховного суду.
Валентина Павленко:
Які були рішення судів?
Мирослав Висобик:
Відмовити у приватизації землі на підставі того, що нам вона не була надана, і що буцімто та земля запланована для будівництва іншим громадянам. Районна й міська влада, обласна адміністрація не мали права цього робити. Тут неодноразово були комісії і переконливо давали роз’яснення, що мені можна й потрібно приватизувати цю земельну ділянку.
Валентина Павленко:
По закону Ви маєте право приватизувати цю землю?
Мирослав Висобик:
Повне право. Для того були подання обласної прокуратури, які зобов’язували приватизувати земельну ділянку, а винних покарати. Але місцева влада проігнорувала ці всі документи Їм навіть на сесії не хотілося це питання розглядати. Після всіх судів частину земельної ділянки вони приватизували й віддали в приватну власність на ім’я моєї бабці.
Валентина Павленко:
Ваша бабця при житті мала 18 соток приватизованої землі, а всього було 55 соток. Ви боретеся за те, щоб і цю неприватизовану землю, яка була віддана в спадок, вони Вам повернули?
Мирослав Висобик:
Щоб ще доприватизували 12 соток. Міська рада відразу приватизувала 10 соток, а решту – землю, яка була в користуванні згідно з усіма земельно-обліковими документами, – відмовляла приватизувати на підставі індивідуального будівництва іншим громадянам. Їм потрібні кошти, вони продають, а ті кошти..: Не знаю, що вони з ними роблять.
Валентина Павленко:
А рішення суду було яке?
Мирослав Висобик:
На початку рішення суду було приватизувати частину. Але районна влада настоювала , щоб відмовити. Головою районної держадміністрації зараз є Комар Петро Панасович, а до цього був пан Герич Володимир Петрович, який і розпочав цю колотнечу. Місцева влада хоче пограбувати й обдурити всіх нас, хто вимагає приватизації у місті Жовкві.
Валентина Павленко:
В якому плані Ви відчуваєте утиск влади після того, як Ви почали воювати з нею?
Мирослав Висобик:
Мені почали дорікати на роботі – навіщо я борюся. Я працював заввідділом у ветеринарній лабораторії. Після того мені почали виносити штучні догани, які були скасовані як протизаконні. Але мене попереджали – що вони захочуть, те і зроблять. До мене не мали ніяких претензій, і тоді вони скоротили мою посаду. І після того я не маю можливості влаштуватися на роботу. Я не маю роботи вже 3 роки і 7 місяців. Це – вказівка районної і обласної адміністрацій, тому що ми пікетували і обласну адміністрацію. На наших плакатах було написано, щоб нам віддали нашу землю, яку мали ще наші прадіди.
Валентина Павленко:
Як до Ваших проблем ставляться Ваші сусіди?
Мирослав Висобик:
Одні допомагають, інші бояться й дивляться, що буде з того далі.
Валентина Павленко:
Вони співчувають чи ні?
Мирослав Висобик:
Так, вони мовчки співчувають. А деякі борються, але мало проявляють свою ініціативу.
Валентина Павленко:
Ви надієтеся на перемогу у своїй боротьбі?
Мирослав Висобик:
Обов’язково. Рано чи пізно, але я надіюся на перемогу. Я багато разів звертався до обладміністрації, райадміністрації, але приходили відписки. Влада казала, що куди б я не звертався, все рівно все приходить до них. А вони зроблять те, що схочуть. Люди не мають ніяких прав, влада що хоче, те і робить.
Валентина Павленко:
Як Ви вважаєте, який вихід можна знайти з цієї ситуації?
Мирослав Висобик:
Думаю, що треба висвітлювати роботу влади не тільки в нашій країні, але і за межами країни висвітлювати, як влада з нами чинить.
Валентина Павленко:
Ви самі, Ви і Ваші сусіди обирали місцеву владу, ви в якійсь мірі несете відповідальність за владу, яка зраз стоїть над вами. Ви також винні – кого ви вибирали, того і маєте.
Мирослав Висобик:
Пан Вихопень, коли балотувався на посаду голови міської ради міста Жовкви, обіцяв мені особисто і іншим громадянам, що це питання буде вирішено позитивно. Але коли він сів у це крісло, то почав ухилятися. Так само робив і попередній голова Жовквівської міської ради пан Єнушевич.
