Київ, 3 вересня 2002 - Десята ранку. Верховна Рада відкриває свою чергову сесію. Після урочистого вставання під фонограму державного гімну (дехто з народних обранців ворушив губами, а хтось навіть співав, хоча в цілому це все ж нагадувало національну футбольну збірну в часі офіційних матчів – насторожено-невдоволені обличчя, які намагаються вгадати, чи знімає їх у цю мить телекамера, чи ні), до присяги було приведено трьох нових народних депутатів, тих, які виграли довибори 14 липня. Один за одним всі троє підіймалися на трибуну та під вигуки “Слава!” і “Ганьба!”, які рівномірно долинали з зали, зачитували текст присяги. Перших двоє розпочали читання й не відводячи очей від тексту, виразно проартикулювали завдяки телеканалу УТ-2 на всю нашу державу: “Присягаю на вірність УкраїнИ”. Один лиш Нестор Шуфрич, який приймав присягу останнім, вимовив формулювання правильно – “Присягаю на вірність УкраїнІ”, хоча й він, слідом за двома своїми попередниками назвав український народ “укрАїнським”.
Колись Олександр Солженіцин у своєму “Архіпелагу ГуЛАГ” звернув увагу, як у розмовній вимові трансформувалось визначення статті, що нею каралися бійці Червоної Армії, які повернулися з полону, або вийшли з оточення. “Ізмєна Родінє” перетворилась (навіть на рівні офіційних документів) на “ізмєну Родіни”. Як людина філологічно чутлива, Солженіцин відчув і навіть проаналізував цю разючу розбіжність завбільшки в один-єдиний звук. Висновок до якого він дійшов, полягав у тому, що помилка ця також несла у собі певний – і то вражаючий – сенс. Дійсно, не солдати зрадили “Родіну”, а вона, Батьківщина, зрадила їх, своїх захисників. Звідси й “ізмєна Родіни”.
Так що двоє з трьох новообраних нардепів дійсно можуть спокійно вершити свої функції, не переймаючись ніякими докорами сумління. Вони не присягали на вірність своїй країні. Вони лише присягли на її вірність, тобто – що Україна буде вірною їм. Вона ж, Україна, ще, здається, ніколи у своїй історії нікого не зраджувала.
Колись Олександр Солженіцин у своєму “Архіпелагу ГуЛАГ” звернув увагу, як у розмовній вимові трансформувалось визначення статті, що нею каралися бійці Червоної Армії, які повернулися з полону, або вийшли з оточення. “Ізмєна Родінє” перетворилась (навіть на рівні офіційних документів) на “ізмєну Родіни”. Як людина філологічно чутлива, Солженіцин відчув і навіть проаналізував цю разючу розбіжність завбільшки в один-єдиний звук. Висновок до якого він дійшов, полягав у тому, що помилка ця також несла у собі певний – і то вражаючий – сенс. Дійсно, не солдати зрадили “Родіну”, а вона, Батьківщина, зрадила їх, своїх захисників. Звідси й “ізмєна Родіни”.
Так що двоє з трьох новообраних нардепів дійсно можуть спокійно вершити свої функції, не переймаючись ніякими докорами сумління. Вони не присягали на вірність своїй країні. Вони лише присягли на її вірність, тобто – що Україна буде вірною їм. Вона ж, Україна, ще, здається, ніколи у своїй історії нікого не зраджувала.
