Київ, 19 серпня 2002 - На цьому тижні Вища Церковна Рада Української православної церкви Київський патріархат оприлюднила заяву, яка нагадує про нещодавні урядову постанову та президентський указ щодо повернення Церкві відібраного в неї майна. Хоча переважна більшість мас-медіа винесла із заяви та скликаної з цього приводу патріархом Філаретом прес-конференції лише вимогу Київського патріархату передати йому Софію Київську, питання виглядає дещо складнішим і більш масштабним. Скидається, що Церква дедалі голосніше починає говорити про справжню реституцію.
Спочатку про урядові документи. Постанова Кабінету Міністрів від 22 лютого цього року скасовує низку попередніх постанов уряду, які встановлювали перелік культових споруд, що не можуть бути переданими релігійним організаціям і визначає, що визначні пам’ятки історії також можуть бути наданими в користування Церкві, але після вирішення питань стосовно переміщення закладів, котрі там зараз перебувають.
Указ Президента від 21 березня “Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав Церков і релігійних організацій”, передбачає поки що попередні кроки, спрямовані на повернення Церкві вже не лише культового, але й іншого майна, що перебуває в державній власності. Поза сумнівом, питань, пов’язаних із реалізацією всіх цих заходів наразі більше, аніж готових відповідей на них. Церква в Україні до 1917 року, а в Західній Україні – до 1939 року володіла дуже солідними маєтностями. Багато чого повернути вже просто неможливо; багато чого зруйновано, приватизовано, кільканадцять разів мінялися власники. Чи звертатиметься держава до Церков із запрошенням подати реєстр майна, яким вони колись володіли? Чи візьме вона на себе зобов’язання відшкодувати грошима те, що повернути вже неможливо? Ну, і одне з найпекучіших питань: кому повертатиметься майно українських єпархій і монастирів Російської православної церкви?
Досвід посткомуністичних країн, де реституція церковного майна відбувається найбільш послідовно і де Церкву, власне, ніколи і не було піддано цілковитій експропріації, свідчить, що цей процес є виключно важким і трудомістким. Він включає в себе відповідну законодавчу базу, - причому не лише, скажімо, Закон про реституцію, але й двосторонні угоди держави з кожною з Церков, яка претендує на повернення свого майна, графіки повернення і виплати компенсацій, визначення інших шляхів, котрі здатні відшкодувати релігійним інституціям втрачене. В Україні навіть перші кроки, а саме – визначення правонаступників і укладання з ними угод – можуть наштовхнутися на серйозні перепони. (Згадаймо хоча б, що Церква як єдине ціле не є юридичною особою). Далі: далеко не всі в Україні розуміють, чому лише Церква може бути об’єктом реституції – людей в країні, які пам’ятають, що належало їхнім прабатькам до “історичного жовтня” чи “золотого вересня” набагато більше, ніж вважається. Добре пам’ятають про це і національні спільноти, і культурно-освітні товариства – та ж “Просвіта”, до прикладу.
Дуже важливо, однак, не дозволити цим резонам, які безперечно висуватимуться, успішно поховати ще ненароджений процес реституції. Те, що шлях будь-якої довжини починається з першого кроку, це, звісно, банальність. Але спростувати її неможливо.
Спочатку про урядові документи. Постанова Кабінету Міністрів від 22 лютого цього року скасовує низку попередніх постанов уряду, які встановлювали перелік культових споруд, що не можуть бути переданими релігійним організаціям і визначає, що визначні пам’ятки історії також можуть бути наданими в користування Церкві, але після вирішення питань стосовно переміщення закладів, котрі там зараз перебувають.
Указ Президента від 21 березня “Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав Церков і релігійних організацій”, передбачає поки що попередні кроки, спрямовані на повернення Церкві вже не лише культового, але й іншого майна, що перебуває в державній власності. Поза сумнівом, питань, пов’язаних із реалізацією всіх цих заходів наразі більше, аніж готових відповідей на них. Церква в Україні до 1917 року, а в Західній Україні – до 1939 року володіла дуже солідними маєтностями. Багато чого повернути вже просто неможливо; багато чого зруйновано, приватизовано, кільканадцять разів мінялися власники. Чи звертатиметься держава до Церков із запрошенням подати реєстр майна, яким вони колись володіли? Чи візьме вона на себе зобов’язання відшкодувати грошима те, що повернути вже неможливо? Ну, і одне з найпекучіших питань: кому повертатиметься майно українських єпархій і монастирів Російської православної церкви?
Досвід посткомуністичних країн, де реституція церковного майна відбувається найбільш послідовно і де Церкву, власне, ніколи і не було піддано цілковитій експропріації, свідчить, що цей процес є виключно важким і трудомістким. Він включає в себе відповідну законодавчу базу, - причому не лише, скажімо, Закон про реституцію, але й двосторонні угоди держави з кожною з Церков, яка претендує на повернення свого майна, графіки повернення і виплати компенсацій, визначення інших шляхів, котрі здатні відшкодувати релігійним інституціям втрачене. В Україні навіть перші кроки, а саме – визначення правонаступників і укладання з ними угод – можуть наштовхнутися на серйозні перепони. (Згадаймо хоча б, що Церква як єдине ціле не є юридичною особою). Далі: далеко не всі в Україні розуміють, чому лише Церква може бути об’єктом реституції – людей в країні, які пам’ятають, що належало їхнім прабатькам до “історичного жовтня” чи “золотого вересня” набагато більше, ніж вважається. Добре пам’ятають про це і національні спільноти, і культурно-освітні товариства – та ж “Просвіта”, до прикладу.
Дуже важливо, однак, не дозволити цим резонам, які безперечно висуватимуться, успішно поховати ще ненароджений процес реституції. Те, що шлях будь-якої довжини починається з першого кроку, це, звісно, банальність. Але спростувати її неможливо.