Валентина Павленко:
Скільки ж разів треба наступати на ті й самі граблі для того, щоб зрозуміти, що влада, яку ви обираєте, вас обманює? За вас ніхто вам не буде обирати іншу владу. Що ж тоді робити?
Мирослав Висобик:
Людей обманюють.
Валентина Павленко:
Уже 10 років незалежності, скільки ж можна обманювати людей і обманюватися людям?
Мирослав Висобик:
Це наше горе, що люди вірять і їх обманюють.
Валентина Павленко:
Скільки можна вірити? Може, треба іноді і подумати? Чи тільки тоді, коли особисто торкнеться, тоді людина починає воювати й шукати помочі. А якщо особисто не стосується, тоді можна сидіти тихо і дивитися, як сусід воює…
Мирослав Висобик:
Я ніколи тихо не сидів, з чого і маю результати, що не можу подолати свою фінансову кризу…
Валентина Павленко:
Пане Мирославе, зараз у Вас є можливість через Радіо Свобода звернутися до влади і своїх колег, сусідів, знайомих. Що б Ви хотіли їм сказати або побажати?
Мирослав Висобик:
Громадянам міста Жовкви, які хочуть приватизувати земельні ділянки, я хотів би побажати не здаватися, а боротися до кінця. І також не дивитися на ті обіцянки влади. Нам потрібно обирати голів обласних адміністрацій, а не щоб їх призначали згори. Тоді, можливо, частково ми зможемо навести порядок. Але до контролю нас не допускають, нас усувають. Це настільки корумпована влада, що неможливо мирним, цивілізованим шляхом із нею дати якоїсь ради, потрібні інші заходи. Дикуни не дають цивілізовано прийти до вирішення громадського чи державного питання.
Валентина Павленко:
А Ваші наступні дії?
Мирослав Висобик:
Мовчати не будемо.
Валентина Павленко:
Дай Боже сили Вам у Вашій боротьбі, пане Мирославе.
Петро Кагуй:
Нагадаю, що це був Мирослав Висобик – мешканець міста Жовкви, що на Львівщині. А з ним по телефону спілкувалася наша київська колега Валентина Павленко.
На цьому ми завершуємо передачу «Листи на свободу». Цього разу з Вами був Петро Кагуй.
Ми дуже вдячні Вам, шановні слухачі, за ваші листи.
На все добре!
«Пишу Вам про свої враження від роботи першої сесії Верховної Ради. Дивлячись на "спікеріаду" і "портфеліаду" у світлі роботи усієї першої сесії, переконуюся в тому, що для "Нашої України" так званий нульовий варіант у спікеріаді – зовсім не поразка, а уроки (як сказав Віктор Ющенко)», – зауважує у своєму листі наша постійна слухачка Антоніна Качановська із селища міського типу Копайгород Барського району Вінницької області.
«Можливість очолити значну кількість парламентських комітетів створила реальну можливість впливати на різні сфери життя в Україні, у тому числі й на уряд. "Нашоукраїнцям" вдалося задати такий тон у роботі комітетів, зокрема бюджетного та інформаційного, що навіть голова Верховної Ради став наголошувати і на контрольній функції парламенту. Якщо відверто, то я захоплююся тим, як Віктор Андрійович провів етап "портфеліади", та результатом, який він отримав. Виявляється, можна виконувати свою передвиборчу програму й словом, і ділом, і не обов’язково повторно сунути голову у петлю "посади прем’єр-міністра при Президенті"», – пише у своєму листі Антоніна Качановська із селища міського типу Копайгород Барського району Вінницької області.
Тим часом інший слухач, Володимир Гончар із селища міського типу Буча, що на Київщині, висловлює протилежну думку. Він із сумом зауважує, що став ще більше сумніватися у спроможності Віктора Ющенка реалізувати свої передвиборчі наміри.
А ось репліка ще з одного листа: «Пан Віктор Ющенко не врахував, що силу словом не здолаєш», – зауважує Володимир Грецький із селища міського типу Зайцеве, що на Донеччині.
А зараз перейдемо до, так би мовити, «віршованого листа», який надійшов до нас із міста Надвірна Івано-Франківської області від пана Романа. Автор цього листа надіслав нам, як зазначає він сам, «сучасний переклад уривку з поеми Івана Котляревського "Енеїда"».
