Доступність посилання

ТОП новини

Про монографії, присвячені історії Києво-Печерської Лаври


Про монографії, присвячені історії Києво-Печерської Лаври

Київ, 14 вересня 2002 - До 950-річчя Києво-Печерської Лаври світ побачили два помітні видання, присвячені історії одного з найдавніших і найбільших чоловічих монастирів України. Ідеться про монографії відомого українського вченого Дмитра Степовика та ігумені Серафіми. Обидві монографії мають одну ту саму назву “Історія Києво-Печерської Лаври”. На цьому їхня подібність закінчується. Одна монографія писана українською мовою, друга – російською; одна висвітлює історію цього визначного монастиря з позицій тяглости, безперервності української історії, друга – із позицій великодержавного російського шовінізму.

Послухайте розповідь про ці видання нашого київського колеги Тараса Марусика.

Перша книга монографії ігумені Серафими містить сім розділів і охоплює період з 11 по першу половину 13 століття. Пишучи про митрополита Іларіона, вона називає його русичем. Цитую у перекладі з російської: “Спадщина святителя Іларіона грандіозна. Він – перший представник нашої Помісної Церкви”.

А ось як вона пише про Свято-Успенський собор: “На жаль, собор не зберігся. Його висадили в повітря під час окупації Києва у Велику вітчизняну війну”. У цій цитаті звертає на себе увагу совєтський штамп “Велика вітчизняна війна” замість загальноприйнятого вислову “Друга Світова війна”, а також відсутність згадки про руйнівників цієї пам’ятки. Певне тому, що ними були радянські підпільники з відступаючих частин Червоної армії, спадкоємиці більшовицького режиму. А ще Микола Бердяєв писав, що: “...більшовизм є третьою формою російського імперіалізму, російської великодержави, першою і другою формою якої були Московське царство й імперія Петра Великого. У тому розумінні більшовизм є синтезом Івана Грозного й Маркса. Замість Третього Риму Росія створила Третій Інтернаціонал”.

Останній розділ монографії ігумені Серафими має, на перший погляд, дивну назву “Лавра – світоч християнської державности”. Але такі вислови, як “заигрывание с католичеством”, “вирус латинства”, “измена родине и православию” все ставить на звичне для російської історії місце – злиття імперської держави й імперської церкви. Тому не дивно, що, ведучи мову про події 800-річної давности, зокрема, про спроби князя Андрія Боголюбського децентралізувати Київську митрополію, вона проводить паралелі з реаліями незалежної України: “Процес створення різних “автокефальних” лже-Церков показує нам усю згубність “церковних революцій”, коли політичні принципи проникають у церковне середовище”. Це означає, що вслід за Валуєвим, який у позаминулому столітті прокукурікав, що не було, немає і не може бути української мови, вслід за Леніним, який стверджував, що без єдности дій пролетарів українських і великоруських незалежна Україна неможлива, ігуменя Серафима вторить, що українське православ’я не може існувати без Москви.

Прикметно, що післямову до цієї монографії написав директор Інституту археології, народний депутат України Петро Толочко. Він, зокрема, особливо відзначив розділ про роль Лаври “в становлении русской государственности». Отакої пише український академік. Хоча нічого тут дивуватися. Варто прочитати його статтю, надруковану у парламентській газеті «Голос України», на підтримку президентського указу про відзначення 350-річчя Переяславської угоди. Дивно інше. Як з такими пропрезидентськими поглядами можна перебувати у такій антипрезидентській фракції, як Блок Юлії Тимошенко.

Монографія доктора філософських наук і доктора мистецтвознавства, професора Дмитра Степовика складається з чотирьох розділів й охоплює історію Києво-Печерської Лаври від самих початків до наших днів. На відміну від ігумені Серафими, яка вважає, що «золотий вік» Лаври припадає на 13 століття, Дмитро Степовик пише про «гіркий стан Лаври в 13 столітті – це руїна Успенського собору, від краси якого мало що лишилося, і пізніше його довелося прикрашати наново». Іншим доказом такого стану є численні поховання в печерах Лаври покалічених монахів і світських людей після руйнування Києва 1240 року. Дмитро Степовик продовжує: «Лавра разом з усім Києвом, з Руссю-Україною, занурилася в морок». «Золотим віком» Лаври цей дослідник називає 17-18 століття.

Дмитро Степовик називає дві дати започаткування Печерського монастиря – 1012 рік і 1051-ий. Цю розбіжність дослідник тлумачить такими поняттями, як де-факто й де-юре. Далі цитую Дмитра Степовика: «...молодий священик Іларіон , майбутній Київський митрополит, викопує печерку приблизно на тому місці, де тепер стоїть щойно відбудований Успенський собор, і там започатковує українську традицію чернецтва». А 1051 рік – це дата правового й громадського закріплення цього факту. Тому офіційно засновниками монастиря вважають Антонія і Феодосія.

Історія Києво-Печерської Лаври, на думку Дмитра Степовика, нерозривно пов'язана з історією українського народу, з його злетами й падіннями. «Києво-Печерську Лавру, - пише Дмитро Степовик, - можна розглядати у двох аспектах: як концентроване вираження духовности і як потужний осередок церковної культури. І в обох аспектах простежується дивовижна послідовність, одна лінія й одна концепція – від 11 до 18-го століть включно. Ніяких різких перепадів і змін: це одна духовно-культурна лінія певного етнічного середовища в його розвитку».

В кінці монографії Дмитро Степовик висловлює впевненість, що втретє за час існування Лаври накинутий на неї у 1992 році московський зашморг порветься. «Те угруповання Московського патріархату, - пише Дмитро Степовик, яке окопалося в Нижній Лаврі, робить помилку за помилкою, все глибше вгрузаючи в конфронтацію з цілою українською християнською спільнотою, з українським суспільством у цілому». Це була цитата з монографії Дмитра Степовика про історію Києво-Печерської Лаври.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG