Прага, 11 вересня 2002 - 11-те вересня... Дата яка в Сполучених Штатах перетворилася на гасло. Гасло у боротьбі з тероризмом. На особистому рівні це дата яка як у фільмі зафіксувала в нашій пам’яті картинки: літак врізається в будинок, величезний вибух, і годину пізніше, повний розпад і крах найвищих будинків Нью Йорка. Порожнеча, яку залишили за собою розвалені торговельні центри перетворилася на порожнечу різних масштабів....
Нью йоркські торговельні вежі розпочали будувати 67-го року, того самого року наша сім’я приїхала до Америки. 5 років пізніше, під латинське Різдво відбулося урочисте відкриття центру. Нашу українську танцювальну групу запросили виступати. Цього вечора фойє нових хмарочосів перетворилося на райдугу національних строїв та різних відтінків шкіри. Скрізь висіли прапори різних націй, українського тоді не було серед них, бо Україна ще була маловідомою радянською республікою. Серед цього розмаїття, 14 українських дівчат у вінках, полтавських строях і червоних чобітках відчули себе дуже щасливими... Найвищий будинок у світі і відкриваємо його саме ми.
Будинок – що він може означати? Сталь, бетон, цегла, фарба, і все. Цю непорушну матерію життям надихають люди. Ті люди, хто там живе, працює. На останньому поверсі однієї з веж був ресторан із якого відкривалася найкраща панорама Нью Йорка. Скільки разів я планувала там повечеряти. Якось не вийшло...
Я завжди боялася високих місць. На останньому поверсі торговельного центру я вирішила себе вилікувати від аґорофобії. Підійшовши до шибки я притулила до холодного скла стурбоване чоло. Між тобою і смертю, одна однісінька шибка, я собі сказала. Як довго я там стояла сказати важко, але висоти сьогодні я боюся значно менше.
Важко собі уявити 3 тисячі мертвих. Трагедії великого масштабу якось менше болять, ніж трагедії однієї людини. Важко зрозуміти й змиритися з тим, що когось просто більше немає. Усі народи мають власні похоронні ритуали. Оплакування тіла, похоронні відправи, парастаси та панахиди, ці ритуали існують для того, щоб ми фізично попрощалися з покійними, щоб ми зрозуміли, залишилося тіло а душа вже відійшла у вічність. Скільки людей поховало порожні труни минулого року. В містечку де живуть мої батьки також поховали порожню труну. В ній поховали порожнечу, яка колись була нашим приятелем Іваном Скалою. Іван Скала був міліціонером. Він любив свою роботу і любив нам дівчатам показувати свій пістолет. Міцний чоловік із лагідною посмішкою і великим серцем. Він не міг комусь не допомогти. Іван тричі витягав людей з палаючого торговельного центру. На його похорон з’їхалися тисячі колег міліціонерів, українська церква святого Миколая ще ніколи не була такою переповненою, навіть у Великдень.
Хочеться вірити, що з усього злого, скоріше чи пізніше вийде добро. Що доброго вийшло з терактів торічного 11-го вересня важко сказати. Але сказати одне я можу вже, світ сьогодні став порожнішим і біднішим, бо немає в ньому Івана Скали, нашого друга.
Нью йоркські торговельні вежі розпочали будувати 67-го року, того самого року наша сім’я приїхала до Америки. 5 років пізніше, під латинське Різдво відбулося урочисте відкриття центру. Нашу українську танцювальну групу запросили виступати. Цього вечора фойє нових хмарочосів перетворилося на райдугу національних строїв та різних відтінків шкіри. Скрізь висіли прапори різних націй, українського тоді не було серед них, бо Україна ще була маловідомою радянською республікою. Серед цього розмаїття, 14 українських дівчат у вінках, полтавських строях і червоних чобітках відчули себе дуже щасливими... Найвищий будинок у світі і відкриваємо його саме ми.
Будинок – що він може означати? Сталь, бетон, цегла, фарба, і все. Цю непорушну матерію життям надихають люди. Ті люди, хто там живе, працює. На останньому поверсі однієї з веж був ресторан із якого відкривалася найкраща панорама Нью Йорка. Скільки разів я планувала там повечеряти. Якось не вийшло...
Я завжди боялася високих місць. На останньому поверсі торговельного центру я вирішила себе вилікувати від аґорофобії. Підійшовши до шибки я притулила до холодного скла стурбоване чоло. Між тобою і смертю, одна однісінька шибка, я собі сказала. Як довго я там стояла сказати важко, але висоти сьогодні я боюся значно менше.
Важко собі уявити 3 тисячі мертвих. Трагедії великого масштабу якось менше болять, ніж трагедії однієї людини. Важко зрозуміти й змиритися з тим, що когось просто більше немає. Усі народи мають власні похоронні ритуали. Оплакування тіла, похоронні відправи, парастаси та панахиди, ці ритуали існують для того, щоб ми фізично попрощалися з покійними, щоб ми зрозуміли, залишилося тіло а душа вже відійшла у вічність. Скільки людей поховало порожні труни минулого року. В містечку де живуть мої батьки також поховали порожню труну. В ній поховали порожнечу, яка колись була нашим приятелем Іваном Скалою. Іван Скала був міліціонером. Він любив свою роботу і любив нам дівчатам показувати свій пістолет. Міцний чоловік із лагідною посмішкою і великим серцем. Він не міг комусь не допомогти. Іван тричі витягав людей з палаючого торговельного центру. На його похорон з’їхалися тисячі колег міліціонерів, українська церква святого Миколая ще ніколи не була такою переповненою, навіть у Великдень.
Хочеться вірити, що з усього злого, скоріше чи пізніше вийде добро. Що доброго вийшло з терактів торічного 11-го вересня важко сказати. Але сказати одне я можу вже, світ сьогодні став порожнішим і біднішим, бо немає в ньому Івана Скали, нашого друга.