Енеїда у пеклі
В той час там вибори були у нижчу, вищу й верхню Раду. Люди старались, як могли – хотіли мати людську владу. Чорти за ними приглядали і шкодили з усіх боків. Комісії як призначали, То лише з прихвоснів чортів. Такі-то дідьчі там закони. Та попри всякі заборони, лукавства, підкупи й брехню своїх громада о б и р а л а, а влада бісівська вписала у радники свою рідню. Коли ж зібралась вся та Рада, чорти бісилися: – Біда-а! Нас мало. – Нам нас більше нада! – Кричав чортяка Заєда: Ідіть до дідьчої ви мами! І все те кодло, що з хвостами, пішло до тата. Той сказав: «Ну, сивої кобили брєд, хоч лазьте задом наперед, а керувати має Зав!» – Завадом, – шепнула Сівілла, яка все знала і уміла. – Є ад великий і адміні… Він у них зветься так і нині. – Що, не вистачає голосів? Чи, може, баксів у вас мало? – повчав їх шеф, як гицель псів. Енеєві незручно стало. «Та се й чортам осточортіло», – знов тихо почала Сівілла, і глядь, а там лукавий Чук веде на допомогу Юду… Ну, шеф зрадів: Я призначу, хай бестія завадом буде.
Еней журився: Доки, люди, ходитимуть між вами юди? Ось через їхню підлу зраду мільйонну зраджено громаду. Увесь народ за срібняки???
На те пророчиця Сивіла Енею просто відповіла: Бо в Раді тій не козаки.
…Любов к отчизні де героïть, там сила вража не устоїть, Любов сильніша од гармат і козак чортові не брат…
Еней додав: – Ото якби, де є такі, були усюди, осикові стовпи ганьби з тавром: Це зрадники, і у д и!
Від поезії знову перейдімо до прози.
Пропоную фрагмент листа Анни Барух із села Зимна Вода Пустомитівського району Львівської області:
«Усім заправляє наш керманич Кучма. Він, скоріше, гарант для Росії. Україна знову може стати російською колонією. Якщо новий Генеральний прокурор – висуванець гаранта, то можемо цілком бути впевнені, що все буде як за Потебенька. І ті обіцянки розслідувати справи (Гонгадзе й інших) не будуть виконані. Й тому і Жира не допустили до Верховної Ради.
Може, пан Омельченко і буде ті справи ворушити. Але Кучма має добрих консультантів із Росії. Та й в Україні "море" російських шовіністів і українських манкуртів», – пише у своєму листі Анна Барух із села Зимна Вода Пустомитівського району Львівської області.
У листах, що надійшли до нас останнім часом, і далі багато мовиться про указ президента України від 13 березня про відзначення 350-річчя Переяславської ради, а також рішення про створення робочої українсько-російської групи для розробки нових підручників історії України та Росії. Нагадаю, що таку комісії створено за участі віце-прем’єра України з питань гуманітарної політики Володимира Семиноженка.
Цитую листа Ігоря Олещука з міста Тернополя:
«Якщо Семиноженко і президент не вивчили історії України за Грушевським, Крип’якевичем, Аркасом, Брайчевським та іншими, то краще порадитися з теперішніми істориками і не робити політичних помилок».
Пан Олещук також надіслав свою статтю, яку було опубліковано в газеті «Вільне життя». «Усі народи дуже урочисто відзначають роковини свого визволення, суверенності, незалежності чи Конституції, але ніхто не відзначає початку жорстокого поневолення, як це запланував президент України, не порадившись ні з народом, ні з істориками. Тому закликаю громадськість України, зокрема Тернопільщини, використати своє конституційне право не відзначати це свято, а через обласну й Верховну Ради домагатися скасування указу президента про святкування Переяславського договору Богдана Хмельницького з Росією у 1654 році», – пише у своїй статті Ігор Олещук із міста Тернополя. А вже в листі до нас він також закликає відкликати комісію з написання підручника історії України.
А інший наш слухач Олександр Рачек з Києва пише, що автори указу про відзначення 350-річчя Переяславської ради та розпорядження про узгодження підручників історії бажають «перетворити Україну на покірного донора Росії, як це було при Щербицькому». «Ось чому ця камарилья, – зауважує автор листа, – так ратує за "святкування" Переяславської ради, 85-річчя зрадника України Щербицького і таке подібне».
Надійшов до нас також відкритий лист до президента України від мешканців Тернополя, який підписали 194 особи:
«Ми, громадяни міста Тернополя, вкрай стривожені й обурені Вашим, пане президенте, указом від 13 березня цього року про відзначення 350-річчя Переяславської Козацької Ради 1654 року.
