Київ, 27 серпня 2002 - Генеральний прокурор України Святослав Піскун обговорив із депутатами німецького парламенту, які перебували у Києві, проблеми нелегальної міграції. Як повідомили вітчизняні ЗМІ, йшлося як про громадян України, які шукають заробітку у державах Європейського Союзу, так і про мігрантів із країн “третього світу”, які незаконно потрапляють до ЄС через західну ділянку українського держкордону. Це вже не перша зустріч українських правоохоронців із Західними чиновниками, але поки що протидіяти нелегальній міграції складно. Наша кореспондентка Богдана Костюк нещодавно – як туристка – відвідала австрійську столицю Відень, де натрапила на українських “роботяг”:
Кремезні мовчазні чоловіки тягають важкі мішки з якимись будівельними матеріалами, лаштують драбини до стін розкішного оперного театру – справжньої архітектурної перлини, що знаходиться у центрі Відня, недалеко від Хофбургу – королівського палацу. Донині Відень зберіг розкішні квартали, палаци й парки з чудовими фонтанами доби Габсбургів, епохи Австро-Угорської імперії – але час залишає свої відбитки на стінах цих монументальних, але таких елегантних споруд. Їх треба ремонтувати, а подеколи – повністю міняти зсередини, залишаючи лише парадний фасад. Найчастіше ці важкі і досить складні роботи виконують під керівництвом австрійського бригадира так звані “чорноробочі”: заробітчани з України, Румунії або Сербії. Віденську оперу “омолоджують” українці – ті самі кремезні чоловіки, які підіймають важкі мішки.
По понеділках бригадир розписує план робіт на тиждень і роз'яснює кожному його завдання. Українська бригада категорично відмовляється від інтерв'ю, і не менш категорично заявляє, що нічого нікому у мікрофон не скаже, навіть своїх імен не назве. Тільки коли я ховаю диктофон до кишені, чоловіки пояснюють, що бояться потрапити “на олівець” комусь із кримінальних авторитетів з СНД, які намагаються контролювати ринок нелегальної праці у Відні. Мої ж нові знайомі приїхали з Прикарпаття, Тернопільщини й Полтавщини. На моє запитання, яким чином потрапили до Австрії, як отримали шенгенську візу, відповідають коротко: “Для цього існують спеціальні люди”. Судячи з усього, до категорії “спеціальних людей” належать працівники окремих туристичних фірм, або цілі турфірми, плюс скорумповані працівники паспортних столів чи районних управлінь МВС, і цей список можна продовжувати.
Єдине питання, на яке я отримала відповідь, стосувалося вигоди від такої справді чорної праці у центрі красивого, доглянутого міста. Так, навіть така праця за кордоном, з усіма її ризиками, вигідна. Вигідна, тому що дає змогу по поверненні додому нормально жити й утримувати родину. Тому що дозволяє виживати за умов відсутності оплачуваної праці на батьківщині. Тому що, врешті-решт, за усіх обставин це – досвід і можливість познайомитися з життям інших народів. Коли прощались, один із заробітчан тихенько мовив: “Я повернусь додому – і вирощуватиму квіти, щоб ними прикрашати підвіконня будинків, вуличні ліхтарі, ґанки. Це ж так красиво! Може, серед такої краси і ми житимемо краще...”
Кремезні мовчазні чоловіки тягають важкі мішки з якимись будівельними матеріалами, лаштують драбини до стін розкішного оперного театру – справжньої архітектурної перлини, що знаходиться у центрі Відня, недалеко від Хофбургу – королівського палацу. Донині Відень зберіг розкішні квартали, палаци й парки з чудовими фонтанами доби Габсбургів, епохи Австро-Угорської імперії – але час залишає свої відбитки на стінах цих монументальних, але таких елегантних споруд. Їх треба ремонтувати, а подеколи – повністю міняти зсередини, залишаючи лише парадний фасад. Найчастіше ці важкі і досить складні роботи виконують під керівництвом австрійського бригадира так звані “чорноробочі”: заробітчани з України, Румунії або Сербії. Віденську оперу “омолоджують” українці – ті самі кремезні чоловіки, які підіймають важкі мішки.
По понеділках бригадир розписує план робіт на тиждень і роз'яснює кожному його завдання. Українська бригада категорично відмовляється від інтерв'ю, і не менш категорично заявляє, що нічого нікому у мікрофон не скаже, навіть своїх імен не назве. Тільки коли я ховаю диктофон до кишені, чоловіки пояснюють, що бояться потрапити “на олівець” комусь із кримінальних авторитетів з СНД, які намагаються контролювати ринок нелегальної праці у Відні. Мої ж нові знайомі приїхали з Прикарпаття, Тернопільщини й Полтавщини. На моє запитання, яким чином потрапили до Австрії, як отримали шенгенську візу, відповідають коротко: “Для цього існують спеціальні люди”. Судячи з усього, до категорії “спеціальних людей” належать працівники окремих туристичних фірм, або цілі турфірми, плюс скорумповані працівники паспортних столів чи районних управлінь МВС, і цей список можна продовжувати.
Єдине питання, на яке я отримала відповідь, стосувалося вигоди від такої справді чорної праці у центрі красивого, доглянутого міста. Так, навіть така праця за кордоном, з усіма її ризиками, вигідна. Вигідна, тому що дає змогу по поверненні додому нормально жити й утримувати родину. Тому що дозволяє виживати за умов відсутності оплачуваної праці на батьківщині. Тому що, врешті-решт, за усіх обставин це – досвід і можливість познайомитися з життям інших народів. Коли прощались, один із заробітчан тихенько мовив: “Я повернусь додому – і вирощуватиму квіти, щоб ними прикрашати підвіконня будинків, вуличні ліхтарі, ґанки. Це ж так красиво! Може, серед такої краси і ми житимемо краще...”