Хіба такі дати святкують? Та це найтрагічніша сторінка в історії України!
Ви є гарантом нашої Конституції!
Народ подає приклад Вам, урядовцям та парламентарям, як захищати свою національну гідність і гідність своєї держави. Ми кажемо:
"Ні!" – святкуванню 350-річчя Переяславської Козацької Ради;
"Ні!" – виданню спільного підручника з історії України й Росії;
"Ні!" – відзначенню 85-річчя Володимира Щербицького.
Ми за добросусідські стосунки з Росією. Але хочемо Вам нагадати думку мудрої росіянки, дисидентки Валерії Новодворської: "…Хапаючи чуже, ми загубили своє… Україна – це та Русь, яка залишилася вдома. На ній немає ні гріха, ні вини. І не сподівайтесь, ми не можемо повернутися… Бо ми вже поверталися у 1918-му, 1948-му. Ми поверталися заарештовувати «Просвіту», переслідувати ОУНівців, вішати різних русичів за м’які приголосні… і за синьо-жовтий прапор".
Вдумайтеся в ці правдиві рядки, пане президенте!
Також нагадаємо Вам вічне Шевченкове: "У своїй хаті – своя правда!" і Франкове: "Нам пора для України жити…"»
Нагадаю, що це був відкритий лист, адресований президентові України Леонідові Кучмі. Цього листа підписали 194 мешканці міста Тернополя.
А ось цитата з листа вже до Радіо Свобода:
«Як Ви сприйняли такі дивні речі, як указ президента щодо святкування (не інакше, а саме святкування) річниці Переяславської ради – нашої трагедії? Воістину, для президента – бенкет під час чуми!!!», – пише Анна Барух із села Зимна Вода Пустомитівського району Львівської області.
Тему президентського указу щодо відзначення річниці Переяславської Ради та створення спільної українсько-російської комісії з узгодження підручників з історії порушують у своїх листах також пан Вертило з міста Макіївки Донецької області, Іван Вексей з села Камінне Надвірнянського району та Степан Елегій із села Лавочне Сколівського району Львівської області.
Ситуацію стосовно спільної українсько-російської комісії з узгодження підручників з історії ми попросили прокоментувати академіка Івана Дзюбу, який очолює Шевченківський комітет і є редактором «Енциклопедії сучасної України».
Іван Дзюба:
У світовій практиці нормальна річ, коли вчені-історики сусідніх країн обговорюють і дискутують делікатні питання історії, які зачіпають обидві сторони. Наприклад, польські й німецькі історики обговорюють питання історії німецько-польських відносин. Німецькі й французькі історики теж дискутують. Українські й польські історики з 1992 року провели кілька зустрічей і дискусій. Але не зовсім нормально, коли це питання вирішується на рівні урядів і політиків. Тим більше, коли йдеться про ті уряди і тих політиків, які мають традицію вирішувати ці питання закулісно і ставити свої суспільства перед доконаними фактами. Тому, очевидно, і виникла така велика тривога у зв’язку з повідомленнями про контакти і домовленості на урядовому рівні між Україною й Росією про регулювання, трактування тих чи інших питань історії. Ці питання повинні обговорюватися істориками-професіоналами. Але тут інша ситуація, ніж коли такі питання обговорюють польські та німецькі, французькі та німецькі, українські та польські історики. Тому що розмова з російськими істориками у істориків українських може бути трошки інакшою, оскільки є певна традиція тиску з боку тієї сторони, яка вважає себе сильнішою в усіх відношеннях, в тому числі і в аргументації. Так що, з одного боку, такі дискусії потрібні, але вони можуть мати сенс тільки в тому випадку, коли українська сторона буде представлена вченими, які твердо стоять на стороні правди національної історії, які не схильні піддаватися навіюванням і тиску. На жаль, у нас багато вчених, у тому числі й істориків, яким буде дуже легко піти на поступки, які не відповідатимуть істині історії та російсько-українських відносин. Тому все залежатиме від того, чи будуть представники української історичної науки тут достатньо твердими, аргументованими у своїй позиції. Хоча, звичайно, вони мусять прислухатися до аргументів іншої сторони, і такі зустрічі і дискусії використати для того, щоб і іншій стороні подати свої погляди, які, можливо, не вкладаються в стереотипи цієї іншої сторони. Отак, мені здається, можна спокійно підходити до цього питання.
Петро Кагуй:
Ми також звернулися за коментарем щодо президентського указу про відзначення 350-річчя Переяславської ради до українського історика, кандидата історичних наук Ігоря Гирича.
Ігор Гирич:
Протягом свого гетьманування Богдан Хмельницький мав не одну угоду на кшталт Переяславської угоди. Можна пригадати угоду 1651 року з турецьким султаном, угоди з турецьким королем уже після Переяславської ради. Усі ці угоди були просто мілітарним союзом. Для України, з погляду ментальної історії, Переяславська рада мала величезні негативні наслідки, бо створений культ Переяслава багато разів репродукувався в російську історіографію. І в ХVIII-ХІХ століттях на ньому формувався тип так званого малороса, який був провідником імперських ідей в українському середовищі. Більшість української інтелігенції з 1917 року, часів української революції, перебуваючи під враженням Переяслава, довго не могли позбавитися того «песьєго» обов’язку супротив Москви, про який писав Михайло Грушевський. З цим переяславським синдромом і боролися українські інтелектуали кінця ХІХ – початку ХХ століття. Згадаємо і Миколу Міхновського, і статті Дмитра Донцова, і публіцистику Михайла Грушевського, який дуже багато писав про так зване мазепинство-богданівство, про так зване возз’єднання і комплекс молодшого брата. І ці хвороби залишаються, на жаль, для українського суспільства і сьогодні, бо за часів панування радянської історіографії цей переяславський міф набув другого життя, особливо після 1954 року – святкування 300-річчя «возз’єднання». Він мав величезний вплив на формування нової радянської людини в Україні. Більшість наших сучасних політиків не розуміють, що вони збираються святкувати. Ювілей Переяславської ради лягає в один контекст із святкуванням ювілею з дня народження Володимира Щербицького, переглядом підручників історії, який провадиться сьогодні між українською й російською сторонами і передбачає, що українці мають достосовувати свої підручники до російських підручників з історії. Безумовно, і Переяславська рада 1654 року і її святкування – це є повернення до тих старих часів, від яких ми вже 10 років намагаємося відійти.
Петро Кагуй:
Слова Ігоря Гирича про комплекс малоросійства, який і досі позначається на частині української інтелігенції, змусили мене знову повернутися до листа нашого слухача з Тернополя Ігоря Олещука. Окрім своєї статті, пан Олещук надіслав нам вірша поета В. Вихруща «Летаргійний сон».
Летаргійний сон
Спите, інтелігентики, спите? І скиглите, що досить вже руїни? Забули ви покликання святе, Що ви сини і дочки України.
Віддали хруням знову ви кермо І плачете, що не платять зарплату, На вас, сліпих, надінуть знов ярмо І поженуть, як баранів, на страту.
Червоним сказом бісяться хорти, Що прагнуть царювання й наруги Дадуть вам "на російській" паспорти, Щоб не забули, що ви наймитюги. Колона п'ята знов згортає хлам, Щоб в "бій останній" з силами зібратись, Невже коліна заціпило вам, Що важко так на повен ріст піднятись?
Було на крутосхилах стільки драм, Та сонце волі нині вже сіяє. Свободи не цінує тільки хам, Що за поживу долю проміняє.
Ілюзіями ворог знов бере. Йому б лиш нам на горло наступити. Невже ждете ви "дев'яносто ре" І в тайні рідну маму хоронити?..
Невже ваш дух до крихітки зітлів? Ви ж – інтелект і мудрі проводирі. Невже ждете, щоб ваших знов синів Привозили в цинковому мундирі? Чого ж ви, онімілі, сидите? Чи вірите в якусь ще заборону? Невже ви струпішіли і ждете, Що кине хтось подачку з-за кордону?..
І в демократів чвари і гризня. Конквістадори знов беруть пожитки, І бізнесом прикрилась злодійня, Що Україну обдира до нитки.
То де ж вона, та провідницька роль? Ростуть грибами мафіозні клани. І розум забирає алкоголь, І генофонд руйнують наркомани.
Хіба наступить Божа благодать, Коли духовність ще така мізерна? Неоіуди й агентурна рать У християнство сіє люті зерна.
Невже від зайд чекаєте добра, Чи боїтесь, що завтра гідра вкусить? Вже, може б, ви прокинулись? Пора!.. І летаргійний сон скінчитись мусить.
Здобуто волю в праведній борні І дією, що втілилась в громаді. Ніхто не зборе України, ні, Але байдужість – рівноцінна зраді!
Дуже часто ми отримуємо листи стосовно різних судових справ. Нам надсилають копії скарг, судових позовів, різних рішень судів, прокуратур, відповіді, відписки від владних інституцій тощо. В таких листах їхні автори просять допомоги у вирішенні тієї чи іншої проблеми. Пишуть, що вже не знають, куди звертатися, й остання надія на нас. «Допоможіть, якщо зможете, якщо це у ваших силах» – подібними словами, як правило, закінчуються такі листи. Нам прикро, але дуже важко допомогти людині в цілком конкретній справі. Час від часу, якщо такі листи торкаються загальних проблем, котрі стосуються багатьох українських громадян, ми намагаємося порушувати дану проблему чи принаймні оприлюднити інформацію про ситуацію, в якій опинилася та чи інша людина.
Ось і зараз пропоную вам розмову з нашим слухачем Висобиком Мирославом із міста Жовкви Львівської області. Пан Висобик зателефонував до нашого київського корпункту і у розмові з нашою колегою Валентиною Павленко розповів про свою тривалу судову епопею стосовно приватизації землі. І, за його словами, із схожою земельною проблемою зіткнулися й деякі інші мешканці міста Жовкви.
Валентина Павленко:
Яка проблема привела Вас на Радіо Свобода?
Мирослав Висобик:
Земельна проблема. Померла бабця і перед смертю написала заповіт на мого сина Остапа, щоб і будинок, і земля перейшли до нього. Судова справа почалася при її житті. Я був як довірена особа. Я консультувався з суддею і з адвокатами у земельному відділі.
Валентина Павленко:
А в чому основна проблема?
Мирослав Висобик:
Справа в тому, що вони не хотіли приватизувати земельну ділянку, бо на наших земельних ділянках будуть роздавати підплани для індивідуального будівництва іншим особам.
Валентина Павленко:
Документально бабця мала право на цю землю?
Мирослав Висобик:
Так, вона мала рішення 1955 року на підставі того, що користування було успадковане від дідів та прадідів. Було 20 судових засідань, із них 3 обласних. У процесі обласних засідань я двічі звертався до Верховного суду.
Валентина Павленко:
Які були рішення судів?
Мирослав Висобик:
Відмовити у приватизації землі на підставі того, що нам вона не була надана, і що буцімто та земля запланована для будівництва іншим громадянам. Районна й міська влада, обласна адміністрація не мали права цього робити. Тут неодноразово були комісії і переконливо давали роз’яснення, що мені можна й потрібно приватизувати цю земельну ділянку.
Валентина Павленко:
По закону Ви маєте право приватизувати цю землю?
Мирослав Висобик:
Повне право. Для того були подання обласної прокуратури, які зобов’язували приватизувати земельну ділянку, а винних покарати. Але місцева влада проігнорувала ці всі документи Їм навіть на сесії не хотілося це питання розглядати. Після всіх судів частину земельної ділянки вони приватизували й віддали в приватну власність на ім’я моєї бабці.
Валентина Павленко:
Ваша бабця при житті мала 18 соток приватизованої землі, а всього було 55 соток. Ви боретеся за те, щоб і цю неприватизовану землю, яка була віддана в спадок, вони Вам повернули?
Мирослав Висобик:
Щоб ще доприватизували 12 соток. Міська рада відразу приватизувала 10 соток, а решту – землю, яка була в користуванні згідно з усіма земельно-обліковими документами, – відмовляла приватизувати на підставі індивідуального будівництва іншим громадянам. Їм потрібні кошти, вони продають, а ті кошти..: Не знаю, що вони з ними роблять.
Валентина Павленко:
А рішення суду було яке?
Мирослав Висобик:
На початку рішення суду було приватизувати частину. Але районна влада настоювала , щоб відмовити. Головою районної держадміністрації зараз є Комар Петро Панасович, а до цього був пан Герич Володимир Петрович, який і розпочав цю колотнечу. Місцева влада хоче пограбувати й обдурити всіх нас, хто вимагає приватизації у місті Жовкві.
Валентина Павленко:
В якому плані Ви відчуваєте утиск влади після того, як Ви почали воювати з нею?
Мирослав Висобик:
Мені почали дорікати на роботі – навіщо я борюся. Я працював заввідділом у ветеринарній лабораторії. Після того мені почали виносити штучні догани, які були скасовані як протизаконні. Але мене попереджали – що вони захочуть, те і зроблять. До мене не мали ніяких претензій, і тоді вони скоротили мою посаду. І після того я не маю можливості влаштуватися на роботу. Я не маю роботи вже 3 роки і 7 місяців. Це – вказівка районної і обласної адміністрацій, тому що ми пікетували і обласну адміністрацію. На наших плакатах було написано, щоб нам віддали нашу землю, яку мали ще наші прадіди.
Валентина Павленко:
Як до Ваших проблем ставляться Ваші сусіди?
Мирослав Висобик:
Одні допомагають, інші бояться й дивляться, що буде з того далі.
Валентина Павленко:
Вони співчувають чи ні?
Мирослав Висобик:
Так, вони мовчки співчувають. А деякі борються, але мало проявляють свою ініціативу.
Валентина Павленко:
Ви надієтеся на перемогу у своїй боротьбі?
Мирослав Висобик:
Обов’язково. Рано чи пізно, але я надіюся на перемогу. Я багато разів звертався до обладміністрації, райадміністрації, але приходили відписки. Влада казала, що куди б я не звертався, все рівно все приходить до них. А вони зроблять те, що схочуть. Люди не мають ніяких прав, влада що хоче, те і робить.
Валентина Павленко:
Як Ви вважаєте, який вихід можна знайти з цієї ситуації?
Мирослав Висобик:
Думаю, що треба висвітлювати роботу влади не тільки в нашій країні, але і за межами країни висвітлювати, як влада з нами чинить.
Валентина Павленко:
Ви самі, Ви і Ваші сусіди обирали місцеву владу, ви в якійсь мірі несете відповідальність за владу, яка зраз стоїть над вами. Ви також винні – кого ви вибирали, того і маєте.
Мирослав Висобик:
Пан Вихопень, коли балотувався на посаду голови міської ради міста Жовкви, обіцяв мені особисто і іншим громадянам, що це питання буде вирішено позитивно. Але коли він сів у це крісло, то почав ухилятися. Так само робив і попередній голова Жовквівської міської ради пан Єнушевич.
Валентина Павленко:
Скільки ж разів треба наступати на ті й самі граблі для того, щоб зрозуміти, що влада, яку ви обираєте, вас обманює? За вас ніхто вам не буде обирати іншу владу. Що ж тоді робити?
Мирослав Висобик:
Людей обманюють.
Валентина Павленко:
Уже 10 років незалежності, скільки ж можна обманювати людей і обманюватися людям?
Мирослав Висобик:
Це наше горе, що люди вірять і їх обманюють.
Валентина Павленко:
Скільки можна вірити? Може, треба іноді і подумати? Чи тільки тоді, коли особисто торкнеться, тоді людина починає воювати й шукати помочі. А якщо особисто не стосується, тоді можна сидіти тихо і дивитися, як сусід воює…
Мирослав Висобик:
Я ніколи тихо не сидів, з чого і маю результати, що не можу подолати свою фінансову кризу…
Валентина Павленко:
Пане Мирославе, зараз у Вас є можливість через Радіо Свобода звернутися до влади і своїх колег, сусідів, знайомих. Що б Ви хотіли їм сказати або побажати?
Мирослав Висобик:
Громадянам міста Жовкви, які хочуть приватизувати земельні ділянки, я хотів би побажати не здаватися, а боротися до кінця. І також не дивитися на ті обіцянки влади. Нам потрібно обирати голів обласних адміністрацій, а не щоб їх призначали згори. Тоді, можливо, частково ми зможемо навести порядок. Але до контролю нас не допускають, нас усувають. Це настільки корумпована влада, що неможливо мирним, цивілізованим шляхом із нею дати якоїсь ради, потрібні інші заходи. Дикуни не дають цивілізовано прийти до вирішення громадського чи державного питання.
Валентина Павленко:
А Ваші наступні дії?
Мирослав Висобик:
Мовчати не будемо.
Валентина Павленко:
Дай Боже сили Вам у Вашій боротьбі, пане Мирославе.
Петро Кагуй:
Нагадаю, що це був Мирослав Висобик – мешканець міста Жовкви, що на Львівщині. А з ним по телефону спілкувалася наша київська колега Валентина Павленко.
На цьому ми завершуємо передачу «Листи на свободу». Цього разу з Вами був Петро Кагуй.
Ми дуже вдячні Вам, шановні слухачі, за ваші листи.
На все добре!
